В межах 14-го Одеського міжнародного кінофестивалю, який цьогоріч пройшов у Чернівцях, відбулася українська прем'єра нового фільму Тоні Ноябрьової "Ти мене любиш?". Ми зустрілися з режисеркою, аби поговорити про нове кіно та шлях до нього.
Зі свого дебюту, 14-ти хвилинного фільму "День Незалежності" (2012), Тоня Ноябрьова щоразу показує нове кіно на ОМКФ та здобуває ключові призи. Її попередня повнометражна стрічка "Герой мого часу" отримала нагороду на 9-му Одеському кінофестивалі 2018 року за найкращу режисуру. Цьогоріч спеціальною відзнакою було нагороджено виконавицю головної ролі фільму "Ти мене любиш?", акторку Карину Химчук.
Тоня виросла в творчій родині. Йти шляхом батька — відомого режисера, актора та ведучого Іллі Ноябрьова — не планувала і вступила до Київського національного університету культури і мистецтв на факультет режисури виключно через простоту складання іспитів. Легкий погляд на світ та певна міра бунтарства відчувається й у її фільмах, і дописах про улюблені одеські помідори сорту "мікадо" в соціальних мережах, і в реакціях на будь-які критичні меседжі на її адресу.
Події фільму, світова прем'єра якого пройшла на Берлінському кінофестивалі, відбуваються в Києві 1991 року. 16-річна Кіра, чиї батьки от-от розлучаться, переживає першу серйозну кризу — дорослішання, прощання з ілюзіями та пошук любові звідусіль. На перший погляд здається, що "Ти мене любиш?" — черговий фільм-рефлексія 1990-х. Але роздуми про незалежність тут відіграють набагато важливішу роль.
Напередодні української прем'єри на ОМКФ ви писали, що до цього моменту йшли п'ять років. Розкажіть, як народилась ідея "Ти мене любиш?"
Я пригадала сьогодні, як у 2018-му отримувала нагороду на Одеському кінофестивалі за свій попередній фільм "Герой мого часу", а вже мала ідею і навіть перший варіант сценарію наступного. Але із ним щось у мене не йшло. Так буває, оскільки я завжди сама пишу сценарії. Загалом це для мене найважчий момент створення фільму.
Та якось я просто мила посуд, і мене мов блискавка вразила: я маю зробити історію про розлучення батьків! Це була вихідна точка. Потім сталося ще багато змін. Спочатку це було кіно про маленьку дівчинку, потім прийшла ідея зафіксувати в одному фільмі одразу три періоди життя героїні. Але я зрозуміла, що це дуже складно і дорого, бо доведеться знімати різні історичні епохи. Отже, я визначилась, що моїй героїні має бути 16, майже 17 років.
На цьому етапі постало питання часу, в який мають відбуватися події. Мені не було 16 в 1990 році, я трішки молодша, але початок дев'яностих — знаковий для мене. Я все чітко пам'ятаю: запахи і смаки, деталі і глобальні історичні явища. Наразі всі, хто бачили фільм, кажуть, що мені вдалося достовірно передати ту епоху — шпалери, тарілки, одяг, розмови. Все це з моєї пам'яті.
Мені здалося, що дев'яності — найбільш влучний фон, щоб показати історію дорослішання і пошуку кохання в епоху глобальних, тектонічних змін, коли любові, здається, не існує.
Але чому вас цікавить саме підлітковий вік, чому драма coming-of-age?
У мене не було цілі зробити саме coming-of-age story, хоча я люблю цей жанр. І насправді, коли готувалася до фільму, я передивилась абсолютно всі на світі стрічки про дорослішання і про розлучення — від відомих, що вже стали класикою, до іранського та грузинського незалежного кіно, яке крім мене бачило ще три людини. Мені хотілося зробити щось несхоже на те, що вже існує.
Для мене це якраз драма не про дорослішання, а про пошуки кохання, а це може відбуватися в будь-якому віці. Навіть на Берлінале нам пропонували секцію Generation, де представлені тільки coming-of-age stories або фільми про дітей чи підлітків. Колегіально з відбірниками фестивалю ми вирішили, що ні, все-таки це не історія дорослішання у чистому вигляді.
Дев'яності — найбільш влучний фон, щоб показати історію дорослішання і пошуку кохання в епоху тектонічних змін, коли любові, здається, не існує
Тоді в якому стані знаходиться ваша героїня?
Це емоційне дорослішання. Бо фізично в 17 років людина вже повністю сформована. Це вже не інфантильний підліток. Багато хто вже працював у цьому віці, я зокрема. Шлях Кіри у фільмі — це прощання з дитячими ілюзіями.
Червоною ниткою в сюжеті йде розлучення батьків. Як воно впливає на Кіру? І чи має значення, що вони розходяться в 1991-му, коли розпався Радянський Союз?
Я переконана, що особисте завжди набагато сильніше, ніж соціальне. І будь-яке соціальне ми сприймаємо через призму власного стану і особистого життя. Тому не може бути подій у країні, які впливають на людину сильніше, ніж руйнування її родини, такого просто не буває, це протиприродно.
Час для мене — бекграунд. "Ти мене любиш?" — це не історія про дев'яності, вони стали лише декораціями, в яких особиста драма, розлучення батьків і пошук себе у просторі любові виходять на перший план.
Не можу не спитати про акторів. Майже всі вони або непрофесійні, або грали дуже мало. Чому саме так?
В мене є таке guilty pleasure – працювати з непрофесійними акторами. Бо я одразу бачу штампи, а головне — гру на екрані, а хочу бачити життя і щоб мене нічого не відволікало від фільму. Мені не хочеться під час перегляду думати, чи постарішав актор з попередньої картини, погладшав чи пострункішав. Це мені заважає, і тому я дуже люблю непрофесійних акторів — це мені видається вкрай природним.
Непрофесійні актори — факт, який став вихідним пунктом фільму. І навіть якщо вони професійні, то не дуже медійні і від них не має бути шлейфу попередніх робіт.
З Кариною (Карина Химчук, виконавиця головної ролі Кіри. — Прим. авт.) сталася фантастична історія. Коли вона з'явилась, у мене вже була дівчинка на головну роль, теж непрофесійна акторка, і ми навіть почали репетиції, якими я була задоволена. Карина надіслала мені відеопроби на другорядну роль, на яких була з довгим волоссям. Та коли прийшла в офіс, я побачила цю її коротку зачіску і закохалася. Один журналіст дуже влучно назвав її зовнішність Newborn Chick (новонароджене курчатко).
Тоді я зрозуміла, що це те що треба. Це був дуже тернистий шлях для нас обох, але я вірю, що ми гідно його пройшли. Я бачу реакції на неї, міжнародна публіка тільки й питала, де я її знайшла. Від Кіри неможливо відірвати очей, і це абсолютна правда. Як ви розумієте, я бачила фільм тисячу разів — і мені не набридає на неї дивитися.
Що стосується інших, то це був дуже-дуже довгий кастинг. Маму грає непрофесійна акторка Наталія Лазебникова, вона балерина з оперного театру. Максима Михайліченка, який втілив батька, я особисто ніде не бачила в кіно. Він прийшов на проби і впорався зі своїм завданням — цього мені було достатньо.
На роль Шабанова (телеведучий Андрій Шабанов. – Прим. авт.) я нікого більше не пробувала, бо наскільки я знаю, це був абсолютно його персонаж. Він був здивований, що я бачу його в такому ракурсі, але мені здається, що з роллю покидька він упорався бездоганно.
Дідуся і бабусю Кіри також грають непрофесійні актори. Він — викладач філософії, а вона просто звичайна полтавка. Тому на екрані є природність, там немає нічого штучного і награного.
І водночас Карина грає майбутню акторку, а її батько — режисер, тобто вони представники артистичної професії.
Абсолютно. Я мучила їх усіх, зупиняла дублі за дублями, бо було нещиро. Просила нічого не грати, а розмовляти нормально. Вони точно зі мною настраждалися. Але я безкомпромісна людина. Передовсім до себе. І дуже хочу, щоб все працювало на результат. Не тому, що я самодурка, а тому що точно бачу в голові остаточну картинку. І я ніколи не здамся, поки не доб'юся, щоб було саме так.
Що для вас означає хороше кіно?
Коли все через напівтони, недосказано, не проговорено, але ми це якось зчитуємо. Я дуже хотіла створити саме такий фільм. Бо для мене кіно — це не слова. Це те, що ми відчуваємо, а не те, що чуємо. Я викреслювала репліки прямо на знімальному майданчику, бо хотіла створити все на кінчиках пальців.
Я так розумію, знімання фільму відбувалися між пандемією та повномасштабною війною?
Так, нам просто пощастило, що останній знімальний день припав на 20 лютого 2022 року. Знімати було важко, але тим не менш дуже цікаво. Мені поталанило з продюсерами — Family Production, була чудова команда. Наприклад, оператор з Литви (Вілюс Мачульскіс. – Прим. авт.), який побачив Київ іншими очима, без жодного бекграунду, бо це був його перший візит.
Чи зрозуміли ви щось нове про себе, про своє минуле чи про цей період життя завдяки створенню фільму?
В мене немає питань до минулого. Я живу відкрито до самої себе, тому не маю непропрацьованих історій, образ на батьків чи будь-кого. Я абсолютно у злагоді з собою, а значить, і з минулим. Якщо ви хочете запитати, чи був цей фільм психотерапевтичним для мене, то ні. Навпаки, я показала на екрані те, що вже розуміла і відчувала. Я віддала глядачеві свою енергію і дуже хочу, щоб ця любов відгукувалася.
В мене немає питань до минулого. Я живу відкрито до самої себе, тому не маю непропрацьованих історій, образ на батьків чи будь-кого
Розкажіть про музичний супровід фільму — зазвичай він у вас лаконічний.
Головна пісня у нас — Venus гурту Bahamarama. Більшість знає її за назвою She's got it. Я не люблю закадрову музику і майже не використовую її. Для мене це костиль, спосіб витискання емоцій у глядача. Я можу впоратися без цього.
Тому головна пісня для мене вкрай важлива. Ми дуже довго її шукали, вона мала бути як лимонад — сильногазоване ситро, що одразу бʼє в голову, і в носі відчуваються бульбашки. Наша пісня починається з першої секунди, ще до появи картинки, і вже викликає купу емоцій.
Що стосується іншої музики, це було дуже важко, тому що багато українських пісень ми не могли купити. Майже все, що було до 1990-го року, або належить фірмі "Мелодія" (російський музичний лейбл. – Прим. авт.), або було зареєстровано за радянських часів незрозуміло на кого і де. Я не могла використовувати жоден звук без ліцензії. Ридала я, ридали продюсери – і робили абсолютно неможливі речі.
Мене благали змінити головну пісню, бо права на неї коштують, якщо у сучасних реаліях, як пів байрактара. Але вона абсолютно чудова, і я не могла інакше.
Світова прем'єра стрічки відбулася на Берлінському кінофестивалі. Як його глядачі реагували на зустріч із фільмом?
До мене підходили німці і розповідали, що це абсолютно їхня історія стосунків батьків і дітей. Так само у Швеції, де я доробляла звук і влаштувала кілька тестових показів, шведи казали, що це їхня історія, коли вони були підлітками.
Мені здається, що пошук кохання не залежить від країни чи часу. Люди завжди прагнуть якогось людського тепла, любові й емоційного затишку. Тому мені дуже приємно, що це відгукується, попри те що це наш контекст.
Найважливішою для мене була реакція поляків. Я виграла головний приз міжнародного конкурсу на кінофестивалі у Кракові. Серед журі, до речі, була продюсерка режисера Павла Павліковського, актор з "Гри Престолів" і оператор фільму "Гравітація". Публіка ридала, згадувала, що в них були такі самі шпалери, ковдра чи чайник. Я розумію, чому, бо Польща і Україна мають подібний шлях позбуття комуністичного і соціалістичного минулого.
Я думала про вашу фільмографію. Ваш перший короткий метр має назву "День Незалежності", а "Ти мене любиш?" відбувається в період надбання Незалежності. Ваші герої та героїні прагнути особистої свободи. Це свідома червона нитка вашої творчості?
Мені дуже приємно, що ви накреслили таку лінію. Я ніколи про це не думала і вперше чую таку тезу, але так — це правда. Мій перший фільм, який, до речі, є у відкритому доступі, не про День Незалежності 1991 року, але він про друзів, які проґавили це свято. Тут є певна аналогія з тим, як ми насправді поставили під сумнів свою незалежність. Якби ми одразу дали зрозуміти всім сусідам, що ми окрема держава, що ми не будемо під їхнім впливом, що ми самодостатні та будемо будувати власне майбутнє, то, можливо, зараз би цього не було.
Весь цей час ми були в летаргічному сні. Тільки з повномасштабним вторгненням ми зрозуміли не тільки наші фізичні, але й емоційні та культурні кордони. В цьому є аналогії з історією Кіри, яка йде до того, щоб визначити свої кордони. Бо, як на мене, головне питання фільму якраз у цьому — здасть вона їх чи не здасть.
Я зняла три варіанти фіналу — поступиться, точно не дасть зазіхати на кордони свої незалежності, або глядач вирішить. І вже коли монтувала фільм, зрозуміла, що фінал має бути відкритим.
Над чим ви працюєте зараз? Можливо, вже знов доленосно помили посуд, як в історії з "Ти мене любиш?"?
Якось я прочитала, що Агата Крісті настільки ненавиділа мити посуд, що в процесі їй на думку завжди спадало нове вбивство. Я ж настільки сильно, клянусь, люблю це робити, що саме в цей час до мене приходять ідеї. Доленосно я вже помила посуд двічі.
Над найближчим своїм проєктом я вже працюю рік. Це буде така собі сумна сатира про українських біженців, які застрягли в Берліні, але дуже хочуть повернутися додому. А паралельно розробляю другу історію — камерний фільм про кохання. Я ніколи не знімала про кохання, хоча воно завжди присутнє в моїх стрічках. Це буде історія про чіпляння за минуле і страх майбутнього.
Текст: Єлизавета Сушко