У Каннах з аншлагом пройшла прем’єра фільму "Памфір" українського режисера Дмитра Сухолиткого-Собчука. Про роботу над стрічкою, заради якої – щобпідготуватися до знімання – команда поїхала в експедицію на Гуцульщину, ми розпитали акторку Соломію Кирилову.
"Памфір", події якого відбувається в прикордонному селищі на заході України напередодні традиційного свята Маланки, у Каннах зустріли 7-хвилинними оваціями. Міжнародна преса (наприклад, Screendaily) розпочинає схвальні рецензії на дебют 38-річного українського режисера Дмитра Сухолиткого-Собчука з компліментів візуальній частині фільму та його самобутності. Справді, стрічка з перших хвилин занурює глядача в містичний світ українського свята Маланки. Головний герой фільму, вірний сім’янин Памфір (Олександр Яцентюк), повертається додому з Польщі після тривалої розлуки, щоб побачити дружину Олену (Соломія Кирилова) та сина Назара (Станіслав Потяк).
Та коли його син, який не хоче відпускати батька назад на заробітки, навмисне підпалює молитовний дім, Памфір вимушений прийняти кару за вчинок сина й зробити те, чого він, з огляду на своє минуле життя, зовсім не хоче… Втім, він змушений згадати про своє контрабандистське минуле. "Памфір презентує нам брутальну, нелаковану Україну. Фільм жорстокий і водночас добрий, це справжній "крик повстанців" від Памфіра та його команди", – пише міжнародна преса.
Головну жіночу роль – смиренну, але сильну та мудру дружину Памфіра Олену – грає львів’янка Соломія Кирилова. На червону доріжку Канн 30-річна Соломія – це її перший вихід у Каннах, але точно не останній, – вийшла в упізнаваній сукні Frolov: лаконічний корсет, довга, до підлоги, сукня, знакові прозорі рукавички. Яскравий і вишуканий образ Соломії контрастує зі смиренним образом її героїні Олени, що працює на заводі. В інтерв’ю сама Соломія каже, що Олена – великою мірою її протилежність: смиренна, закрита, мовчазна. Тим цікавішою для неї була ця персонажка, робота над якою стала справжнім дослідженням.
Із Соломією ми спілкувалися напередодні Канн. Акторка рік тому змінила місце проживання та переїхала до Києва. "Памфір" – одна з перших великих робіт Соломії в кіно, адже Соломія насамперед – досвідчена театральна та перформативна акторка, музикантка, а також одна з найцікавіших у країні виконавиць українських автентичних пісень, учениця легендарної співачки Наталки Половинки.
Кілька тижнів тому Соломія гастролювала в Латвії і Литві у складі культурно-дипломатичного туру з театром "Слово і голос", збираючи гроші для ЗСУ, а вже за тиждень після нашої розмови вирушила до Канн, де "Памфір" бере участь у програмі "Двотижневик режисерів". Незабаром вирушить з гуртом "Слово і голос" на гастролі в Данію. Звісно, коли до України прикута увага всього світу, кожна наша поява на фестивалі, конкурсі чи бієнале сучасного мистецтва – це можливість нагадати світові про війну в Україні. На моє запитання, а як зараз ми можемо використати увагу до українців у Каннах, акторка відповідає вдумливо й обережно.
"Я про це багато думала, коли оголосили, що нас запросили. Перші думки – треба робити якийсь перформанс. Але вгамувавши емоції, я зрозуміла, що з цим треба бути обережним. Розуміти середовище, способи та ключі впливу на нього, мову, на якій буде доступний меседж. Саме в Каннах, як на мене, – це лише КІНОмова, зокрема її художня та інтелектуальна наповненість. Це дуже відповідальна місія – представляти нині Україну у світі. Будь-який рух може бути сприйнятий неправильно. До України й так величезна увага, тому, я вважаю, що найадекватніше просто гідно показувати себе в країнах, куди тебе запрошують. У нас культурна місія, і ми маємо працювати своїм інструментом. Власне художнє явище має привернути увагу до України – чи то фільм, чи то мистецький твір, чи то музика".
Героїня Соломії – справжня точка тяжіння фільму, від неї складно відірватися. Робота над роллю тривала понад пів року – задля цього Соломія разом з колегами вирушила в експедицію до Карпат. "Дмитро (режисер) привіз мене в Карпати і сказав: тут будеш жити, а тут – працювати. "Тут" – це місцевий фанерний завод. Познайомив з директором заводу, і я працювала тиждень на заводі – повними змінами, включно з нічними.
Через таку працю краще зрозуміла свою героїню. Бо вона дуже смиренна – це її тотальна й фундаментальна риса. Я думала, хто б з моїх колег погодився на такий експеримент... Це дуже тяжка праця, особливо для творчої людини. Я багато спостерігала за людьми, що працюють на тому заводі, – це дає змогу зрозуміти ментальність. Ось у жінок там є година перерви – сідає на велік, доїть корову, дає чоловікові зупу, кидає булку в рота й далі на роботу".
Окрім театру та кіно, пристрасть Соломії – музика. Акторка грає на рідкісних стародавніх музичних інструментах – фіделі та віолі да гамба. Мала вступати до консерваторії, але в 17 років зробила вибір на користь акторського відділення Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника. На моє зізнання, що я ніколи не чула фідель, Соломія сміється: "Я спершу теж". До речі, згадайте зображення античних скульптур, на них часто можна побачити янголяток з музичними інструментами – це і є фідель.
Упродовж останніх п’яти років Соломія працює актрисою львівського театру "Слово і голос", де вивчала українську духовну й автентичну пісню, та ігрового театру в майстерні Валерія Більченка, що працює на базі "Слова і голосу". Провідником у цей світ є засновниця театру Наталка Половинка – легендарна українська акторка й співачка, що спеціалізується на українській автентичній пісні, в минулому одна із зірок славетного львівського театру Курбаса. Наталка навчалася у відомому театральному центрі Єжи Гротовського в Італії і вважає себе послідовницею театру Гротовського.
"Коли потрапила до неї, я не знала жодної народної пісні, – розповідає Соломія. – А потрапила я випадково, йдучи на кастинг до її чоловіка-режисера. І коли почали працювати, я зрозуміла, що нарешті зустріла свого вчителя. Наш театр – це справжній центр традиції. Що важливо, живої традиції. Ми не музейно відтворюємо те, що почули, а намагаємося дослідити, як ця традиційна пісня народжується у виконанні сучасної людини. Ось я Соломія, сучасна дівчина, користуюся ґаджетом, ходжу в джинсах. Що в мені живе такого вічного, що триває сотнями років, що передається з покоління в покоління? Що єднає з родом?"
До речі, певною мірою саме улюблені музичні інструменти "змусили" Соломію не виїхати з Києва в березні. "Мене всі намагалися евакуювати до Львова – бо там родина, всі мої рідні. І ось 8 березня я вже збирала речі. А в мене три віоли. І я думаю, а як перевести інструменти?.. Вирішили погадати на книжці (сміється). Заходить друг, а я йому: кажи сторінку. Беру книжку й дивлюся, а там написано: не треба нікуди їхати. Я навіть зробила скриншот! І я сама внутрішньо відчувала, що не треба нікуди їхати – тому легко залишилася в Києві". У Києві Соломія волонтерила в інклюзивній пекарні Good bread for good people, випікаючи хліб для цивільних, для лікарень та людей, які той час жили в метро. А також волонтерила на кухні в ресторані "Wine love", опікувалася доставою та роздаванням гуманітарки, яку її брат Станіслав організовував з-за кордону.
Відкритість до всього нового та увага до внутрішнього, фундаментального, до власного коріння – все це робить Соломію Кирилову надзвичайно цікавою розмовницею. І – однією з найперспективніших молодих актрис. Вона розповідає, що коли її взяли на роль у "Памфірі", вона вирішила не працювати паралельно на інших проєктах – щоб зосередитися на ролі. "Ми навіть увесь час на зніманнях називали одне одного на імена героїв. І жили так, ніби ми і є персонажі. Тобто мене називали Олена, а не Соломія. І так я вже звикла, що я Олена. Після знімання я півтора-два місяці не відзивалася на власне ім’я. Коли ми поїхали в експедицію, я буквально відчувала трансформації внутрішніх ритмів. Як усе сповільнюється. І зрозуміла, якщо працювати саме таким чином, образ нібито народжується з тебе. Ти не фантазуєш, не вигадуєш, а якимись внутрішніми пошуками приходиш до тієї людини, яку граєш".
Український реліз "Памфіра" заплановано на 2022 рік. Стрічку створено в копродукції України, Франції, Польщі, Чилі, в партнерстві з Німеччиною та Люксембургом.
"Це не просто рівень Каннського кінофестивалю. Це фільм, що привертає увагу на Каннському фестивалі. І це гордість неймовірна", "Фільм вражає своєю оповідною силою та красою українського селища", "Емоційне, напружене та візуально довершене кіно" – такі перші глядацькі відгуки про фільм. Водночас, коли ми говорили з актрисою вже після показу на фестивалі, Соломія зізналася, що не побачила в Каннах відчуття "співучасті", відповідальності, емпатії в цій війні. "Є розділення, ніби це „щось" відбувається „десь там у нас". Як на мене, то тут працює закон кількості кілометрів „між": що далі від країни, в якій війна, то яскравіше відчуття безпеки, швидкості забування, та й загалом актуальності або залученості до теми війни. На гастролях у Литві під час знайомства це була тема № 1, а тут, після спілкування, у мене взагалі виникає сумнів „а чи вони в курсі, що відбувається в Україні?""..