В український прокаті вийшов фільм "Сентиментальна цінність" норвезького режисера Йоакіма Трієра, що здобув Гран-прі на Каннському кінофестивалі. Кінокритикиня Соня Вселюбська розповідає про роботи режисера, який знімає красиві меланхолічні історії про самопошуки й внутрішні травми.
Один із найцікавіших кінорежисерів Скандинавії Йоакім Трієр ламає стереотипи про емоційну стриманість нордичної особистості. У його фокусі — молоде покоління норвежців, які відчайдушно намагаються дати раду своїм вибуховим емоціям, минулим травмам і помилкам, що в сукупності формують їхні характери. Універсальність цих тривог, загорнута у заворожливу аудіовізуальну форму, сильно резонує глядачам по всьому світу. Кар’єрна траєкторія Трієра насправді починається задовго до повнометражних дебютів та з протилежних тональностей, у яких ми впізнаємо режисера.
Йоакім Трієр народився у 1974-му році в Данії на батьківщині тата, але виріс в Норвегії, де народилась його матір. Батькова сторона родини була пов'язана з кіновиробництвом — тато, Якоб Трієр, працював звуковим техніком на відомому норвезькому анімаційному фільмі "The Pinchcliffe Grand Prix".
А ось його дід Ерік Лочен — легендарний норвезький митець. Лочен був джазовим музикантом, письменником, художнім директором кінофестивалю, але понад усе був відомий своїми експериментальними фільмами й двічі був на Каннському кінофестивалі. І хоча Трієр виріс у такому натхненному творчому оточенні, до кіно він потягнувся не одразу, і спершу зацікавився скейтбордингом. Це хобі обернулося справжнім проявом таланту — Трієр брав участь у спортивних турнірах й здобував нагороди. За його словами, це сформувало його характер і водночас стало вікном у кіномистецтво. Саме тоді, у 1990-х, Трієр зняв і спродюсував кілька відео про скейтбординг, які можна подивитись на ютубі. В цих відео майже неможливо впізнати актуальний почерк режисера, адже ці роботи експериментальні, хаотичні й брутальні.
Врешті режисер таки пішов по творчих стопах родини та розпочав кіноосвіту, спершу закінчивши кіношколу в Данії, але й на цьому не зупинився. Він вирішив спробувати вступити до суперконкурентної Лондонської національної школи кіно й телебачення і отримав місце, на яке претендують сотні студентів. Саме там, під наглядом таких майстрів, як Майк Лі й Стівен Фрірз, режисер-початківець почав формуватися. Знявши кілька успішних коротких метрів і налагодивши робочі зв'язки в Лондоні, він, утім, переїхав назад додому. Саме Осло було й залишається центром для втілення його чарівних історій.
Власне, його перший повнометражний фільм стає відправною точкою до "Трилогії" Осло", якою так знаменитий режисер. У центрі цих трьох фільмів стоїть молода людина, що шукає себе в суворій столиці. Дебютний фільм "Реприза" розповідав про двох друзів письменників-початківців, де успіх одного раптово й стрімко обганяє другого. У його наступному фільмі "Осло, 31 серпня", мабуть, найважчому фільмі режисера, йдеться про молодого чоловіка, що тільки-но вийшов з реабілітаційної клініки та возз'єднується з улюбленим містом й друзями. Завершальний фільм трилогії "Найгірша людина у світі" розповідає про молоду дівчину, яка відчайдушно намагається знайти себе, хаотично змінюючи професії й коханців.
Що поєднує ці історії, так це те, як його 20-30-літні герої начебто мають безкрайні можливості в силу свого віку, але водночас пригнічені майбутнім, й спотикаються о помилкові рішення та імпульси. Згідно з назвою трилогії, режисер приділяє чимало уваги панорамам Осло, яке випромінює романтизовану меланхолію. У цих спогляданнях вочевидь простежується фундаментальна пристрасть до такого урбаністичного виду спорту, як скейтбординг, адже юний режисер повністю об'їздив місто в будь-який час доби. Певною мірою, Осло виступає характерним антагоністом фільму, на тлі якого герої й героїні шукають самовизначення, маючи love-hate стосунки з ним. "Я схиляюся до гуманістичної традиції, розуміння людей, прояву інтересу до поведінки, спостереження без засудження та надання глядачеві можливість формувати власне сприйняття", — заявляв режисер.
Цікаво як Трієру Йоакіму вдавалося підтримувати свій статус майстра національного норвезького кіно й водночас випробовувати свої стилістичні межі, виходячи на міжнародне виробництво. Посеред фільмів "Трилогії Осло" з історіями, вкоріненими в локальний контекст й культуру, він спробував себе у англомовному кіно, знявши фільм "Гучніше, ніж бомби" про чоловіків, які гірко переживають смерть матері. Це був лише його третій повнометражний фільм, і він уже отримав довіру від таких визнаних акторів, як Ізабель Юппер й Джессі Айзенберг, а також уперше з'явився в основному конкурсі Каннського кінофестивалю.
В наступному фільмі "Тельма" він вирішив спробувати себе в артхаусі з ухилом у паранормальний трилер, знявши історію про релігійну дівчину, що починає страждати на галюциногенні напади. Такий експериментальний стиль не закріпився за Трієром сповна, хоча схожі сюрреалістичні патерни кіномови й креативні мізансцени можна побачити у фільмі "Найгірша людина у світі", який загалом більше схожий на фільм-феєрверк, ніж на вивірену драму. Саме в "Найгіршій людині у світі" Трієр винайшов ідеальний баланс меланхолійної статики та різнобарвного божевілля форми. Цей фільм приніс Трієру шалену міжнародну популярність, нагороду в Каннах за найкращу жіночу роль та зміцнення робочих стосунків із Ренате Реінсве.
Цього року Трієр повернувся до основного конкурсу Каннського фестивалю з найдраматичнішим й наймасштабнішим фільмом у кар'єрі — "Сентиментальна цінність". Центральну увагу у фільмі займає героїня Ренате Реінсве, театральна акторка й молода жінка, яка знаходиться в екзистенційній кризі. Її психологічні проблеми, вочевидь, сформовані впливом її егоцентричного батька. Він — самозакоханий режисер, який після довгої перерви вирішує зняти фільм у родинному домі. Протягом фільму вони намагатимуться налагодити стосунки, під час чого буде формуватися сам фільм всередині.
"Сентиментальна цінність" поєднує в собі найкращі риси режисера — це дуже драматична картина, у якій багато інтимного болю й сліз людини, яку ніяк не можуть зрозуміти й почути. Режисер знов приділяє чималу увагу панорамам оточенню й міста загалом, і навіть сам родинний будинок служить героєм фільму. Водночас "Сентиментальна цінність" має чимало іронічних жартів, що притаманні навіть найсерйознішим фільмам режисера. І, нарешті, це разючі виконання акторів, з якими Трієр має тривалу співпрацю, як-от Ренате Реінсве чи Андерс Даніельсен Лі ("Осло, 31 серпня") — вони наче продовжують існувати у "Трилогії Осло" зі схожими проблемами в динаміці. Але водночас у фільмі з'являється Елль Феннінг у ролі американської акторки та Стеллан Скашгорд який, до речі, дивовижно відіграв цю непросту роль після того, як пережив інфаркт.
Прикметно, що чимало наративних патернів фільму можуть натякати на біографічні елементи з історії режисера. Так само як і родина Трієра, герої фільму виросли в будинку, повному творчих людей. А коли сестра головної героїні починає цікавитися своїм родовим деревом, досліджуючи місцевий архів, вона дізнається про воєнний полон, що торкнувся її родини — те, що пережив дід Йоакіма перед тим, як прийшов у кіно після завершення війни. Звісно, під час інтерв'ю режисер дуже обережний з особистими питаннями, але наголошує, що ця драма "Сентиментальної цінності" не поширюється на його актуальні стосунки з родиною, у якій ростуть дві доньки. Радше це дієвий фільм-попередження про те, як може бути, якщо пріоритезувати роботу над родиною і пригнічувати родинну травму.
"Світ розколотий, і, можливо, нам потрібно бути вразливими та показувати уразливі характери. Ми дійшли висновку, що ніжність — це новий панк. Це те, що мені зараз потрібно — мені треба вірити, що ми можемо бачити й відчувати одне одного", — заявив Йоакім Трієр на прес-конференції під час Каннського фестивалю. Його наполеглива концентрація на історіях про молодих персонажів на тлі міста дійсно досягла тріумфу в цьому фільмі, який має чималі шанси на велику увагу під час сезону нагород. Сподіваймося, це мотивуватиме норвезького режисера продовжувати створювати такі винятково тендітні фільми.