Як на любов накласти заборону: історія вірша "Любіть Україну"
2 липня 1951 року газета "Правда" офіційно засудила любов до України, оспівану в поезії Володимира Сосюри, а його вірш "Любіть Україну" був заборонений. Як це сталося – розповідаємо нижче.
Стаття "Проти ідеологічних перекручень в літературі" за підписом заступника голови Ради міністрів СРСР Лазаря Кагановича, у якій розгорнули цькування вірша, вийшла друком в газеті "Правда" 2 липня 1951 року. Наступного дня, за партійними приписами, публікацію передрукували "Радянська Україна" й інші республіканські газети, 4 липня – обласні й міські. За кілька днів розгромну статтю "За ідейну чистоту літератури проти націоналістичних рецидивів" написав Андрій Малишко, зазначивши в ній, що Сосюра "виступав з рядом занепадницьких, безідейних віршів, а то й прямо ворожих, як вірш "Любіть Україну". Далі IV Пленум Правління Спілки письменників України обговорював "Любіть Україну" цілих чотири дні. Нарешті працівники бібліотек і книгарень отримали наказ "вилучити" — і вирізали сторінки з віршем. А в народ пішла правдива пародія: "Любіть Україну, як хочте любіть, Як вітер, як трави, як води, Та тільки мовчіть і про це не кажіть, Бо вб'ють вас при першій нагоді".
Важко повірити, але всього за чотири роки до цькування збірку Сосюри "Щоб сади шуміли" (1947) з віршем "Любіть Україну" (1944) нагородили орденом леніна і сталінською премією І ступеня. Як же ж оплески поступилися немилості? А просто на тлі боротьби з "великим ворогом" у Другу світову комуністи крізь пальці дивилися на прояви любові до України, а скінчилася війна — бути патріотом зась. І треба ж, щоб 1951 року в журналі "Звезда" радянський поет Прокоф’єв надрукував свій переклад вірша "Любіть Україну" російською. Коли "щирі партійці" вчиталися в рядки як слід, Сосюрі, "націоналістові" й "бандерівцю", стало непереливки. Закидали те, що у вірші "відсутні гнівний осуд під’яремного ладу в минулому та яскравий опис соціалістичного життя українського народу, яке стає світлішим і кращим". Й те, що він "оспівує якусь одвічну Україну. Поза епохою, без сталінських п’ятирічок, без колгоспного ладу… Під такою творчістю підпишуться Петлюра, Бандера…"
Варто сказати, що, згадуючи Петлюру, партійні критики апелювали до реальних фактів із біографії поета. Сосюра, попри те що народився в Дебальцевому на Донеччині, як доброволець у 1918-1919 роках воював за УНР у складі третього Гайдамацького полку Семена Петлюри (тоді ж як поет перейшов з російської мови на українську). І хоч 1920-го був мобілізований до червоної армії, вступив у партію, та комуністом до глибини душі так ніколи й не став. Після тріумфальної для комуністичного режиму "Червоної зими" (1922), разом з ліричними віршами, відомими кожному, Сосюра написав поему "Махно" (1926, втрачена), потім поему "Мазепа" (1930) і поему "Два Володьки" (1930) про внутрішнє роздвоєння ("рвали душу мою — комунар і націоналіст"). Далі — більше: в 1931-му видав збірку "Серце", заборонену одразу після виходу, а за поему "Розгром" (втрачена) його зовсім було виключено з партії у 1934 році й обманом відправлено на Сабурову дачу, до психіатричної лікарні. З таким бекграундом за потреби йому й нагадували, що він "петлюрівець" і "мазепинець".
Під час цькування у 1951-му прізвище Сосюра почали знову римувати з Петлюрою. Поета змусили покаятися, він пробував цензурувати "Любіть Україну", пив, правив — не допомагало. Наступний раз вірш вийшов друком тільки по смерті Сталіна, у 1958 році — з недбало притороченими латками, з-під яких було знати нитки. Наприклад, рядки про Україну "Без неї — ніщо ми, як порох і дим, розвіяний в полі вітрами…" замінили на "Між братніх народів, мов садом рясним, сіяє вона над віками…". Викреслено було навіть оспіваний в українських піснях колір очей: замість "Для нас вона в світі єдина, одна, як очі її ніжно-карі…" стало "Для нас вона в світі єдина, одна в просторів солодкому чарі…" Така версія і знайома більшості читачів. Ми ж наведемо перший варіант, без цензури, в якому Володимир Сосюра щирий і емоційний, а його заклик "любіть Україну!" на часі як ніколи.
Любіть Україну, як сонце, любіть,
як вітер, і трави, і води,
В годину щасливу, і в радості мить,
любіть у годину негоди.
Любіть Україну у сні й наяву,
вишневу свою Україну,
красу її, вічно живу і нову,
і мову її солов'їну.
Без неї — ніщо ми, як порох і дим,
Розвіяний в полі вітрами…
Любіть Україну всім серцем своїм
і всіма своїми ділами.
Для нас вона в світі єдина, одна
як очі її ніжно-карі…
Вона — у зірках, і у вербах вона,
і в кожному серця ударі,
у квітці, й пташині, в кривеньких тинах,
у пісні у кожній, у думі,
в дитячий усмішці, в дівочих очах
і в стягів багряному шумі…
Як та купина, що горить — не згора,
живе у стежках, у дібровах,
у зойках гудків, і у хвилях Дніпра,
і в хмарах отих пурпурових,
в огні канонад, що на захід женуть
чужинців в зелених мундирах,
в багнетах, що в тьмі пробивали нам шлях
до весен, і світлих, і щирих…
Юначе! Хай буде для неї твій сміх,
і сльози, і все, до загину…
Не можна любити народів других,
коли ти не любиш Вкраїну!
Дівчино! Як небо її голубе,
люби її кожну хвилину…
Коханий любить не захоче тебе,
коли ти не любиш Вкраїну!
Любіть у труді, у коханні, в бою,
в цей час, як гудуть батареї…
Всім серцем любіть Україну свою, —
і вічні ми будемо з нею!