Євген Богодайко, 27 років, один з найтитулованіших українських плавців. Золота й срібна медалі Паралімпіади в Токіо.
На фото й відео Євген здається зворушливо милим. Приємно дізнатися, що й у житті він — точно такий самий. Плюс до того — вдумливий, чуйний і здатний до рефлексій. У плавання батьки привели його пізно, в 11; утім, до цього він на місці не сидів: його захоплювали то картинг, то футбол, то карате. З його особливостями опорно-рухового апарату плавання не було очевидним вибором, але відіграв роль характер: завзятий, працьовитий, самовідданий. "Бог дав", — усміхається Богодайко. Воду він обожнював з дитинства: просився на стіл, де стояв акваріум, і грав з рибками. Батьки жартували: "Хочеш розважити дитину — дай їй ємність з водою". Мріяти про паралімпійське "золото", за його власним визнанням, Женя почав ледве не відразу, як потрапив у басейн, — день на п’ятий.
Мрія здійснилася за сім років, у 2012-му, коли на Паралімпіаді в Лондоні він виграв дві золоті медалі — 200 м комплексом і 200 — брасом. Потім були ігри в Ріо й чотири "золота" поспіль. З Токіо він привіз дві медалі: золото й срібло. Це була найважча Паралімпіада в його кар’єрі: третій паралімпійський цикл розтягнувся на рік і став для Євгена випробуванням: 12 тренувань на тиждень: два в будні (по 3,5 і 2 години щодня), по одному на вихідних. Правильне харчування з обмеженням солодощів і вуглеводів. Увесь рік без свят і канікул.
Євген — перший зі спортсменів, хто зізнається в інтерв’ю, що працює з психотерапевтом. Каже, це треба в періоди, коли мети досягнено, і настає порожнеча всередині. Тож ейфорію, яка триває відразу після перемоги, він намагається продовжити. "Коли на тебе чекають удома, коли твоє місто й держава зустрічають з почестями — це нереально круто, і в цьому моменті я хочу залишитися якомога довше. Хоч яким складним буде графік і хоч якою сильною буде втома, Євген відповість на всі запрошення і проведе всі можливі зустрічі. "Коли я ще переживу ці емоції? — вони можуть і не повторитися". Проте соцмереж, з яких найпростіше набиратися дофамінової підтримки, він не веде: "Довелося б виставляти своє особисте життя, а я оберігаю його". Він жодного разу не давав інтерв’ю в стінах власного дому: каже, дім — його місце сили. В успіхах Євгена по-справжньому підтримує дружина — і його очі світяться, коли він каже: "Вона живе мною".
Сенсаційні досягнення української паралімпійської збірної в плаванні він пояснює просто: "Тут немає ніяких таємниць. По-перше, ми всі команда. Я не раз казав: моя збірна — мої кумири, які мене надихають. Маю за честь тренуватися в один час із цими людьми. А по-друге, є сильна, збалансована, міцна система Паралімпійського руху: збори не припиняються, все працює злагоджено, як годинник".
Йому подобається тренуватися в Україні, хоча він має з чим порівнювати. Женя — один з тих оптимістів, хто вірить, що країна рухається семимильними кроками до того, щоб людям з інвалідністю жилося краще й комфортніше. "Держава нині робить усе — і навіть більше".
Його спортивна кар’єра добігає кінця. Він припускає, що перегорнути цю сторінку, щоб відкрити нову, буде непросто, тому має намір діяти рішуче: залишити плавання остаточно, щоб навіть у відпустці не заходити в басейн. Він мріє про дітей — трьох; хоче спробувати себе в політиці. Хоче, щоб близькі були здорові; хоче працювати й заробляти. Іноді накочує втома; зібратися допомагає спортивний характер. "Я знаю, заради чого терпіти, знаходжу в собі сили й розумію, що не можу здатися".
Текст: Олена Пономаренко
Фото: Stephan Lisowski
Стиль: Venya Brykalin
Зачіски: Iris Onufriienko, Alexandra Vetrova
Макіяж: Svetlana Rymakova
Продюсер: Marina Sandugey-Shyshkina
Гафер: Aleksey Kuzmenko
Сет-дизайн: Comilfo Decor, Tanya Kantemirova
Асистент фотографа: Sasha Tsurkan
Асистенти стиліста: Aleksandra Semenchenko, Sasha Dudchenko, Myroslava Kovalenko
Асистенти перукарів і візажиста: Lyalya Mudrak, Alyona Kundryk