Сьогодні, 19 березня, виповнюється 95 років легендарній поетесі Ліні Костенко. У день народження авторки, яка вже багато десятиліть надихає кілька поколінь українців своїм влучним та сильним поетичним словом, згадуємо її проникливі вірші про кохання.
"Ми росли на її текстах — та текстах її друзів, або, навпаки, ідеологічних чи поетичних опонентів. Наше уявлення про поезію багато в чому складене або завдяки їй — або всупереч", — так каже про Ліну Василівну Костенко письменник Сергій Жадан. Навряд чи можна сказати про легендарну українську авторку точніше, ніж це зробив Жадан, адже фактично Ліна Костенко — символ та уособлення української поезії другої половини ХХ століття, найвідоміше її ім'я, яке знає кожен українець в будь-якому куточку нашої країни.
Ліна Костенко народилася у Ржищеві, на Київщині, в родині вчителів. Вона — поетка-шістдесятниця, лауреатка Шевченківської премії, активна учасниця дисидентського руху, авторка поетичних збірок "Вітрила" (1958), "Мандрівки серця" (1961), "Над берегами вічної ріки" (1977), "Неповторність" (1980), "Сад нетанучих скульптур" (1987), поеми "Берестечко" та історичного роману "Маруся Чурай".
Її точна, чуттєва, вишукана поезія — символ незламності українського народу, а ще — по-справжньому популярні рядки, які часто виконують сучасні музиканти, читають артисти і які розходяться на цитати в соціальних мережах. Нижче публікуємо найвідоміші вірші Ліни Костенко про кохання, до яких хочеться повертатися.
...
Очима ти сказав мені: люблю.
Душа складала свій тяжкий екзамен.
Мов тихий дзвін гірського кришталю,
несказане лишилось несказанним.
Життя ішло, минуло той перон.
гукала тиша рупором вокзальним.
Багато слів написано пером.
Несказане лишилось несказанним.
Світали ночі, вечоріли дні.
Не раз хитнула доля терезами.
Слова як сонце сходили в мені.
Несказане лишилось несказанним.
...
Спини мене отямся і отям
така любов буває раз в ніколи
вона ж промчить над зламаним життям
за нею ж будуть бігти видноколи
вона ж порве нам спокій до струни
вона ж слова поспалює вустами
спини мене спини і схамени
ще поки можу думати востаннє
ще поки можу але вже не можу
настала черга й на мою зорю
чи біля тебе душу відморожу
чи біля тебе полум'ям згорю
...
Страшні слова, коли вони мовчать,
коли вони зненацька причаїлись,
коли не знаєш, з чого їх почать,
бо всі слова були уже чиїмись.
Хтось ними плакав, мучивсь, болів,
із них почав і ними ж і завершив.
Людей мільярди і мільярди слів,
а ти їх маєш вимовити вперше!
Все повторялось: і краса, й потворність.
Усе було: асфальти й спориші.
Поезія — це завжди неповторність,
якийсь безсмертний дотик до душі.
...
Моя любове! Я перед тобою.
Бери мене в свої блаженні сни.
Лиш не зроби слухняною рабою,
не ошукай і крил не обітни!
Не допусти, щоб світ зійшовся клином,
і не присни, для чого я живу.
Даруй мені над шляхом тополиним
важкого сонця древню булаву.
Не дай мені заплутатись в дрібницях,
не розміняй на спотички доріг,
бо кості перевернуться в гробницях
гірких і гордих прадідів моїх.
І в них було кохання, як у мене,
і від любові тьмарився їм світ.
І їх жінки хапали за стремена,
та що поробиш,— тільки до воріт.
А там, а там... Жорстокий клекіт бою
і дзвін мечів до третьої весни...
Моя любове! Я перед тобою.
Бери мене в свої блаженні сни.
...
Так мовчиш, що заслухатись можна,
потонути в м’якій тишині.
І якби не було тривожно,
то чудесно було б мені.
Я не знаю, чи ти вродливий,
і чи ти на світі один.
Ти для мене — як справжнє диво,
котре виникло без причин.
Але в серці — пересторога,
і зривається слово: "Іди"
Пізно стрілися наші дороги.
є на них уже інші сліди.
Вірю в серце твоє і волю,
вірю в правду очей твоїх.
Знаю: ти б не спіткнувся ніколи
об каміння моїх доріг.