Дизайнерка Христина Рачицька — про вишиту сорочку як місток між поколіннями і роботу з етнікою
Кожного третього четверга травня Україна святкує День вишиванки. Напередодні свята ми зустрілися з дизайнеркою Христиною Рачицькою, яка вже понад двадцять років досліджує мистецтво української вишивки, а місією свого життя називає розвиток і поширення цього знання. У її особистій колекції вже понад 500 старовинних сорочок, познайомитися з якими можна в студії Khrystyna Rachytska у Львові. З дизайнеркою ми поговорили про вишиванку як місток між поколіннями, роботу з етнікою та про те, що шукає сучасний клієнт.
Межа спадщини й початок творчості
Я завжди прагну максимально зберегти ту спадщину, до якої маю доступ, яку глибоко вивчаю та розумію. Проте моя мета — доносити її через сучасні крої та силуети. Вимоги людей постійно змінюються, зростають: ми всі звикаємо до комфорту, до тактильних властивостей сучасних тканин, тому немає жодного сенсу сліпо копіювати вишиванку сторічної давнини. Сучасній жінці в ній просто не буде зручно.
Також я цілком спокійно ставлюся до того, щоб додавати у вишивку щось своє. Зрештою, в давнину жінки під час роботи над сорочкою теж часто імпровізували: могли додати нові нитки, якщо закінчилися старі, або трохи змінити візерунок. Життя завжди вносило свої корективи в канон. Тому іноді я дуже чітко й філігранно відтворюю оригінальну вишивку, а іноді — просто йду за власним серцем.
Як показує моя 20-річна практика роботи з клієнтами, люди вже звикли бачити себе в певному образі, і це внутрішнє самовідчуття важко змінити. Вони мають улюблені силуети, які й окреслюють межу — це їхнє сучасне бачення себе. Тому тут вкрай важливо правильно поєднувати актуальний крій з етнічною складовою. Моя особиста формула: старовинні традиції вишивки плюс сучасний силует.
Також не варто забувати, що раніше створювався повний, укомплектований костюм, а сьогодні ми використовуємо лише окремі деталі. Ми ніби розбираємо класичний образ з підручників на елементи. Тоді людина мала усталений, цілісний стрій, а зараз ми міксуємо все з усім. Навіть жіночі фігури з часом змінюються. На заході України жінки історично були дещо нижчими, а от на теренах Центральної та Східної України одразу помітно, що речі створювалися для вищих на зріст жінок. Ми чітко бачимо це за тими автентичними сорочками, які є в нашій колекції.
Вишита сорочка як місток поколінь
Я часто розмірковую над словами, що вишита сорочка — як місток поколінь. Для мене це ціла мережа, яка єднає людей. За ХХ століття ми пам'ятаємо кілька потужних хвиль еміграції українців по всьому світу: люди тікали від воєн, голоду та радянських репресій. І кожна родина намагалася взяти із собою бодай цю частину пам'яті про рідну домівку. Збереження сорочок завжди було в пріоритеті.
Коли мене запитують, чому я колекціоную саме вишиванки, відповідь проста: саме сорочка була найближче до тіла людини. Це не верхній одяг, на який падав дощ, а річ, яка вбирала людське тепло. Це сакральний предмет. Його брали із собою як паспорт — сорочку, а ще іноді намисто, яке можна було при нагоді продати. Вишита сорочка — головний елемент нашої самоідентифікації у світі. Дуже часто люди з-за кордону самі знаходять мене та просять забрати речі, що зберігалися в їхніх родинах, аби повернути їх назад, додому.
Генетична пам'ять
Вишивка — це наша генетична пам'ять і величезна частина української культури. Раніше дівчата вже у п'ятирічному віці вчилися робити перші стібки. Вони сідали колом разом із мамами, сестрами, бабусями й починали вишивати. Сьогодні дослідники часто запитують про символіку, намагаються знайти якісь магічні чи таємні сенси в кожному елементі, але насправді люди вишивали просто з любові. Бо це річ, створена власними руками, спосіб показати свою майстерність. Жінка вкладала в сорочку всю свою душу.
Маючи в руках одну старовинну сорочку, я можу дати життя кільком новим. Один орнамент я здатна інтегрувати у 20 різних сучасних виробів. Мені хочеться розширювати та розвивати цю мережу, щоб якомога більше українців мали вдома цю унікальну частку нашого генетичного коду. Колекційні речі не мають припадати пилом — вони мають жити й поширюватися. Навіть вироби нашого бренду ми конструюємо так, щоб за 20–30 років цю вишивку можна було акуратно відпороти й перенести на іншу сорочку, передаючи у спадок наступним поколінням.
Для мене вишивка — це високе мистецтво, саме тому у KHRYSTYNA RACHYTSKA ми виконуємо абсолютно все вручну. Сьогодні можна купити майже будь-що, але час купити неможливо. І той час, який майстриня закладає у вишивку, вона енергетично передає іншим людям — як тиху медитацію чи молитву. Саме заради цього ми й працюємо.
Що шукає клієнт
Тут завжди спрацьовує певний емоційний фільтр. Буває, приходять до нас за чорною сорочкою, а йдуть із червоною. Іноді здається, що сорочка сама обирає свого власника. У нас бувають речі, на які протягом року ніхто не звертає уваги, а потім приходить людина й каже: "Я шукала саме її все своє життя". Тоді ти розумієш — стався справжній меджик, вони нарешті знайшли одне одного.
Також зараз є великий запит на регіональні вишиванки. Ми маємо базу з 20–25 ключових автентичних вишивок — вони максимально різноманітні, представляють кілька різних етнографічних регіонів, тож покупці можуть обрати саме те, що відгукується їм найбільше.
Про нову колекцію
Створюючи нову колекцію, я керувалася винятково внутрішніми відчуттями. Взимку, посеред снігів, мені захотілося чистоти, і я створила абсолютно білосніжну колекцію. Зараз же навпаки — хочеться живих кольорів, які я бачу навколо в природі: рожевого, фіолетового, жовтого. Усе це є в навколишньому світі. Клієнти приходять до нас за вишиванками KHRYSTYNA RACHYTSKA, тому я не стежу прискіпливо за швидкоплинними сезонними трендами. Моя відправна точка — це власні почуття та старовинні референси.
Ще один новий напрям у цій колекції — робота з шовком замість звичного льону та конопель. Я вже придбала спеціальну літературу та дослідження про шовк, мені надзвичайно цікаво вивчати його використання в українській традиції.
Як почати працювати з етнікою
На власному досвіді я знаю, що найбільше надихають і впливають музейні експонати, коли ти маєш можливість побачити їх на власні очі, наживо. Наприклад, у своїй студії я дозволяю гостям торкатися вишиванок із моєї приватної колекції, яка налічує вже понад 500 примірників. До Дня вишиванки ми навіть влаштовували акцію: кожен охочий міг прийти, приміряти старовинну сорочку, зробити фото й відчути цю неймовірну багатовікову енергетику.
Ще я завжди нагадую, що вишивка — це час. Іноді на вишивання одного манжета триває цілий місяць, а на створення сорочки — рік. Свого часу я власноруч розпорювала старовинні сорочки, дивилася, куди саме йшла голка з ниткою, і повторювала ці рухи. Ми й зараз буквально сидимо під мікроскопом і роздивляємося кожен мікростібок. Це тонка, філігранна робота, яку я впевнено можу порівняти з працею ювеліра.
Коли я працюю з нашими експонатами, завжди замислююся: як жили ті жінки? Тоді не було електрики, інтернету, цього шаленого сучасного інформаційного шуму. Вони перебували наодинці з природою та своїми думками.
Це жива традиція, яку ти береш, продовжуєш і додаєш часточку свого бачення. Сорочка — це уособлення живої душі. Коли людини вже давно немає на цьому світі, ми все ще можемо через полотно й нитку доторкнутися до її єства. І саме в цьому криється справжня сакральність.
