Париж, Рига, Берлін, Варшава – ваш маршрут, якщо ви прагнете побачити головні театральні прем'єри цієї зими.
Кшиштоф Варліковський очолює головний польський театр – Новий театр у Варшаві – і ставить спектаклі по всій Європі. У 1983 році, у віці 20 років, Кшиштоф поїхав до Парижа, де вивчав в Сорбонні філософію і французьку літературу, і тепер практично кожним спектаклем доводить: не дарма. Його постановки, чи то "Очищені" Сари Кейн, які безжально препарують свідомість наркоманів, чи то "Ангели в Америці" Тоні Кушнера, що прискіпливо відтворюють гомосексуальне середовище Нью-Йорка, чи грандіозна, заснована на античних міфах і щемливих фактах польської історії "(А)полонія", завжди апелюють до інтелекту і совісті глядача. Не випадково його улюбленим автором є Шекспір – Варліковський поставив 13 п'єс великого англійського барда, деякі двічі. Цікаво, що свої ідеї та стилістичні прийоми режисер успішно застосовує в такому консервативному жанрі, як опера. До 11 грудня в паризькій Опері Бастилії майже кожен день ставлять його "Дона Карлоса" – складну чотиригодинну оперу, головну партію в якій виконує Ільдар Абдразаков – соліст Ла Скала і Метрополітен-опери. Тим часом сам режисер в цей момент перебуватиме в театрі по сусідству – Опера Гарньє, де він ставить "Замок герцога Синя Борода" Бартока.
Попри те, що до театру Томас Остермайєр вперше потрапив у 19 років, він з дитинства марив сценою, влаштовуючи з братом домашні спектаклі. Він природжений лідер, який заперечує будь-які моральні, соціальні та сексуальні табу. Його спектаклі, як правило, гостро політичні. Не випадково Остермайєр неодноразово виступав першовідкривачем йоржистих та брутальних творів "нової драми", працюючи з епатажними текстами британців Марка Равенгілла та Сари Кейн, а також свого співвітчизника Маріуса фон Майєнбурга. У той же час цей режисер неймовірно сміливо звертається з класичними творами, не просто зухвало осучаснюючи їх, але й знаходячи в старих історіях нові смисли. Його ібсеновські ("Нора", "Ворог народу", "Гедда Габлер") та шекспірівські ("Гамлет", "Отелло", "Річард III") постановки визнані зразковими прочитаннями класики в XXI столітті. У новому спектаклі "Повернення до Реймса", поставленому за автобіографічною книгою французького соціолога Дідьє Ерібона, Томас Остермайєр напевно проявить свої кращі якості – образне мислення, громадянський темперамент і вміння дисциплінувати акторів, яких в театрі "Шаубюне" вирізняє приголомшливий синтез шаленої енергії й витонченого інтелекту.
Ще будучи студентом акторського відділення Латвійської консерваторії, Германіс став популярним на батьківщині, завдяки головній ролі у фільмі "Фотографія з жінкою і диким кабаном" і участі в якості моделі на фешн-показах. В кінці 80-х поїхав до Нью-Йорка, але через кілька років повернувся до Риги, став співпрацювати зі щойно відкритим Новим Ризьким театром, а невдовзі очолив його. Важко назвати європейський фестиваль, де не показував свої вистави цей режисер.
Зараз кабінет Алвіса Германіса схожий на стандартний європейський офіс, а раніше він розташовувався в крихітній двокімнатній квартирі, набитій, на перший погляд, всіляким мотлохом. Ці речі, зібрані в комірках і на антресолях ризьких комуналок, часто служили реквізитом для вистав режисера і подорожували з його театром по всьому світу. З них складалася декорація одного з найзнаменитіших вистав Германіса "Довге життя", де п'ятеро акторів за півтори години показували день з життя самотніх людей похилого віку. Театр, який створює 52-річний рижанин, можна назвати антропологічним. А два роки тому Германіс втягнув у художню авантюру одного з найзнаменитіших уродженців Риги – танцівника Михайла Баришнікова. Спектакль, де великий артист танцює свою біографію і читає вірші свого друга Йосипа Бродського, викликав небачений ажіотаж. Тепер його частіше можна побачити на фестивалях, незабаром – в США. А сам Германіс тим часом відновив одну зі своїх перших постановок – пряну, естетську "Маркіза де Сад" Юкіо Місіми, антологію жіночих характерів, колекцію вигадливих нарядів, поз і кривлянь.
Після смерті легендарної Піни Бауш престол королеви німецького Танцтеатру беззастережно відданий Саші Вальц. Кожен її новий спектакль моментально стає сенсацією. При цьому послідовницею Бауш вона себе не вважає, проповідуючи культ техніки, а не особистості на сцені. Стиль Саші Вальц у величезній мірі базуються на екстремальних випробуваннях людського тіла.В її спектаклях це тіло часто перетворюється на мало не біологічну субстанцію, приймаючи неможливі положення, демонструючи дрібні, аж до інтимних, деталі анатомії. Це тіло змушують дертися по вертикалях, звиватися в конвульсіях, маятися від самотності. В процесі роботи над своїм останнім спектаклем "Kreatur" Саша Вальц і чотирнадцять артистів під її опікою шукали джерела творчої енергії в найнесподіваніших місцях, зокрема, в берлінській в'язниці "Штазі". Музичну концепцію вистави розробило тріо німецьких електронників Soundwalk Collective, а костюми створила голландський дизайнер Ірис ван Херпен, відома своєю співпрацею з Леді Гагою і Бйорк.
Поляк Крістіан Люпа – один з патріархів сучасної європейської режисури. Перш ніж зайнятися театром, Люпа встиг закінчити два курси фізичного факультету, отримати диплом художника-графіка в Краківській академії красних мистецтв і повчитися кінорежисурі. Ці знання стали в нагоді йому в майбутньому: Люпа часто самостійно оформляє свої спектаклі, а їхня структура зазвичай математично вивірена. Він володіє рідкісним даром романного мислення, тому часто ставить прозу – Ніцше, Броха, Достоєвського і особливо улюбленого ним Томаса Бернгарда. Крістіан робить тягучі і в'язкі, як смола, спектаклі, деякі з яких – наприклад, "Майстер і Маргарита" за Михайлом Булгаковим – тривають до дев'яти годин. Можливо, в Європі сьогодні немає другого режисера, який вміє так філігранно плести психологічне мереживо і досліджувати таємні мотиви поведінки персонажа. Прямо зараз режисер репетирує "Процес" за романом Франца Кафки в Новому театрі Варшави – і каже, що йшов до цієї вистави все життя.
Текст: Сергій Васильєв
Читайте також: