У лютому у видавництві ist publishing вийде книга дослідниці сучасного мистецтва та кураторки Катерини Яковленко "Донбас як метафора". З одного боку, ця книжка продовжує розмірковування Сьюзен Зонтаґ про природу співчуття й травми, з іншого — говорить про локальний контекст.
Назва книги — відповідь на твердження історикині та письменниці Олени Стяжкіної про те, що Донбасу не існує, а існують Донеччина й Луганщина. Катерина Яковленко, своєю чергою, говорить, що Донбас існує як метафора — метафора плинних і тривалих травм, втрат, боротьби та свободи. Свої аргументи вона вибудовує довкола творів мистецтва, літератури й кіно. Спеціально для Vogue Ukraine дослідниця розповідає про десять творів мистецтва, варті уваги.
"З природним вмістом", Катерина Єрмолаєва, 2012-2013
Серія паблік-арт у Донецьку
Дуже складно говорити про паблік-арт твори в місті, до якого не можна повернутися; у місті, де ці роботи майже не лишилися на стінах будинків. Протягом 2012–2013 років молода художниця, випускниця архітектурного відділення Донбаської національної академії будівництва та архітектури, Катерина Єрмолаєва під псевдонімом Михалич створила низку надзвичайно сильних робіт у публічному просторі. Серія отримала назву "З природним вмістом" і привернула увагу навіть тих, хто раніше не дивився ані під ноги, ані навколо.
У місцевих медіа писали про те, що невідомий автор нібито знущається з мешканців Донецька. Причиною стали зображення істот із людськими тілами й головами тварин, розклеєні по місту. Кожну з робіт художниця доповнила текстами з книжок про тварин — як-от "Практикум по животноводству". Це була саркастична, гостра серія, але водночас не позбавлена ніжності до людей, які оточували мисткиню.
Згодом художниця розвинула цю серію в персональній виставці в Києві "HOMO/ANIMALIS", що відбулася в Малій галереї Мистецького Арсеналу. "Кривава антиутопія, нестерпність якої змушує створити суспільство, ступивши на шлях розуму і взаємного збереження. Однак умоглядна конструкція природного стану виявляється не просто метафорою. Це паралельна реальність, у яку людина ризикує знову зіслизнути при перших залпах знарядь", — писав про цю виставку художник та куратор Ларіон Лозовий.
Я згадую ці обидві роботи як такі, що насправді не втрачають актуальності. Адже глобалізоване суспільство, у якому ми живемо, щодня проявляє свої "тваринні" риси; і часом складно зрозуміти, хто — люди чи тварини — мають більшу схильність до насильства, самовдоволення та агресії.
"Жінка-птах" ("Берегиня"), Алла Горська, Григорій Синиця, Віктор Зарецький,1967
Мозаїка в колишньому ювелірному магазині "Рубін", Донецьк
Затисли мене різнокольорові площини.
Птах Сонце затулив
синіми крилами.
Людина зникла.
Дивно.
Бузково лечу, —
пише у своєму листі до Вацлава художниця Алла Горська.
У її поезіях і листах образ птаха — один із найяскравіших. Саме в цьому образі вона втілила й мозаїку для ювелірної крамниці "Рубін". За задумом, робота мала відповідати ідеї дорогоцінності. Горська формулювала це так: "Дорогоцінності. Жінка. Пава. Плавність, лагідність ліній. Емоційна насиченість фарб. Образне кольорове рішення". Цей опис походить з її робочого аркуша, де вона фіксувала ідеї та закреслювала ті, які згодом вважала хибними. На іншому аркуші, де зображення вже нагадує перші ескізи мозаїки, з’являється запис: "Нар(одне) м(истец)во. Композиція кольоровими плямами. Вся пляма гаряча. Вугілля горить. Червоне кіноварне 2/3. 1/3 темно-червоного і рожевого. На всьому кобальтові зірочки".
Письменник Шульгін критикував панно за відсутність, на його думку, зв’язку з Донбасом і не розумів, у чому полягає його належність до української традиції. Втім у мозаїках Горської, Синиці, Зарецького цієї традиції було надзвичайно багато — вона сягала іконопису, народно-декоративного мистецтва, водночас охоплюючи й світові практики монументального мистецтва. Це був синтез, сформований часом і цінностями митців-шістдесятників, які прагнули заново відкрити для себе власну традицію та знання про рідну культуру.
Тож насправді в кожній із цих мозаїк закладено дуже сильний зв’язок із регіоном — через образи, теми, матеріали. Не лише через мотив палаючого антрациту, а передусім через дух і свободу, які тут існували й які вдалося втілити в такому делікатному, жіночному образі птаха.
"Від Іоанна 5:35", Анастасія Лелюк, 2023
саундарт
Для мисткині пам’ять — одна з ключових практик. Вона належить до групи "Затирка", яка створила репліку мозаїчного панно "Боривітер", зруйнованого в Маріуполі. Ця робота стала присвятою Івану Світличному — українському дисидентові, літературознавцю та інтелектуалу з Луганщини.
Назва відсилає до євангельського образу світильника з вірша "Від Іоанна 5:35", що "горить і світить" — не стільки про світло як фізичне явище, скільки про внутрішню красу та волю людини. У роботі Анастасії Лелюк цей контекст стає відправною точкою розмови про втрачeну й тяглу інтелектуальну традицію, пам’ять і вразливість людини. Повернення до цього світла — передусім до людей — може підтримати тих, хто втрачає віру в часи невизначеності та війни.
Образ світла з’являється й в іншому творі, присвяченому Світличному, — роботі "Дерево Івана Світличного" (2023).
"Конструкт історичної пам’яті дуже крихкий, але це не рятує від наслідків. Світличного не стало 31 рік тому, та, як згадувала його дружина, "фізично Іван помер на своєму ліжку в жовтні 1992-го, а як творча людина — загинув у серпні 1981-го в засланні на Алтаї". Тож цей альбом став черговою спробою зберегти зв’язки між людьми та подіями, які, попри тиск і перешкоди, так багато зробили для того, щоб ми мали власну ідентичність", — пише мисткиня.
До альбому входять вісім композицій: "Світличний. Увертюра", "Саміздат", "Перм-35", "Коли померкнуть зорі многі", "Світанок України", "Обіцянки вічності", "Серце для куль", "Позаяк".
"Донроза. Щоденник українського розаря", Павло Маков, 2010
авторська книга
"Мені було цікаво зробити такий розарій, що відсилає до Англії. Водночас Донецьк — це місто мільйона троянд. І так справді було, адже троянди витримують цей клімат. Була й метафора: троянди — це кров шахтарів, які гинули під землею. Це краплі крові, що виходять на поверхню. Адже праця шахтарів надзвичайно важка й трагічна", — цитує художника "Збруч".
"Донроза" — авторська книжка, стилізована під щоденник розарія, людини, яка надзвичайно любила сади й намагалася через їхню структуру вибудувати місто, сповнене утопії. Та якою може бути утопія і яким може бути сад там, де умови праці й життя лишаються неможливими? У цій логіці розарій стає образом колективної праці й втрат — садом, вирощеним із насильства та витривалості. Чим у такому випадку є краса і як легко її віднайти? Відповідь на це питання прихована на сторінках цієї книжки.
"Я люблю, коли співають канарки", Лія Достлєва, 2019
Інсталяція
"Я люблю, коли співають канарки" — надзвичайно красива інсталяція, що розповідає про страшне. У цьому творі художниця Лія Достлєва нагадує: перед тим як шахтарі спускалися до лав шахти, під землю відправляли канарок — їхній спів сигналізував про наявність кисню, а отже, про безпеку для гірників. Якщо ж канарка не співала, це означало, що вона загинула від надлишку вуглецю і спускатися в шахту було небезпечно для людини.
Про смертність шахтарів говорять украй рідко — так само, як і про небезпеку гірничої професії загалом. Немає ані точної статистики, ані повного переліку жертв. Саме цю тему в роботі передано надзвичайно тонко й чутливо.
"Пам’ятники на плечах" у межах проєкту "1040 метрів під землею", Цай Гоцян, 2011
Інсталяція
Проєкт "1040 метрів під землею" створений китайським художником Цаєм Гоцяном внаслідок його емоційного захоплення: в травні 2022 він відвідав підземелля соляних та вугільних шахт і вразившись роботою гірників, вирішив створити свій твір. У його основі — портрети гірників, які він створив із пороху. Гігантські образи працівників шахт возвеличувалися на спеціальних дерев’яних постаментах посеред "чорного" та "білого" золота. Митець намагався переосмислити героїчність радянської пропаганди, яка постійно зверталася до шахтарських звитяг, однак насправді не помічала за працею людей. Ці портрети — подяка і захват тими, хто щодня виконує надзвичайно важку роботу.
"Гірчиця в садах", Петро Армяновський, 2017
Документальний фільм
Цей документальний фільм називають одним із найкращих, що розповідають про Донбас. Адже він не стільки про сам регіон, скільки про людину, яка повертається до різних ландшафтів. У центрі сюжету — історія Олени Апчен, драматургині й нині військової. У фільмі вона повертається додому, в місце поблизу лінії фронту. Це кіно про природу сучасності та природу пам’яті, які переплітаються між собою.
Гірчиця тут постає як сильний образ і метафора згадування. Олена лягає в батьківському саду, де її брат посадив гірчицю, аби будяки не лізли до сусідів, — лежачи в тій траві, вона згадує, якими великими й смачними колись були абрикоси, вишні, груші, черешні. Сад постає простором догляду й упорядкування — так само, як пам’ять і саме життя.
Проєкт "Повторювані цикли або ходіння по колу", Віталій Матухно, 2025
Виставка
Віталій Матухно — мультидисциплінарний митець, народжений у Лисичанську, чия практика побудована на рефлексії та осмисленні досвіду переміщення й втрати дому.
У цьому проєкті він ніби намагається повернутися до різних місць через фотографування. "З плином часу пейзаж, що викарбувався в моїй пам’яті, розмивається, ніби краєвид з вікна вагона. Чим далі дорога, тим важче втримати зв’язок із домом; тим більш абстрактними й нечіткими стають спогади; тим складніше вести діалог про те, що для мене є важливим. За інерцією я продовжую фотографувати, хоч і не маю доступу до Лисичанська. Камера в моїх руках стала інструментом пошуку знайомих пейзажів і можливістю зберегти себе", — говорить він.
Описуючи цю виставку, критик і художник Олексій Мінько назвав Матухна "ентузіастом східного відчаю". І хоча в роботах митця справді багато туги за домом, я б не назвала це відчаєм. Радше — любов і турбота про дім, які передусім проявляються через практики архівування та збереження.
"Колективні фантазії та восточные ресурсы" Катерина Алійник та Наташа Чичасова, 2023
Артбук
У цьому зіні йдеться про уявлення: те, що формує сприйняття українського сходу — як місця на мапі, як території, як простору народження, ресурсів, екзотики та експлуатації. Водночас ця книжка насамперед про війну й утрату дому, про неможливість і можливість бачитися з рідними та загалом про часом непрості стосунки між батьками й дітьми. Назва навмисно поєднує іронію та тривогу, вказуючи на те, як колективні фантазії стають інструментом економічного й політичного насильства, а банки з консервованими помідорами перетворюються на контрабанду.
У цій публікації художниці працюють із мовою, образами та культурними кліше, відкриваючи читачам людський і побутовий рівень війни — той, зіткнення з яким змушує одночасно і плакати, і сміятися.
"Діорама", Зоя Лактіонова, 2018
Документальний фільм
Можливо, на перший погляд може здатися, що цей фільм — про музей. Адже "діорама" відсилає до музейного формату експонування, покликаного "огортати" глядача батальними битвами та монументальними історичними сюжетами. Людина тут опиняється в центрі події — маленька й незграбна.
Та що ж насправді відбувається у фільмі? Зоя Лактіонова лише запозичує цей прийом, але вивертає його навиворіт: пейзаж Приазов’я, що опинився у війні, не апелює до звитяжного наративу, а натомість проблематизує розриви, втрати й замовчування. Це фільм про інший бік воєнної реальності, де людина, опинившись у центрі історії, чинить їй опір через згадування та пам’ять.
"Життя тече своєю буденною реальністю, але раптом щось невловиме змінює його хід. Все, що залишається — це занурюватись у спогади, в яких все зберігається недоторканно, наче в музеї", — йдеться в описі фільму, який вартий вашого перегляду.