12 травня святкує 90-річчя легендарний живописець Іван Марчук – народний художник України, лауреат Шевченківської премії, засновник техніки пльонтанізму, відомий у всьому світі.
В ексклюзивному інтерв’ю vogue.ua Іван Марчук розповідає про своє життя: вплив батька, навчання у Львові, досвід еміграції та натхнення, яке дозволяє йому залишатися продуктивним та енергійним у поважному віці.
Іван Марчук народився 12 травня 1936 року в селі Москалівка Тернопільської області. "Моя ностальгія – село, мої корінчики – Москалівка, тиха, патріархальна. Колись у ній було дворів із триста. Село було фантастично красиве. Потопало в садах: яблуні, груші, горіхи, вишні покривали все, не було жодної хати без вишневих дерев. Коли вони квітнули – хат не було видно", – так чуттєво згадує рідне село митець.
Батько Івана Марчука був відомим на всю округу ткачем. Крім Івана, у сім’ї було ще троє сестер. Малювати почав ще в дитинстві. У 1956 році закінчив відділ декоративного розпису Львівського училища прикладного мистецтва імені Івана Труша – цей період митець називає трансформаційним. Уже в 60-ті Марчук активно шукав себе, експериментував з кольорами та стилями, заявивши про себе як про оригінального, дуже вільного митця, що йде своїм шляхом. За радянських часів був звинувачений у відступі від соціалістичного реалізму, також його підозрювали в українських націоналістичних симпатіях, бо походив зі Львова, розмовляв українською, зображував українських діячів.
Художник винайшов авторську техніку передачі зображення – пльонтанізм (від діалектизму "пльонтати" – плести, заплітати, переплітати). Особливість цієї творчої манери полягає в нанесенні фарби тонкими кольоровими лініями, їх переплетенні під різними кутами, чим досягається ефект об’ємності й світіння. Техніка письма Івана Марчука, балансуючи на межі рукотворного і технологічного, через складність філігранного виконання й трудомісткість практично не підлягає повторенню. Вперше митець застосував її у пейзажі в 1972 році. Сьогодні роботи Марчука зберігаються в колекціях по всьому світу.
У 2007 році Іван Марчук потрапив до рейтингу "100 геніїв сучасності" (72-ге місце), який уклала британська газета The Daily Telegraph. 8 червня 2024 року картину Івана Марчука "Зійшов місяць над Дніпром" на київському аукціоні Goldens продали за 250 тисяч доларів – рекордну суму для твору сучасного українського художника.
Іван Марчук жив в Австралії, Канаді, Штатах. З 2001 по 2022 рік мешкав у Києві, але війна змусила митця емігрувати знову – тепер до Австрії, у Відень. Його найбільша на сьогодні виставка відбулася у лютому 2024 року у Відні та налічувала близько 250 художніх творів. У лютому 2025 року 60 його картин було представлено на персональній виставці у Ватикані.
Про батьків та дитинство
Іван Марчук: Перш за все, батько навчив мене бути людиною, а це багато значить. Ціле моє життя велося під егідою батька. Я завжди згадував батька як взірець етики, естетики в усьому. Він був надзвичайно гарним математиком, мав три кляси, а мені вночі розв’язував алгебраїчні задачі. Завжди вночі вирішував різні задачі. Так йому навіть десятикласники приносили – він вирішував.
Він був майстер на всі руки, розумієте, а розум мав дивовижний. Усі посади в селі займав. Біда була у нас "чорна", бо жити було дуже важко. У тій біді, ну що – був сад, їли ягоди вдень, а вночі, у перерві між сезонами, їли бараболю, і то все. Але про їжу діти не думали, дітям треба було гуляти, бігати і так далі, вчитися, вчитися. Я завжди вчився в школі, а тато мав три класи й уночі, коли я засинав, розв’язував мені задачі з алгебри. Я ту алгебру ніяк не міг засвоїти. Це єдине, чого він учив. Ну почерку він не міг учити, тому що його почерк був такий, що ніхто не міг його повторити. Він після трьох клясів мав такий почерк, розумієш, як жоден професор не може мати – такий професійний.
Тільки тато йде корчувати коріння, щоб було чим запалити у хаті, – я одразу біжу до тата й допомагаю. Тато пішов молотити щось там у стодолі ціпом – я йду до тата. Тато жне жито в полі – і тут тато дав мені промах. Він не показав мені, як серпа тримати і як жито захвачувати рукою, і я шульгнув по пальцях та відрізав шматочок пальця. Оце була найбільша така біда в нашому сімейному домі.
Був дуже віруючий чоловік, дуже. До тата приходили сусіди, і тато завжди говорив їм про політику. Це при татові каганець згорів у хаті, стеля була чорна, а я читав про Мао Цзедуна, про хунвейбінів, китайську революцію, розумієте, у дитинстві читав це селянам.
Про студентські роки у Львові
Найбільші події і зустрічі у Львові – коли я привозив купу картин після літніх канікул, і на виставці я був першим, першим за кількістю робіт, розумієте. Оці, оці, оці – це чисто творче життя, і мені найбільша втіха, що я буду художником. Хлопець із села, я тішився, що там вчуся. І вчуся, і червоний диплом отримав після училища. Мені було все цікаво. Коли з’явився у Львові, то я не знав, де люди живуть, розумієте. Коли я дивився на великі будинки, то ахав, охав: невже? А де прості люди живуть? Я думав, що у Львові повинні жити в хатах, як у селі. Я любувався містом, я страшенно полюбив Львів. Все-таки 11 років я вчився у Львові, я вже був повністю львівський і так далі, а доля мене завела до Києва, і я дуже не шкодую, що покинув Львів, бо інакше сьогодні мене б не було як митця.
Про те, як художнику знайти свою дорогу в мистецтві
У мене було шалене бажання. От коли я побачив, як мої друзі в інституті працюють, молодші за мене, але на одному курсі... Вони вже зрозуміли, що таке нове мистецтво, а я ще був застарілим художником, який по традиції малював те, що всі малюють. І для мене було головне прокласти свою дорогу.
Я сказав: "Я хочу бути ненормальним художником", а це вже в інституті, на четвертому курсі, я сказав: "Яким – не знаю". Почався пошук. Мене професор Карло Звіринський ламав через коліно буквально, казав, що я відстав, а я не міг відставати. Я з дитинства, зі школи був перший. І перший у збитках, і перший у навчанні, розумієте.
І от, коли я це сказав, почалися пошуки. Потім я сказав: я хочу бути єдиним художником, єдиним у світі – не ліпшим, не гіршим, а іншим. І це слово – "іншим" – гнало мене, розумієте, так що я на казенній роботі працював, і в мене, як кажуть, відкрилося нове дихання, я відключив свідомість і малював там, на казенній роботі, невеликі архаїчні роботи, яких не можна було винести.
8 годин я там мав відробити, і от настала нова епоха абсолютно моєї творчості.
Я робив, наробив – я не знаю, що я робив. Чим менше я розумію, тим більше тішуся. Ну і пішла, пішла "моя робота", як кажуть... Я пішов по руках, картини почали бачити, почали дивуватися тим картинам: "Звідки? Що ти? Як ти? Де ти береш?" О, як мені кажуть: "Ти багато читаєш". Я не читаю, бо не маю часу.
"А де ти, звідки це тут?" Я не знаю, я не міг пояснити, звідки це йде. Це була повна інтуїція, повна підсвідомість, хтось мені підказував. А все, що я робив, було викинуто на смітник. От появився – я просто народився заново і почав співати свою нову пісню, і так я співаю по сей день. От одного Марчука я відкриваю, в мене вже пʼятнадцять різних Марчуків моєї творчості.
Про те, що ще хоче спробувати у мистецтві Іван Марчук
Я можу все, але завжди людині буває замало, у всьому буває замало. Але я хочу того, чого ще не знаю. І це мене вабить, вабить і змушує, так би мовити, постійно думати, думати: "А цього я ще не зробив". Оце рушійна сила. Завжди задаю собі питання: "Чого я ще не зробив?"
…Береш пензля в руки, береш фарби, видавлюєш і думаєш, і думаєш, і раптом, раптом появляються, раптом йдуть імпровізації. Я просто наперед якось видумую. Видумую, як зробити, а що зробити – тут вже є інтуїція, розумієте, тут розумом не придумаєш, що зробити. Тут має мені показатися десь на небосхилі, я маю вловити те, що десь там висвітлюється на горизонті.
Про досвіди еміграції
Мій досвід еміграції, пересування з країни в країну, з материка на материк дуже позитивно впливав на мою творчість. Чому? Коли ти з’являєшся на чужій землі, потрібно відразу себе зарекомендувати – показати, що ти щось являєш собою на чужій землі, і треба знайомитися. А чим знайомитися? Хто ти є, що ти робиш, що ти вмієш робити.
Так я працював несамовито, майже день і ніч. І найвищий рівень моїх досягнень – і в кількості, і в якості, і в різноманітності – був, звичайно, в Америці. Почалося все з Сіднея – де вже були великі проблиски, після Сіднея – Торонто, Канада, і в Америці я засів на 10 років.
От, і я зробив там дуже багато картин. Я жив на дві країни: Україна – Америка, Україна – Америка. Літо я проводжу в Україні, літо-осінь, а зима, холод – я в Америці. Півроку на півроку я ділив ці десять років.
І багато картин, сотні картин, прекрасних картин, яких я в Києві навіть не міг робити. Не зробив би таких унікальних натюрмортів – я їх не любив, а в Америці такі натюрморти робив. А головне – голос моєї душі там процвітав.
Про життя у Відні
А в Європі зараз я розумію, що я можу тут повністю розслабитися. І тим, що я вже зробив, я можу пишатися, тим багажем – 16 кілограмів мої каталоги важать. Пʼятитомник каталогу, який вийшов, – це просто картини, зібрані там, де вони посіяні, по всьому світі. Це тисячі картин.
Але людині, яка творчо працює, їй завжди мало, їй завжди хочеться, хочеться щось зробити, чого ще не бачила. Мене бачене не цікавить, а цікавить те, що може мені явитися і здивувати мене.
От нещодавно народилась у мене картина, яку я мучив, мучив і знайшов такий вихід з неї, і вона дуже цікавою появилась картиною, якої ще не створював, і назвав я її "Вчора і сьогодні".
Про силу мистецтва
Митець насамперед завойовує світ своєю працею. Завойовує свідомість людей. У мене був час перевірити це на всіх континентах, на яких я виставлявся. Картини беруть своє.
Придумати новий стиль у двадцятому столітті – непроста справа. Моне придумав імпресіонізм, Пікассо придумав кубізм, Марчук – пльонтанізм. Пльонтанізм – це стиль, який зараз підхопили художники по всьому світу: бачать ці картини і починають мене, розумієте, так би мовити, дублювати. Ну, я не можу сховатися зі своїм стилем, хай дублюють.
Про задоволення від життя
Найбільше задоволення, звичайно, – це коли картина в мене вдалася.
А коли я вийду на вулицю, найбільше задоволення для мене – гарні жінки. Це теж головний стержень для художника – мати якусь наснагу для того, щоб бігти швидко до мольберта і творити якесь чудо.