Українське документальне кіно — в центрі уваги на міжнародних конкурсах і фестивалях. Ці роботи ретельно фіксують хід великої війни та досліджують глибинні зміни в суспільстві.
Текст: Алекс Малишенко
Цього року найголовнішу подію світової документалістики — кінофестиваль International Documentary Film Festival Amsterdam, або IDFA, який щолистопада проходить у столиці Нідерландів, відкривав український фільм — вперше за 35-річну історію кінофоруму. Це стрічка "Фото на пам’ять" Ольги Черних. Колись показати свої роботи на IDFA було недосяжною мрією для українських режисерів та режисерок, проте за останні дев’ять років це змінилося: в різний час до програми відбирали фільми "Українські шерифи" Романа Бондарчука, "Земля блакитна, ніби апельсин" Ірини Цілик та "Цей дощ ніколи не скінчиться" Аліни Горлової.
33-річна Ольга Черних, за освітами маркетологиня й операторка, працювала в рекламі, а з 2019 року почала роботу над своїм повнометражним документальним режисерським дебютом. 24 лютого 2022-го вона зустріла в київському морзі, де працює її мама. Той момент потрапив у "Фото на пам’ять". Утім, це кіно не про смерть, а про родину авторки, спомини, світло в темряві, а ще — про досвід подвійного переселення та рідний Донецьк.
Через повномасштабне вторгнення Черних внесла зміни у фільм, тому він має форму вільного потоку спогадів. Глядачеві показують ніби не пов’язані одне з одним зображення: знятий великим планом келих шампанського, відео з камер спостереження, фото з домашнього архіву Ольги, кадри з робіт режисера Дзиґи Вертова тощо. Ідея поєднати це все з’явилась, коли Черних перебувала на острові Форе у Швеції, де колись жив класик світового кіно Інгмар Бергман — його будинок став творчою резиденцією, де вона провела два тижні в березні 2022 року.
"Все XX століття і зараз — це постійні війни. І моя родина пройшла цей шлях. — розповідає режисерка. — Якщо подумати, то війна є частиною "нормального життя". Тому вона не на передньому плані. Мене більше цікавлять стосунки між людьми і як ми можемо вплинути одне на одного, незважаючи на обставини".
Аліса Коваленко, одна з найтитулованіших українських документалісток, під час АТО знімала на передовій та пройшла російський полон. Її стрічка про цей досвід "Аліса в країні війни" 2015 року здобула нагороди на фестивалях у Парижі, Агадірі та Мехіко як найкращий документальний фільм. Тоді ж Коваленко дала собі обіцянку: якщо війна поширюватиметься — відкладе камеру. Так і зробила минулоріч 24 лютого. Каже, не могла знімати й вірила: якщо зараз зробити надзусилля, ми зупинимо Росію. Але зрештою повернулася до роботи — щоб закінчити проєкт "Ми не згаснемо".
Ця стрічка — ніжний портрет молодого покоління Донбасу, яке продовжує мріяти, попри жорстоку реальність навколо. Його герої та героїні — звичайні підлітки з Луганщини, яких об’єднує спільний похід у Гімалаї. Знімаючи їх, Аліса щиро вірила: це ті, хто змінить регіон. Війна внесла свої корективи: дехто залишився в окупації, інші виїхали й долучилися до показів у Києві чи в Амстердамі на IDFA, де в Аліси представлено цілих два фільми. Другий — "Дівчина далеко від дому", знятий спільно із Сімоном Леренгом Вільмонтом, автором номінованого на "Оскар" від України у 2022 році фільму "Будинок зі скалок". "Дівчина далеко від дому" — це історія гімнастки, яка поспіхом покинула Україну через велику війну та оселилася в Німеччині. Також Аліса працює над фільмом про жінок, які зазнали сексуального насилля в полоні, й військовою історією "Фронт".
"Цей проєкт не був задуманий чи запланований. Це те, що я знімала на фронті для сина, щоб, якщо загину, у нього залишилася пам’ять про мене, — розповідає Коваленко. — З п’ятирічною дитиною не поговориш про глибокі речі. А мені було важливо, щоб, коли виросте, син міг би мене зрозуміти. Бо він буде ставити собі ці запитання, коли буде підлітком і думатиме, чому я зробила цей вибір, через що проходила. Мені дуже хотілося цим поділитися, і я писала листи в майбутнє сину".
Сучасна українська документалістика багато говорить про війну — і водночас показує не лише її. "Крихка пам’ять" Ігоря Іванька рефлексує над декомунізацією та персональною пам’яттю. "Назовні" Ольги Журби ставить питання про дітей, які пройшли інтернатну систему. "Щоденник нареченої Христа" Марти Смеречинської веде в жіночий монастир, де монахинею стала сестра режисерки.
Дмитро Грешко з 2022 року випустив два фільми — "Між небом та горами" про пандемію на Закарпатті та "Король Лір. Як ми шукали кохання під час війни" про арттерапію, якою стала для внутрішньо переміщених осіб участь у виставі за Шекспіром. Зараз режисер працює над екодоком "Дівія", де осмислює вплив російської агресії на природу України.
"Мене завжди надихали фільми в стилі стрічок американців Годфрі Реджіо "Кояніскаці" 1982 року і Рона Фріке "Барака" 1995-го, — ділиться Грешко. — Це експериментальні філософські роботи, які розмірковують про взаємодію людини і світу, — з інтенсивним відеорядом у супроводі класичної музики. В Україні подібних немає, і я прагматично подумав, що, отже, треба зняти".
Дмитро працював на більшості деокупованих територій, переважно на Сході та Півдні України. Серед його героїв — концептуальні персонажі ліс, поле та тварини, а також реальні зооволонтери, сапери, військові й ексгуматори. Нова стрічка Гришка — велике філософське висловлювання, додаткової ваги якому надає музика Сема Слейтера — продюсера саундтреків серіалу HBO "Чорнобиль" та фільму "Джокер" із Гоакіном Феніксом.
Сучасна українська документалістика багато говорить про війну — і водночас показує не лише її
Ще один великий філософський проєкт знімає команда режисерів і режисерок Tabor Production — "Дні, які хочеться забути". Tabor заснували колишні суперники у грі "Що? Де? Коли?" та одногрупниці й одногрупники. Вони вперше заявили про себе у 2014 році фільмом Аліни Горлової "Бабуся" й відтоді показали себе одним з найзгуртованіших продакшенів.
"У дуже багатьох фільмах ми мінялися ролями: хтось був режисером монтажу, хтось режисером, хтось продюсером, — коментує режисерка Аліна Горлова. — Ми завжди робили фільми у своїй бульбашці. Наприклад, я монтувала "Бачення метелика" Максима [Наконечного], а Ліза [Сміт] там була продюсеркою. Наші фільми перегукуються багато в чому. "Явних проявів немає" схожий за підходом на "Школу №3". Лізин короткометражний фільм Solitude стилістикою подібний до "Цей дощ ніколи не скінчиться" — там був один оператор. У нас є маленька власна хвиля".
Аліна також зізнається, що після восьми років фільмування війни (фільми "Холодний Яр. Інтро", "Явних проявів немає" та "Цей дощ ніколи не скінчиться") хотіла відійти від цієї теми. Боялася, що більше не мала чого сказати про війну. Подібне відчували й інші учасники продакшену. Але це було напередодні лютого 2022 року.
Ще до початку повномасштабного вторгнення команда Tabor’у вирішила залишитися в Києві. Почали знімати з першого дня, паралельно волонтерили. Тоді ідеї, що зробити зі знятим, не було. Це прийшло потім, як і ідея зробити колективний проєкт-триптих. У першій частині досліджуватимуть вплив війни на людину, у другій — колективну травму, а в третій — вплив війни на суспільство та людей за межами України. Одне з бажань — простежити шлях українського зерна від точки відправлення до країн, куди його поставляють.
Абсолютно інакший проєкт відомої української письменниці та режисерки Ірини Цілик — "Червона зона". Анімаційна стрічка "Червона зона" — інтимна розповідь про один день із життя режисерки в очікуванні звістки від чоловіка, письменника Артема Чеха: навесні 2023 року, під час найтяжчих боїв за Бахмут, він упродовж пʼяти днів не виходив на зв’язок. Робота досліджує відчуття незахищеності, з яким виросло покоління Цілик, а також рефлексує про минуле. Важкі емоції режисерка прагне збалансувати гумором. Каже, що не хоче, аби глядачі виходили із зали з відчуттям, що все пропало, і вірить: все тримається на любові. Хоча, зауважує, що й це почуття зазнає змін.
У 2020-му Ірина Цілик зняла титулований документальний фільм "Земля блакитна, ніби апельсин", який здобув головний приз американського кінофестивалю "Санденс". Стрічка показала життя родини в сірій зоні, яка через кіно долала травму війни. Закладений у назві парадокс на екрані набував сюрреалістичного вигляду: ось зруйнований будинок, а ось випускниці в ошатних сукнях фотографуються на його тлі. Такі контрасти ми побачимо й у "Червоній зоні", де, за словами Ірини, вона ніби помінялася місцями з героями "Апельсину". "Вони тепер живуть у мирному місті й постійно за мене хвилюються, коли щось відбувається в Києві, — каже Цілик. — Я спитала себе: чи маю я право розповідати зараз чужі історії, чи, можливо, краще зосередитися на собі самій? На другий день повномасштабного вторгнення поруч із моїм будинком прилетіло у вантажівку, вона дуже довго вибухала — й коли ми сиділи із сином у коридорі і його трясло від страху, я зрозуміла, що насправді вперше змогла відчути те, що відчувала моя героїня, про яку я зняла ціле кіно. Так я вирішила говорити тільки про свій досвід".
Голос нашого кіно у світі значно посилився. Це передовсім важливо не через нагороди, а через правду, яку ми доносимо міжнародній аудиторії
"Червону зону", як і документальний проєкт "Переміщені" Ольги Журби, продюсує Дар’я Бассель, яка раніше була співпродюсеркою фільму-номінанта на "Оскар" "Будинок зі скалок". Бассель заряджає процес перетворення ідеї у щось матеріальне, а роботі вона віддає весь вільний час. Дар’я вважає себе продюсеркою, що ще торує шлях у професії, хоча у свої 38 років уже встигла попрацювати на телебаченні, в рекламі, у програмному відділі фестивалю документального кіно з прав людини Docudays UA, спродюсувати фільм-учасник Каннського кінофестивалю "Бачення метелика" і "Будинок зі скалок" Сімона Леренга Вільмонта, який отримав номінацію на "Оскар" у категорії документального кіно.
Кінофестиваль Docudays UA, з яким співпрацює Бассель, існує вже 20 років. За цей час подія пройшла величезний шлях: від маленького заходу до головного рушія розвитку документалістики в Україні. Переломним моментом для неї стала Революція гідності. Зокрема, під час Майдану було створено об’єднання "Вавилон’13" — анонімна спільнота документалістів та документалісток, які чесно, оперативно та творчо знімали і викладали на ютубі хроніку подій. Нині під егідою продакшена вийшло 100+ коротких та повних метрів, серіалів тощо.
"Ми — ніби клуб взаємодопомоги. Це одна з найважливіших знахідок у моєму житті. У мене точно нічого б не вийшло без "Вавилона"", — каже режисер Роман Любий. Коли почалося повномасштабне вторгнення, Любий перебував у Лондоні. Дорогою в Україну "на адреналіні" змонтував з тіктоків та сторис перший короткометражний фільм "Вавилон’13", який вийшов під час великої війни — "Україна тримайся". Його опублікували вже 25 лютого та переклали на понад 10 мов світу.
В 2022-му на "Санденсі" він представив свій фільм "Залізні метелики" — про збиття російськими військовими літака МН17 в небі над Донеччиною влітку 2014 року та про дослідження цього воєнного злочину, що тривало вісім років. 2023 року картина була представлена в секції Panorama Берлінського кінофестивалю та здобула головний приз Міжнародного фестивалю документального кіно Docudays UA в Україні. Роману Любому вдалося поєднати документальне спостереження, архівні відео, анімацію та сучасний театр.
Одним із перших журналістів на місці падіння літака МН17 був Мстислав Чернов — воєнний фотограф та відеограф Associated Press. Він зізнається, що до вторгнення розмірковував, що важливіше – артфотографія чи документалістика, адже більшість митців із Харкова, що працюють з візуальними образами, перебувають під впливом мистецької хвилі Харківської школи фотографії. "Цей діалог тривав до самого 2022 року. І тільки в 2022-му я вже точно міг сказати: бачите, документалістика зараз все ж таки важливіша. Вона займає вагомішу позицію під час війни, ніж художні інтерпретації".
Одним із проєктів Чернова, які відображають жахливу реальність війни, став "20 днів у Маріуполі". Це фільм-документ, який фіксує 20 днів знищення росіянами 400-тисячного українського міста. На очах глядача воно перетворюється на руїну. Мстислав керується правилом "записувати все", а вже потім вирішувати, що з цього можна використати.
Стрічка взяла призи глядацьких симпатій на великих кінофестивалях, від "Санденса" до IDFA, та представлятиме Україну на "Оскарі" 2024 року. Незалежно від результатів, вона посяде місце в історії як важлива ілюстрація воєнних злочинів ворога. Мстислав каже, що успіх фільму ніяк не змінив його життя. Хіба що його стали більше слухати й більше довіряти як документалісту.
Те, про що говорить Чернов, сталося з усією українською документалістикою: голос нашого кіно у світі значно посилився. Це передовсім важливо не через нагороди, а через правду, яку ми доносимо міжнародній аудиторії. Про велику війну, злочини росіян, наші почуття, мрії та інші речі, які потрапили в об’єктиви камер українських документалістів.