uzahvati — один з надзвичайних українських театрів. З 2016 року команда театру створює імерсивні вистави, які тривають у найнесподіваніших місцях: у бібліотеці, під час променаду Києвом, на стадіонах. Режисерка театру Поліна Бараниченко розповіла vogue.ua, чому сучасним глядачам подобається не просто дивитися, а проживати вистави; а також як створювали нову виставу про любов "STEREO", події якої відбуваються на стадіоні.
Я думаю, що відповідь на запитання прихована в надзавданні цього формату театру — перемкнути глядача зі звичного "дивлюся", "оцінюю", "думаю" на "відчуваю", "беру участь", "проживаю". Сам формат створений у такий спосіб, що зважає передусім на емоційний стан глядача під час перегляду вистави. Він може змінюватися й бути дуже контрастним від дискомфорту, нерозуміння, роздратування й злості до всього позитивного спектра емоцій.
Ми прийшли до цього напряму 2016 року через особисті пошуки всередині художніх форм, з якими працювали. Коли почали намацувати, зрозуміли, що це імерсивний театр. Він є в Європі й США, і це цілий напрям. А рушієм стало бажання переосмислити роль творців проєкту і роль глядачів, створювати емоційні проєкти, які залишають слід у серці людини.
Що стосується вистави "DIALOGY", то спершу з’явилося місце дії — бібліотека, а потім вже народилася вистава. Мені дуже хотілося опанувати саме простір бібліотеки. Тоді здавалося, а зараз я вже розумію, що мала рацію, адже бібліотека у своїх образах, метафорах і атмосфері — приголомшливе місце для проживання імерсивної вистави. Тому в постанові простежується співавторство локації та сюжету. А для нової вистави "STEREO" ми досить довго вибирали місце дії. Команда знала, що вистава буде про стосунки, тільки для двох глядачів, які взаємодіють. Були різні варіанти, через пошуки й проби вибрали стадіон. А у виставах-променадах "THE TIME" і "Remote Kyiv" ціле мистецтво: поєднати сюжетну лінію з маршрутом або підпорядкувати сюжет уподобаному маршруту.
До речі, для нової вистави вже так само продумуємо спершу місце дії, а потім сюжет та ідею. Вибір локації для вистави — це дуже різний шлях і мені він подобається, адже так ми досліджуємо театр, простір і смисли.
Основне завдання імерсивного театру — залучення почуттів, і так, до цього людина часто буває не готова. Не тому, що постанова складна, новаторська, оригінальна, а тому що людина просто поки не готова забути про раціональне й зосередитися на емоційному. Наше суспільство цього, на жаль, не вчили. Ще важливий аспект — глядач не готовий зустрітися із чимось новим і невідомим. Імерсивна вистава завжди дарує таке відчуття: тому що локація і маршрут невідомі, глядач не знає, як розвивається сюжет, адже він авторський і не спирається на відомі твори. Емоційна неготовність і страх стикнутися з новим заважають повному зануренню в імерсивну постанову.
У команді uzahvati я дуже ціную підхід "дбайливого ставлення до ідеї": коли вона народжується, ми дозволяємо їй бути, без жодної конкретики. Пам’ятаю, якось у нас з’явилася ідея вистави для двох, для чоловіка й жінки, у мить, коли кожен по-своєму роздумував над темою стосунків. Далі ми стали говорити: про любов, родину, пари. У роздумах і вирішили спробувати створити щось в цьому напрямі. Ідея просто жила й чекала слушного часу. Наступним етапом перетворення ідеї стала назва й головна думка. Міркуючи над асоціаціями про стосунки, до нас прийшло слово "STEREO" і його трактування — коли два незалежні звукові сигнали зливаються воєдино, вони створюють "STEREO". Оскільки основним виразним засобом наших вистав є звукові доріжки в навушниках, ми прийняли цю форму трансляції думки. Більше часу витратили на пошук місця дії, і потім вже воно продиктувало сюжетні епізоди. Ця вистава особлива, бо не створювалася спеціально, а, як кажуть, "склалася". Це тривало півтора року, і кожен період часу дав виставі щось своє. Карантин став неоціненним за змогу щось переосмислити, подивитися на свої стосунки й стосунки близьких. Тоді й народилася ідея записати інтерв’ю з парами, матеріали яких і стали частиною драматургії вистави.
Я не схильна називати це документальним театром, тому що завдання й мета використання цих інтерв’ю інша. Найціннішим було не те, що розповідали пари, а те, як вони до цього процесу ставилися, що ми чули "між" запитаннями: тембр, голоси, настрій. Ми ставили 21 однакове запитання до неї й до нього. І хтось відповідав сорок хвилин, а хтось чотири. Коли людина розповідає про себе й свою долю — так не придумаєш, можна тільки відчути. Важливо було не передати конкретні історії, а тільки окремі, значущі фрази, так звані "тригери", які занурюють глядача у власну ситуацію, а не чужу. З майже десяти годин документального матеріалу у виставі використано хвилин 20, застосовано художній монтаж. Виходить, що документальність тут умовна, але ось чесність і емоційність максимальна.
Ця вистава подарувала нам безліч діаметрально протилежних відгуків, реакцій, а також учинків глядачів. Жодна вистава до "STEREO" не мала таких різних відгуків. Це природно, тому що дуже велике значення в проживанні вистави має життєвий досвід кожної людини й особиста історія пари. Враження кожного учасника залежать від його почуттів і подій цього періоду життя, здатності відкритися новому — як навколо, так і всередині себе. Я мала певні очікування щодо реакцій на деякі епізоди вистави, але глядач так незвично поводиться під час вистави й після, що я іноді задумуюся, а чи мою виставу він дивився ))
Деякі глядачі "вимагають" від нас більш романтичного сюжету, для когось замало гумору, хочеться "якось веселіше", комусь не подобається, бо уявляли собі інакше. Я зробила висновок, що всі хочуть долучитися до теми стосунків, але чомусь роблять це не у власних домівках чи стосунках, а в межах аналізу вистави. А вона може набувати будь-якого ракурсу: від романтичного до трагічного, адже, повторюся, все залежить від кожної людини, що вона відчуває, на що реагує, що дозволяє собі робити або на що не погоджується. Все це диктує напрям вистави, що для мене надзвичайно, незвично й цінно.
Вдячна за таке цікаве й незвичне запитання. Як режисерка я взагалі переосмислюю свою професію від вистави до вистави. Роблю це для того, щоб кожна постанова ставала для мене інструментом самопізнання. Коли йду невідомим шляхом, дещо травматичним для себе, експериментальним, тоді й у виставу спрямовую багато живих і чесних роздумів. У поставному процесі настає мить, коли потрібно залучити ремесло: я починаю працювати з драматургом, композитором, вибирати локацію, але водночас намагаюся зберегти своє головне завдання: нічого не вигадувати. Перші думки, продиктовані професіоналізмом, намагаюся відсікати й довіритися інтуїції, а також відчуттям.
Актори звісно ж є: кілька у виставі-променаді "THE TIME", 6 героїв у виставі "DIALOGY", а НЕвистава у квартирі "День / тінь" взагалі спирається на особистість одного актора — Павла Алдошина. У роботі з ними для мене дуже важливо не пропрацювати психофізику, а надати їм і собі можливість для відкриттів. Всі актори, з якими працюю на етапі створення постанови та її аудіозаписування передусім цікаві мені як особистості. З ними я нескінченно експериментую, дозволяю собі вчитися в них. Я готова не запросити дуже талановитого професійного актора, якщо ми з ним по-людському не резонуємо на цьому життєвому етапі. Для мене цінна людська взаємодія і я вибираю тільки тих, з ким ми звучимо в унісон.