У Києві відбувся кінофестиваль "Київський тиждень критики", одна з програм якого була присвячена легендарним українським акторкам ХХ століття. Усі вони працювали в різні періоди, проте є справжніми символами українського кіно. Разом із кінознавцем Довженко-центру, режисером Станіславом Битюцьким розповідаємо про легендарних українських акторок.
Анна Стен
Одна з найвідоміших українських акторок у світі, яку часто називають першою голлівудською акторкою українського походження. Анна Стен (дівоче прізвище Фесак) народилася 1908 року в Києві, закінчила театральне училище, перші кроки на театральній сцені зробила в київському Малому театрі на Хрещатику, а із середини 20-х років працювала у МХАТі в Москві.
Першу головну роль зіграла в 1927 році у стрічці Бориса Барнета "Дівчина з коробкою" і швидко стала зіркою німого кіно, а з 1930-х років вже знімалась в Німеччині та Франції. У Німеччині Стен стала однією з найпопулярніших акторок – завдяки роботі у фільмах "Вбивця Дмитрій Карамазов" (1931) та "Бомби над Монте-Карло", "Вир пристрастей" (1932). У той же час знайомиться з Семюелом Ґолдвіном, співвласником кіностудії Метро ГолдвінМаєр та переїжджає в Штати, де знялась в кількох фільмах студії MGM.
В Штатах Анну Стерн називали "українською Гретою Гарбо" і вважали однієї з найстильніших жінок того часу, наряду з Марлен Дітріх та Гретою Гарбо. В 1935 році фільм "Шлюбна ніч", у якому Стен грала разом з відомим актором Гарі Купером, отримала приз за режисуру на Венеційському кінофестивалі. У кінці 30-х років Анна Стерн отримала американське громадянство і почала грати на Бродвеї. І хоча Штатах Стен часто сприймали як німкеню, в інтерв'ю вона завжди говорила, що є за походженням українкою та народилася в Києві.
Лідія Островська-Кордюм
Акторка, перша жінка-документалістка України.
Одна з перших яскравих робіт Лідії — фільм "Джальма" 1928 року, під час знімань якого вона познайомилася з режисером Арнольдом Кордюмом, який став її чоловіком. У Довженко-центрі зазначають, що "Джальма" — один із небагатьох фільмів ВУФКУ (Всеукраїнського фотокіноуправління), у якому головна роль була довірена жінці. 19-річна акторка Лідія Островська-Кордюм втілила чеченську жінку, яка після війни на Кавказі потрапляє зі своїм коханим в його рідне село в Україні, де стикається з ворожістю місцевих до "нехристиянської душі".
Пізніше разом з чоловіком потрапляє у заслання в Середню Азію. У Ташкенті починає працювати асистенткою режисера. Після закінчення Другої світової війни повертається у Київ та починає працювати на Київській кіностудії науково-популярних фільмів. Там зняла низку відомих документальних фільмів, зокрема, про Тараса Шевченка – "Тарас Шевченко – художник" (1954), і "Розповіді про Шевченка" (1963).
Станіслав Битюцький зазначає: "Формуючи програму кінофестивалю, нам було важливо показати, які різні долі могли бути в українських акторок в різні часи. Всі вони були зірками або мали такий потенціал, проте не всі вдалося, з різних причин. Наприклад, Лідія Островська-Кордюм потрапила у кіно завдяки своєму чоловіку, відомому режисерові Арнольду Кордюму — це було типово для того часу. Вона мала дуже виразний типаж і великий потенціал, проте з закінченням епохи німого кіно її акторська кар'єра фактично закінчилися. До того ж, вона стала жертвою політично-історичного зламу — із розформування ВУФКУ і з тим, що в українське кіно знов втрутилася Москва".
Наталія Ужвій
Легенда українського кіно й театру, актриса, що працювала понад 50 років і без якої складно уявити розвиток найважливіших мистецьких та творчих кіл того часу — від одеського театру, де вона фактично розпочала кар'єру, до харківського "Березолю" Леся Курбаса та кінофабрики ВУФКУ.
Ужвій народилася 1898 року на Волині, за освітою була сільською вчителькою, а професійної акторської освіти не мала. Дебютувала в аматорському театрі в містечку Золотоноша на Черкащині. З 1926 по 1934 роки її ім'я було нерозривно зв'язано з харківським театром "Березіль", а після закриття театру, починаючи з середини 30-х років вона працювала у Київському театрі Франка.
Загалом за своє життя Ужвій зіграла понад 200 ролей у театрі та 20 – у кіно. Одна з найвідоміших кіноробіт – фільм "Прометей" (1935) Іван Кавалерідзе, переосмислення поем "Прометей" та "Сон" Тараса Шевченка. Ужвій зіграла одну з найколоритніших ролей у фільмі — роль господарки борделю. Для багатьох українців Ужвій назавжди залишається Катериною з поеми Шевченка, яку вона грала на сцені харківського "Березолю". Проникливий монолог Ужвій з поеми "Катерини" 1964 року запису можна послухати за посиланням.
Станіслав Бітюцький зазначає, що Ужвій — акторка унікальної долі: "Наталія Ужвій зіграла головну роль в одному з перших українських блокбастерів "Тарас Трясило" у 1927 році, і їй вдалося гармонійно перейти з німого кіно далі. Фактично Ужвій унікальна тим, що встигла пограти в декількох знакових десятиріччя українського кіно – і в 30-х, в 40-х (наприклад, фільм "Райдуга" Михайла Донського 1943 року приніс їй всерадянську славу, і славу у всьому світі, бо його показувала за кордоном); продовжила зніматися і в 50-ті, і 60-ті. Таких прикладів вдалої акторської долі як у неї, в українських акторок небагато насправді".
Інна Бурдученко
Акторці Інні Бурдученко пророкували велику зіркову кар'єру, проте цьому не судилося статися — її життя трагічно обірвалося, коли акторці було 21 рік. Інна Бурдученко народилася в 1939 році у Чернігові, і вже на другому курсі, у 1959 році, дебютувала у фільмі "Іванна" Віктора Івченко. Стрічка про молоду дівчину Іванну, доньку архієрея, яка напередодні Другої Світової війни прагне навчатися в університеті, проте стикається з несправедливістю, мав величезний успіх як в Радянському союзі, так і за кордоном, а Бурдученко миттєво стала зіркою.
Проте другий фільм в її життя став трагічним: під час зйомок фільму "Так ніхто не кохав". на кіностудії Довженко Інна мала винести з палаючого бараку прапор. Під час зйомок на неї впала балка, що горіла; дівчина отримала 80% опіків тіла та померла у лікарні у віці 21 років. Зйомки фільму "Так ніхто не кохав" завершив Сергій Параджанов, а назву змінив на "Квітка на камені"
Лариса Кадочникова
Муза поетичного кіно, Лариса Кадочникова народилася у Москві в творчій родині, дитинство провела у Києві. Всесвітню славу їй принесло знайомство з Сергієм Параджановим та роль Марічки у фільмі "Тіні забутих предків" — задля цієї роботи вона в 25 років переїхала з Москви до Києва. У перший рік стрічку переглянуло понад 8 мільйонів людей по усьому світу, а акторки — серед них Лариса Кадочникова та Іван Миколайчук, стали всенародними улюбленцями.
Після цього Кадочникова зіграла кілька блискучих ролей у фільмах її тодішнього чоловіка, режисера та оператора Юрія Іллєнка: "Криниця для спраглих", "Ніч на Івана Купала", "Білий птах з чорною ознакою". З 1964 року і досі Кадочникова нерозривно пов'язана з київським театром імені Лесі Українки, де вона є справжньою зіркою.
Станіслав Битюцький — про акторську долю Лариси Кадочникової: "Лариса Кадочникова прийшла в кіно разом зі своїм чоловіком, Юрієм Іллєнко і стала уособленням поетичного кіно. Вирізнялася на екрані ніжністю та тендітністю і для багатьох глядачів була уособленням образу ніжної, але водночас сильної українки. Проте парадоксальним чином у неї не було жодної головної ролі у поетичному кіно, оскільки цей період був дуже чоловікоцентричним — чоловіки знімали кіно, чоловіки писали сценарії та вони ж грали головні ролі".
Людмила Єфименко
Людмила Єфименко — найважливіше жіноче ім'я в українському кіно 70-х—80-х років. Народилася в Києві в 1951 році, з 1972 року працювала на кіностудії імені Довженко. В 1981 році зіграла головну роль у фільмі "Лісова пісня. Мавка" — екранізації однойменної драми-феєрії Лесі Українки. У 80-х вона зіграла ще у двох знакових українських стрічках — "Легенда про княгиню Ольгу" та "Лебедине озеро. Зона". Таким чином, Єфименко стала важливим уособленням цього переломного десятиріччя нашого кіно, а її Мавка — важливим переосмисленням канонічної героїні Лесі Українки.
Людмила Єфименко — друга дружина оператора та режисера Юрія Іллєнка, він почав знімати її з юних років і найяскравіші роботи Єфименко зіграні саме у фільмах чоловіка: "Лісова пісня" та "Лебедине озеро. Зграя".
За словами Станіслава Битюцького, саме Людмилі Єфименко вдалося привнести в українське кіно феміністичну складову. "Спостерігаючи за її образами, ми бачимо, як героїня стає вже більш самостійною та незалежною, і іноді — й виходить на перший план, затьмарюючи чоловічі образи, що стало новим етапом в українському кіно".
Раїса Недашківська
Раїса Недашківська дебютувала в кіно ще школяркою — в 17 років режисер Віктор Івченко запросив її на головну роль Мавки у "Лісовій пісні" у 1961 році. Після закінчення Київського театрального інституту Недашківська потрапила на кіностудію Довженко, де знялась у понад 60 фільмах, ставши справжньою народною зіркою. Раїса Недашківська стала одним з найбільш впізнаваних облич українського кіно, знявшись у класичних стрічках Кіностудії ім. Довженка та Укртелефільму, серед яких "Сон", "Гадюка", "Вавилон ХХ", "Буйна".
Одна з її найцікавіших робіт — містична драма "Голос трави" 1992 року, яка розповідає, як стара чаклунка (Раїса Недашківська) вирішує передати всі свої знання молодій чарівниці (Ольга Сумська). Унікальне феміністичне кіно Наталії Мотузько було схвально прийнято на Берлінському кінофестивалі і є одним з прикладів нового українського кіно.
Станіслав Битюцький зазначає: "Раїса Недашківська реалізувалася скоріше як театральна акторка — на жаль, головних ролей в кіно у неї було не так багато, як могло би бути. Зокрема, у її фільмографії виділяється "Комісар" 1967 року — фільм, який отримав Срібного ведмедя у Берліні, проте був заборонений. Потужна, неймовірна робота акторки, проте через заборону стрічки не отримала тієї уваги, на яку заслуговувала".
Фото: Довженко-центр, Київський тиждень критики
