Кожне десятиліття має свою героїню — ту, що віддзеркалює його нерв. У дев’яностих нею стала Вайнона Райдер. Не тому, що відповідала стандартам епохи, а тому, що ламала їх. Голлівуд штампував гламурних лялечок, а Райдер залишалася аутсайдеркою — дивакуватою, самобутньою, кмітливою. Її гострота дратувала режисерів, непередбачуваність лякала студії, а дивакуватість не вкладалася у формат глянцевих обкладинок. Проте саме це не дозволяло відвести від неї погляд.
Дитина з книжкового будинку
Її поява на світ і дитинство — готовий сценарій артхаусного фільму. Своє ім'я вона отримала на честь містечка Вайнона у штаті Міннесота: майбутня акторка з'явилась на світ передчасно, коли її мати гостювала там у родичів. Середнє ім’я, Лора, їй дали на честь дружини письменника Олдоса Гакслі, з якою приятелював тато Вайнони. До слова, він був нащадком євреїв-емігрантів, які мешкали в Харкові до революції 1917 року.
Батьки були гіпі-інтелектуалами: займалися літературою, дружили з культовим американським поетом Алленом Ґінзберґом і підтримували контркультурний рух. Вайнона росла серед книжок і філософських розмов, проте без електрики — кілька років сім’я мешкала в сільськогосподарській комуні в місті Елк на півночі Каліфорнії. Чи не єдиною розвагою були кінопокази, які влаштовувала мати, колишня кінопроєкціоністка: на простирадлі в старому сараї демонстрували не мультфільми, а стрічки Джона Кассаветіса й Джини Роулендс.
Коли дівчинці було десять, родина переїхала до міста Петалума, також у штаті Каліфорнія. Вайнона змалечку була ексцентричною: чорні сукні, коротке волосся, селінджерівська меланхолія, улюблена книга — "Ловець у житі". У школі її булили й насміхалися — за вигляд, за дивакуватість, за те, що була не як усі.
Професійний шлях почався рано й досить прозаїчно: Вайнона відвідувала театральні курси в Сан-Франциско й випадково потрапила на кастинг до фільму "Лукас". Її проби записали на VHS, плівку побачив агент, і вже за рік вона знімалась у своєму першому проєкті. Другий фільм, "Кадриль", привернув до неї увагу критиків. Ніяких знайомих продюсерів чи "своїх людей" у студіях — на кастинги їздили сімейним Volvo з півночі Каліфорнії до Лос-Анджелеса.
Прорив стався, коли до її рук потрапив сценарій стрічки із назвою "Бітлджюс". Історія готичної дівчинки, яка товаришує з привидами, немов віддзеркалювала її власне дитинство.
Дівчина, яка бачила мертвих
Сценарій "Бітлджюса" з’явився саме вчасно. На пробах Вайнона зустріла Тіма Бертона — молодого режисера з темними колами під очима й сором’язливою усмішкою. Абсурдний, темний, іронічний — він шукав героїню, яка ніби прийшла з потойбіччя. Вайнона, з пофарбованим у синьо-чорне волоссям, у чорному вбранні з секонд-хенду, закохана в старе кіно й готику, була її досконалим втіленням.
Лідія Дітц стала улюбленою героїнею всіх, хто коли-небудь почувався зайвим — у школі, місті чи власній родині. Вона не принцеса, не бунтарка, не жертва й не рятівниця — просто дівчина, яка не довіряє дорослим і краще розуміє мертвих, ніж живих. Після цієї ролі Райдер перестала бути просто перспективною акторкою. "Бітлджюс" став гітом — і справжнім явищем. У світі, де від дівчат очікували усмішок і слухняності, Вайнона зробила модними інтелект, меланхолійність і чесність.
Вайнона і покоління X
Після "Бітлджюса" Голлівуд намагався зробити з Райдер зірку під ключ — але вона обрала іншу траєкторію. Вибирала сценарії, які суперечили очікуванням: чорну сатиру, іронічну мелодраму, фільм-казку. У всіх цих історіях — героїні, що не вписуються в норми, і в кожній — щось від самої Вайнони.
Наприкінці вісімдесятих американське кіно стало надто правильним: у комедіях усі безтурботні й щасливі, у бойовиках — завзяті й героїчні. Голлівуд відшліфував себе до блиску. Та фільм "Смертельний потяг" прорізав у цьому глянці діру. Вероніка у виконанні Райдер — розумна дівчина, яка відмовляється грати за правилами шкільного світу, де популярність здобувають приниженням і жорстокістю. Стрічка була настільки їдкою й цинічною, що студії довго вагалися з релізом. У цьому й полягала сила Вайнони: вона не грала "хорошу" чи "погану" дівчину — вона грала справжню людину.
Потім — "Едвард Руки-ножиці", готична казка та один із культових фільмів 1990-х, який зробив Райдер і Джонні Деппа головними кумирами десятиліття. У стрічці "Русалки" її героїня росте між релігійними правилами й бажанням жити власним життям. У "Реальність кусається" Вайнона стає символом покоління: втомлених, розумних, саркастичних людей, які не хочуть продавати себе заради стабільності. У "Маленьких жінках" — новим обличчям жіночої емансипації в кіно: героїня, яка пише, думає, сперечається, і заявляє про власні амбіції.
Райдер завжди грала тих, кому затісно в усталених рамках суспільства. Її кар’єра дев’яностих — ретроспектива доби. Вона знімалась у фільмі "Епоха невинності" Мартіна Скорсезе про позолочений вік Нью-Йорка і втілила психічно хвору жінку у стрічці "Перерване життя". В інтерв’ю могла цитувати Джойса, а на церемонію "Оскар" прийти в сукні за десять доларів.
Так формувався її парадоксальний образ: зірки першого плану, яка поводиться як звичайна людина. Вона стала іконою стилю, хоча й не намагалася нею бути — просто носила те, що подобалося: чоловічі сорочки, кеди, потерті шкіряні куртки, речі з секонд-хендів і старі бейсболки. І, ймовірно, саме ця дивакувата чесність зробила її легендою.
Гріхопадіння
На початку двотисячних, коли в Голлівуді закінчувалась епоха саркастичних героїв і починалася ера ботоксу й реаліті-шоу, на Вайнону чекала катастрофа. У грудні 2001 року її затримали в універмазі Saks Fifth Avenue у Беверлі-Гіллз: акторка нібито намагалася винести дизайнерські речі — сукні, светри, аксесуари — на суму понад п’ять тисяч доларів. У попкультурі виник новий цікавий скандал, а преса винахідливо добирала заголовки для перших шпальт, як-от Winona’s Fall From Grace.
Нескінченні кадри із суду, обговорення її психіки, залежностей і стилю водночас. Процес транслювали наживо, наче черговий сезон серіалу. Вона отримала три роки умовного терміну, 480 годин громадських робіт — і вирок, важчий за будь-який документ у суді: статус "неблагонадійної".
Виправдань протизаконним діям немає — але подвійні стандарти очевидні. У Голлівуді чоловікам десятиліттями сходили з рук насильство, шантаж і зруйновані кар’єри — та долі — інших людей. Це так, до слова.
Тоді Райдер зникла з обкладинок і вчасно натиснула на гальма. Назвімо це не падінням із п’єдесталу, а рідкісним для Голлівуду актом самозбереження.
Жінка поза системою
Вайнона повернулася тихо — просто фрагмент за фрагментом відбудовувала себе наново. Почала з другорядних ролей. У Річарда Лінклейтера знялася в "Затьмаренні" — історії про людей, які поступово втрачають відчуття реальності. У "Приватному житті Піппи Лі" Ребекки Міллер зіграла жінку, що намагається зберегти гідність і здоровий глузд серед хаосу власного життя. А в "Чорному лебеді" Даррена Аронофскі — героїню, яку просто "списали", коли з’явилась нова зірка. Коротка, але бездоганна роль — і водночас майстер-клас із жорсткої саморефлексії.
У 2016 році на Netflix вийшов перший сезон шоу "Дивні дива". У ньому Вайнона зіграла матір, яка розмовляє з електричними гірляндами, намагаючись знайти зниклого сина. І це спрацювало. Для молодшого покоління глядачів вона стала відкриттям, для старшого — приводом згадати, чому полюбили її тридцять років тому.
Повернення Вайнони сталося без жодного ребрендингу, інстаграм-активності чи стратегічних інтерв’ю. Відмова від соцмереж — її спосіб зберегти дистанцію зі світом, який монетизує кожен рух. Самобутність виявилася довговічнішою за будь-які тренди.
Фрагменти життя Вайнони
Усе, що потрібно знати про феномен Вайнони Райдер, ховається в кількох простих історіях. Просто я не вмію коротко писати про геніальних жінок.
Вона погодилася на роль у "Смертельному потязі" (1989) — чорній комедії про шкільне насильство, яку студії боялися фінансувати через її жорсткий і цинічний сюжет. Для вісімнадцятирічної акторки це здавалося професійним самогубством, але саме цей фільм зробив її голосом покоління, що не довіряло системі.
Саме Райдер порадила запросити Джонні Деппа на роль в "Едварді Руки-ножиці" — так народилася одна з найзворушливіших історій про інакшість у попкультурі.
У 1993 році, коли в її рідній Петалумі зникла дванадцятирічна дівчинка, Вайнона приїхала допомагати з пошуками. Про це майже ніхто не знає: вона працювала на гарячій лінії, підтримувала волонтерів власним коштом і просила не згадувати її ім’я в новинах.
І, нарешті, роками послідовно відстоювала жіночі ролі в кіно — не як тренд, а як очевидну необхідність.
Сьогодні їй 54. Вона не намагається видаватися молодшою, не випускає власний бренд косметики, не розповідає про медитації. І саме тому цікавіша за типових представників Голлівуду — бездоганних зовні й порожніх усередині. Бо в епоху, коли всі торгують образами, сенсаціями й власною приватністю, хочеться спостерігати за неідеальними, непередбачуваними, розумними й трохи дивакуватими.