Український боксер Олександр Усик зібрав усі нагороди в професійному боксі, не зазнавши жодної поразки, і став абсолютним чемпіоном світу у важкій та суперважкій вазі. Він довів, що поєдинки виграють ті, хто пише власні правила.
"На планеті живе вісім мільярдів людей, але саме я став абсолютним чемпіоном світу", — каже український боксер Олександр Усик. У ніч проти 19 травня 2024 року на Kingdom Arena у столиці Саудівської Аравії Ер-Ріяді в поєдинку проти британця Тайсона Фʼюрі він виборов пояс WBO в супервазі – четвертий у свою колекцію – і посів чільне місце серед зірок світового боксу. Сьогодні Усик — спортивна легенда: єдиний в історії атлет, якому вдалося зібрати всі чемпіонські пояси за версіями федерацій WBA, WBC, WBO та IBF у важкій та найпрестижнішій надважкій вазі.
Бої українця схожі на модні шоу, де в перших рядах збираються шейхи та світові зірки, від футболіста Кріштіано Роналдо до акторів Денієла Крейґа та Джейсона Стейтема, – і водночас на рок-концерти, де зашкалює адреналін. Титульний виступ з Ентоні Джошуа у 2021 році, коли Усик забрав у британця одразу три пояси – WBA, WBO та IBF, – приголомшив 60-тисячний стадіон "Тоттенгем Готспур" у Лондоні. Торік 90-тисячний лондонський "Вемблі" спостерігав, як у бою-реванші за абсолютне чемпіонство український боксер уже в п’ятому раунді нокаутував британського важковика Даніеля Дюбуа фірмовим ударом "Іван". Ще кілька десятків мільйонів глядачів у всьому світі стежили за цими подіями через онлайн-трансляції.
39-річний Усик – майже двометровий красень із харизмою Джонні Деппа та почуттям гумору Метта Райфа. Поза боксерським рингом він – чоловік, багатодітний батько, вірянин, актор (зіграв у голлівудській спортивній драмі "Незламний". – Прим. ред.), мільйонер, спортивний меценат і народний улюбленець. Віднедавна він носить вуса й бороду, а подовжене, з тонкими пасмами сивини на скронях волосся зачісує назад. Ясні блакитні очі та впізнавана щербата усмішка можуть ввести в оману: непросто одразу усвідомити, що за цим відкритим обличчям – майстер, який вишукано вибудовує серії з джебів, хуків і аперкотів.
Усику з його виразною, яскравою маскулінністю напрочуд личить рожевий: у численній колекції вбрання Stone Island – джемпер, вельветова куртка та вітровка ніжних зефірних відтінків. "Ліза (старша донька спортсмена. – Прим. ред.) сказала, що треба брати, – пояснює він. – Хто я такий, щоб не дослухатися". Києвом він розсікає на чорному "Гелендвагені" або темно-зеленій "ревучій" BMW G12 7 Series, яку лагідно називає "Галя". Понад сім років тренується у звичайному київському спортзалі – з усіма, без охорони. На підмізинному пальці носить вінчальну обручку з діамантовим паве в білому золоті, на зап’ястку – золотий годинник Rolex Cosmograph Daytona John Mayer із зеленим циферблатом, ліве вухо прикрашає козацька сережка у формі підкови (натяк на зв’язок із родом), а на шиї – важкий срібний хрест на чорній шворці. "Усім, що в мене є, завдячую Богу, – каже боксер. – У цьому житті ти нічим не володієш по-справжньому. Тебе випробовують багатством і бідністю, любов’ю та гейтом, але важливо тільки одне: з якою душею ти дійдеш до фіналу свого земного життя".
"У цьому житті ти нічим не володієш по-справжньому. Тебе випробовують багатством і бідністю, любов’ю та гейтом, але важливо тільки одне: з якою душею ти дійдеш до фіналу свого земного життя"
Легенду сучасного боксу Олександра Усика ми знімаємо в лютневому Києві – це одна з найважчих зим у столиці від початку повномасштабного вторгнення. Через російські обстріли світло в будинках з’являється на пару годин на добу. Гудіння генераторів уздовж тротуарів заглушає всі інші звуки великого міста й лунає майже безперестанку. Фотограф Чарлі Грей і стиліст Девід Бредшоу приїхали з Лондона – попереду маємо три знімальні дні. Частину чемпіонських поясів Усика – тих, що вдома лежать у кутку, де родина перечікує повітряні тривоги, – склали у велику валізу, яка тепер, здається, важить тонну. Вона вирушає з нами в офіс Vogue Ukraine. "Сподіваюся, не побачу їх на OLX? – застерігає Олександр і вже напівжартома додає: – Я знаю, як продати їх дорожче". (Торік у грудні його чемпіонський пояс WBC, завойований у бою з Тайсоном Ф'юрі, пішов на благодійному аукціоні в Києві за мільйон доларів. Усі кошти було спрямовано на лікування дворічного хлопчика з м'язовою дистрофією Дюшенна. – Прим. ред.) "Щодня по вісім годин!? – здивовано перепитує Усик про наші на нього плани. – Це дружина погодила мені такий графік, а сама поїхала у своїх справах? Я б на таке ніколи не підписався добровільно. Добре, працюємо".
Про своє абсолютне чемпіонство Усик говорить зі щирим захопленням. Показує з телефона світлини записок, які колись писав своєму уявному прихильникові з майбутнього. "Фанату Сергію Шумілову від олімпійського чемпіона Олександра Усика. 19.09.2009", – виведено каліграфічним почерком із легким нахилом вліво. "Олімпіада далася мені не з першого разу, – згадує атлет. – У 2008 році в Пекіні я програв, але забрав олімпійське золото з Лондона у 2012-му". Ще на одній записці від 15.01.2013 Усик називає себе чемпіоном світу за версіями WBA, WBC, WBO та IBF. Він досягнув цієї мети шість років по тому.
"Усіх результатів мені допомогла досягти залізна дисципліна. Щодня — ранній підйом, загартовування, тренування"
Ми сидимо в роздягальні боксерського клубу на Подолі, в історичному центрі Києва. Надворі –17, опалення не працює, а світло заживлене від переносної електростанції. Знімальна команда щойно повернулася з Дніпровських пагорбів, де в заметіль, під звуки повітряної тривоги, фотографували легенду боксу на фоні 102-метрового монумента "Батьківщина-Мати" – символу незламності українців. Щоб якось зігрітися, наливаємо з термоса чорний чай, але він миттєво вистигає. Усик кутається в сіре пальто з тонкої вовни Gieves & Hawkes, вдягнене на голий торс, – за задумом стиліста. Перед цим боксер показує татуювання на правій руці – "Батьківщину-Мати" з тризубом: "Це я набив у 2010 році, закинув у всесвіт думку про щит з українським гербом". (У серпні 2023-го зі скульптури демонтували радянську символіку, замінивши на українську. – Прим. ред.) Я роздивляюсь обдерті стіни кімнати з пожовклими плакатами легенд боксу: "Сам із такого починав, – перехоплює мій погляд Усик і відкушує шматок вафельного торта. – Неважливо, де ти зараз, якщо в тебе є мрія". "Смачно?" – питаю я. "Обожнюю, – відповідає Усик. – Їм сам і готую дітям".
Майбутній чемпіон народився у сім’ї військового в українському Криму, куди батьки переїхали з півночі країни: тато, Олександр Усик-старший, – із Сумщини, мати Надія – з Чернігівщини. Його дитинство припало на початок нульових, коли держава переживала економічну й політичну кризу. Попри все бажання допомогти синові, батьки майже нічим не могли зарадити. "Іноді я по два тижні не ходив до школи, бо не було що взути", – згадує спортсмен. Але він мав дещо набагато важливіше – простір для самовираження. "Коли дорослі нав’язують своє бачення світу дітям, то не дають сформуватися їхнім мріям, – розмірковує Олександр. – Мій батько просто вірив у мене і чекав, що я зрозумію, хто я".
У дев’ять років Усик застудився й отримав двосторонню пневмонію, майже рік провів у лікарнях. "Я бачив, що батьки витрачають останні гроші на моє лікування, і дуже засмучувався". Від відчуття безсилля почав молитися – бабуся навчила. Згодом це привело його до віри в Бога. Малим ганяв у футбол, займався народними танцями – і з цією швидкістю в ногах та пластичністю в рухах у 15 років прийшов у бокс. Зрозумів, що спорт – це те, що в нього виходить найкраще. "Пурхай, як метелик, жаль, як бджола" – це правило Мухаммеда Алі, американського боксера, з яким Усик народився в один день і мав однакову антропометрію, спортсмен зробив своїм девізом. Він був амбітний і знав, чого хоче. Обіцяв мамі катати її на приватному джеті, коли виросте, а поки конфліктував з учителями в школі за право бути почутим. "У мене був вибуховий характер, я не міг просто підняти руку на уроці й чекати черги – викрикував з місця. Мені казали: "Ти вискочка, нічого в тебе не вийде". А я вірив, що ця риса допоможе досягти мрії". Цього ж зухвалого Усика можна впізнати на знаменитому відео зустрічі з братами Віталієм та Володимиром Кличками у 2013 році. Тоді він запитав у чинних чемпіонів, вищих від нього на голову у прямому та переносному сенсі, чи доведеться йому виходити проти них на ринг, щоб забрати пояси. (На той час Клички на двох володіли всіма титулами у надважкій вазі: Віталій був чемпіоном за версією WBC, Володимир – за всіма іншими: WBA, WBO та IBF. – Прим. ред.) Ті тільки усміхнулися.
"Усіх результатів мені допомогла досягти залізна дисципліна, – розповідає Усик. – З дитинства було так, як батько сказав. Щодня – ранній підйом, загартовування, тренування. Він учив мене дбати про себе, доки я не взяв своє життя під контроль". Тато ніколи не обіймав його в дитинстві й не казав, що любить: "Я думав, що він тиранюга. Мовчазний, холодний, красивий". Якось Усик-старший зник на місяць – як згодом з’ясувалося, заробляв гроші на виноградниках. З його поверненням на столі з’явилися виноград, апельсини, вершкове масло – а на обличчі батька легка усмішка, така ж рідкісна, як і фрукти в їхньому домі.
"Коли дорослі нав’язують своє бачення світу дітям, то не дають сформуватися їхнім мріям. Мій батько просто вірив у мене і чекав, що я зрозумію, хто я"
Про власних дітей спортсмен говорить зі щасливим обличчям: "Доньки – то любов, а сини – красунчики". Олександр Усик із дружиною Катериною уже понад двадцять років разом. Вони ростять 16-річну Лізу, 13-річного Кирила, 11-річного Михайла та трирічну Марію. На кожен бій боксер виходить у шортах, на поясі яких вишито ім’я когось із рідних. "Ми з Катею виховуємо передусім себе, а не дітей – щоб вони бачили приклад здорових стосунків і всотували родинні цінності", – каже Усик.
Кожен ранок він починає з молитви. У домі під Києвом в Олександра є імпровізований іконостас із покровителями кожного члена родини. У центрі – зображення Діви Марії, свічка та пляшка зі святою водою. "Молодша донька знає, що це її свята, й іноді приходить до мене під час молитви, щоб поцілувати ікону", – розповідає він. На стіні в кухні Ліза намалювала родину: у центрі – мама, сестра і вона, обабіч – батько та брати, а над ними усіма – Бог.
Уже багато років Усик опікується хлопцем із ДЦП – зараз тому 16. "Коли я до нього їду, беру когось із дітей, щоб вони не були ізольовані від реальності, вміли спілкуватися з тими, хто живе іншим життям, розуміли їхні потреби і цінували те, що мають: родину, здоров’я, дім, можливість навчатися. Їхня перша реакція – жалість, але цей хлопець борець: він щодня докладає зусиль, це варте захоплення. Іноді ми вчимо одне одного просто бачити людину біля нас, а не себе та свої відчуття".
Олександр любить влаштовувати сімейні пробіжки. "Я розумію, що витримати крос на п’ять кілометрів у заданому темпі дітям складно. Але я постійно піднімаю для них планку, створюю перепони, бо не знаю, що чекає їх у житті. Моє завдання – виростити їх тренованими фізично та психологічно". Спортсмен впевнений, що тіло здатне витримати все. Головне – переконати в цьому мозок. Своє він випробовує постійно: двічі бігав марафон; пропливав по десять кілометрів у басейні, річці та морі; за 3 години 51 хвилину долав стокілометрову дистанцію на велосипеді в Дубаї під палючим сонцем; проводив на рингу 40 раундів поспіль – це чотири години і мінус чотири кілограми. Наступна мета – переплисти Босфор. Чи є в нього тривіальніші спортивні захоплення? Після тренувань обожнює грати з командою в компʼютерний блокбастер Counter-Strike, футбол – його пристрасть із дитинства.
"З народженням доньки я змінив життя. Були дім, тренування та церква. Знайомі вирішили, що в мене зіркова хвороба"
Його діти ні в чому не знають відмови. "Я завжди кажу їм "можна", проте потім додаю "але". Хочу, щоб вони робили правильний вибір, тому намагаюся все пояснювати". Старшій дочці Лізі Усик уже багато років пише лист – хоче віддати на 18-річчя. "У ньому багато слів любові та вдячності, все про становлення, стосунки й чоловіків, але без жодного "повинна". Повинен я – показати, як насправді любити жінку. Тому намагаюся бути хорошим чоловіком для Каті". У телефоні батька Ліза записана як "Любима любов". "Коли я вперше її побачив, відчув ніжність і дуже сильну мотивацію. Я якраз готувався до Олімпійських ігор 2012 року. Хтось із приятелів сказав, що донька – не син. Хотілося його вперіщити. Це дитина, її Бог послав". Усик згадує, як тоді поміняв усе своє життя: "Вже не було пацанячої романтики й понтів. Були дім, тренування та церква. Я зустрічався з друзями, але коло звузилося. Знайомі вирішили, що в мене зіркова хвороба".
З появою Лізи він почав краще розуміти свого батька. Згадує, як важко було утримувати родину на зарплату молодого спортсмена. Він не відмовлявся попрацювати охоронцем чи водієм, якщо можна було заробити зайві гроші. Найтяжчим, каже Олександр, було залишатися вірним своїм принципам. "Я ніколи не погоджувався виступати за іншу країну або програвати, які б скрутні часи не переживав".
Він гучно видихає і після паузи каже: "На 18-річчя батько подарував мені золотий хрест на ланцюгу, це була дуже важлива для мене річ. Часто саме він мене виручав, коли не вистачало грошей. Я закладав ланцюг, коли розумів, що залишилися остання банка дитячої суміші та кілька підгузків. А коли вдавалося щось заробити – викупляв. Батько і тут мені допомагав". Усик-старший помер за місяць після того, як син виграв олімпійське золото в Лондоні. Олександр не встиг показати батьку медаль наживо – поклав її у його труну. Тоді спортсмен пережив найбільшу кризу. "Я закрився вдома і три дні пив горілку. А потім згадав, що у мене є родина. Якби не вони, не знаю, де б я зараз був".
В аматорському спорті Усик провів близько 400 боїв і дістався найвищої його сходинки – олімпійського золота. Далі прагнув підкорити світ професійного спорту – із жорсткішими ударами та тривалішими поєдинками. У 2013 році йому запропонували контракт, за яким спортсмен мав переїхати до Лос-Анджелеса на рік, але Катю Америка не приваблювала – вона відмовилася. "Я зрозумів, що ризикую родиною, якщо погоджуся на пропозицію. Завжди мріяв про дружину – високу брюнетку – та п’ятьох дітей, молився про це. І я залишився в Україні". Багато хто вважав, що він помилився, але Усик був упевнений – все вийде. "Коли кажуть, що це неможливо, мені за честь довести протилежне. Хай як складно і довго буде. Я стовідсотково туди долечу, допливу, долізу. Заради мети можу витримати будь-яку аскезу. Сьогодні я ще більше пишаюся тим, що почав шлях боксера-профі з України й опинився там, де мріяв".
Про те, як Усик увірвався в професійний бокс, будуть розповідати окремим розділом у підручниках з історії спорту. У листопаді 2013 року він провів перший бій у важкій вазі (приблизно 80–90 кг) з мексиканцем Феліпе Ромеро та нокаутував суперника. За 16 поєдинків став абсолютним чемпіоном, перемігши у вирішальному двобої британця Тоні Белью. З мастодонтами боксу в надважкій вазі (приблизно від 91 кг) розправився за вісім боїв, здолавши кожного двічі – американця Чазза Візерспуна та британців Ентоні Джошуа, Даніеля Дюбуа та Тайсона Ф'юрі. Так український спортсмен виборов звання абсолютного чемпіона світу хевівейту й дістав прізвисько Brit Slayer – "винищувач британців".
"Сьогодні я ще більше пишаюся тим, що почав шлях боксера-профі з України й опинився там, де мріяв"
Усика водночас обожнювали й запекло критикували. Гейтери прагнули крові й видовищ, дорікали йому униканням відкритої конфронтації, закидали, що спортсмен нібито не вміє тримати удар і замість "справжнього" боксу демонструє танець на рингу. Попри будь-які закиди, Олександр Усик показав іншу модель – бокс майбутнього, на який орієнтуватимуться наступні покоління: швидкий, маневрений, інтелектуальний – технічно бездоганний. Він обрав собі прізвисько "Кіт", підкреслюючи граціозність, швидкість і розум на рингу. За короткий час український спортсмен здолав чемпіонів не габаритами, а винятковою майстерністю, навʼязуючи їм власні темп і правила гри. У світі професійного боксу, де вербальне приниження суперника давно стало частиною шоу, він досяг вершини без агресії, бравади й хамства – інколи навіть із тонким гумором, як тоді, коли голосом Ґоллума з "Володаря перснів" прошепотів: "Ф’юрі… я йду за тобою" (актор в Усику живе з дитинства).
Чарлі Грей, фотограф цієї історії, згадує свою першу зустріч з українським чемпіоном: "Це сталося, коли я працював над книгою про бій Усика і Ф'юрі (фотоальбом Undisputed вийшов у видавництві Assouline у січні цього року. – Прим. ред.). Я поїхав до його тренувального табору в Іспанії і був приємно вражений. Кожен етап дня був добре організований, а його тренер Юрій (Ткаченко. – Прим. ред.) не залишав без уваги жодної дрібниці. Я знімкував спаринг Алекса, коли всі отримали повідомлення, що через травмування Фʼюрі їхній бій буде відкладено. Усику було байдуже, його психологічне налаштування не постраждало. Він сказав: "Бій все одно відбудеться, тож продовжимо". Було дивовижно бачити такий рівень професіоналізму".
Підготовку до великих поєдинків Олександр Усик розпочинає за два місяці. На цей час обриває зв’язок із зовнішнім світом – з усіма, крім родини й команди. Стартує поволі: з двох тренувань на день поступово переходить до трьох. Підйом о 6:00 і годинне кардіонавантаження, протеїновий коктейль та годинний сон; о 9:30 сніданок, за півтори години – двогодинне тренування на рингу; обід, знову сон і спаринг о 18:00; після – масаж, нічний сон. І так по колу. У харчуванні – ювелірний баланс жирів, білків та вуглеводів, складений дієтологинею Катериною Толстіковою. "У цей період ніяких тортів та фастфуду, навіть парові овочі без солі. Крім фізичної натренованості важлива психологічна готовність бути першим. Топ-спортсмени не бачать перешкод до своєї мети", – пояснює він.
Головний секрет Усика – знайти ключ до перемоги над конкретним суперником. Він спостерігає за повадками опонента, слухає, що той говорить і як поводиться на рингу; переглядає нарізки найкращих атак і промахів – сканує всі рухи. "Люди завжди повертаються до своїх помилок", – зауважує він. Власні бої аналізує так само: "Перед пропущеним ударом завжди є хибна дія. Я раніше перед хуком робив крок ногою не вбік, а навскіс. Ці десять сантиметрів вирішували все. Я став перед дзеркалом і довів ідеальний відступ до автоматизму. Хороша звичка – це повторення правильних дій". Найважче, згадує він, було зрозуміти британського важковика Дерека Чісору, бій з яким відбувся у жовтні 2020 року в Лондоні й приніс Усику пояс чемпіона за версією WBO: "Він як я! Йому було на все начхати – на рингу робив що хотів. Потім зізнався, що технічно не міг мене здолати, тому тиснув психологічно такою поведінкою. Але я витримав".
"Після бою, можлива не тільки дружба, а й справжнє братерство"
Ми говоримо про доленосний бій із Тайсоном Ф’юрі – 206-сантиметровим титаном, майстерним і швидким (зріст Олександра Усика – 191 см. – Прим. ред.). "Коли ми підписали контракт перед першим поєдинком і до бою залишалося два місяці, я сказав команді: не знаю, як виграти, але виграю, – згадує Усик. – У деяких раундах він був нещадним, але я втримався, бо від початку розумів, що ми на півдорозі і гра буде в довгу. А я ж марафонець". Бокс – одиночний вид спорту, ти сам на сам із суперником. "Я бився з тиграми, – каже Олександр. – Респект тим, хто долає страхи і виходить на арену". Чи є у великому боксі місце для дружби? "Після бою можлива не тільки дружба, а й справжнє братерство", – впевнений він. – Я товаришую майже з усіма. Дерек Чісора познайомив мене з людиною, яка вже допомогла Україні більше ніж на три мільйони євро".
Упродовж нашого спілкування до Усика підходять за автографами, спільними фото або просто поділитися враженнями від його роботи на рингу. "У дружини почалися перейми, – розповідає один із шанувальників. – На щастя, я встиг побачити ваш бій, а наступного дня у нас народилася донька". Боксер відзначає, як змінився в суспільстві запит на перемоги спортсменів на міжнародній арені, наскільки важливими вони стали для українців під час війни. Згадує, як був у Лондоні, коли розпочалося повномасштабне вторгнення, – дорога додому ще ніколи не була такою довгою. Він записався в тероборону й відмовився від запланованих виступів. У квітні 2022-го запустив благодійний фонд Usyk Foundation, який збирав гроші для цивільних та ЗСУ, а в жовтні того ж року став амбасадором президентської фандрейзингової платформи United24. Він не відчував потреби повертатися на спортивну арену, аж доки самі військові не почали його питати про наступні бої. У серпні 2022-го, напередодні Дня Незалежності, він вдруге зустрівся з Ентоні Джошуа в Джедді, у Саудівській Аравії. "Пам'ятаю, як оступився на рингу, – каже Усик. – Я тоді подумав: Господи, благаю, тільки не зараз". Після бою йому надіслали відео, як на Донбасі військові другої лінії оборони ділилися новиною про перемогу з хлопцями на першій лінії та нулі. Це вже була не його перемога – вона належала всім українцям. "Я знову відчув, що роблю щось важливе", – згадує атлет.
Після кожного бою Олександра з рингу лунає його переможне: "Каааатя!" Дружина чемпіона – вродлива зеленоока брюнетка – завжди в залі. Катерина не з тих, хто закриває очі долонями й відвертається. "Я налаштована на результат", – впевнено каже вона, і цей шалений заряд енергії миттєво передається всім у кімнаті.
Наступного дня після бою з Ф’юрі в Ер-Ріяді за звання абсолютного чемпіона світу в супервазі Чарлі Грей зробив знаковий кадр: Усики лежать у готельному ліжку з чемпіонськими поясами – Сашко показує свої м'язи й дивиться у камеру, а дружина цілує його в чоло. Катя згадує, як хвилювалася: "Усик після бою весь у синцях, а я після пологів +30 кг. Що це буде за фото?" У цій фразі – вся правда про зіркове подружжя. Їхня відкритість і сміливість бути собою настільки обеззброюють, що в кожного, хто з ними працює, з’являється персональна потреба виправдати цю довіру.
Після боїв Усик може не спати до тридцяти годин. "На таких обертах пульс піднімається до 200. Ти втомлений, але відпочити не вдається, – каже він. – У ці дні я хочу бачити тільки дружину, її присутність допомагає розслабитися". Чи зміг би він подолати цей шлях без неї? Олександр відверто відповідає, що зміг би, а потім додає своє обов’язкове "але": "Не знаю, якою людиною був би без неї, точно більш агресивною. Вона – світло моїх очей".
Усик зізнається, що фінал його боксерської кар’єри не за горами, проте без діла залишатися не збирається – хоче допомагати талановитій молоді досягати висот: "У нас у країні багато мощних красунчиків". Після паузи каже: "Мені не подобається система, яка існує зараз, – витиснути зі спортсмена всі соки й залишити на самоті. Ми з командою це вже почали міняти".
Наприкінці нашої розмови він говорить: "У молитвах я прошу Бога дати мені сили пройти достойно свій шлях, якщо я того вартий. В українців зараз одне бажання на всіх – щоб закінчилися війна і страждання. В іншому в мене все добре – мої мрії давно здійснилися".
Фото: Charlie Gray
Стиль: David Bradshaw
Текст: Анна Золотарьова
Зачіски, грумінг: Sasha Vetrova
Продюсерки: Mariia Nikolaienko, Marina Sandugei-Shyshkina
Освітлення: Michel Azyabin
Постпродакшен: INK
Менеджер локації: Artem Matsiukh
Асистентки стиліста: Isabella Peerutin, Yuliia Ostapchuk
Асистентка продюсерок: Daryna Skakun