Львів — Сколе — Орявчик — Кам'янка — Озеро Синевир — Водоспад Шипіт: Олена Пономаренко вирушила досліджувати Західну Україну — і зрозуміла, чому Укравтодор має таку одіозну славу.
Якщо до Львова можна доїхати цілком спокійно, то, наприклад, поїздка до водоспаду Шипіт може завершитися ремонтом ходової. Чесно попереджаю всіх, хто бажає повторити маршрут: дорогами це назвати складно. Кілометри знущань і принижень. Але добра новина в тому, що красу природи і пам'яток навіть вони зіпсувати не можуть.
Карантинні обмеження змінили Львів. Замість гучного, переповненого туристами міста з атракціонами — тиша і благодать, як десь у Лозанні: скромні столики на чотирьох, соціальна дистанція і можливість відвідати найкращі ресторани без очікування й бронювання.
У "Реберні" тепер не малюють тарілку і прилади просто на очах у публіки. Ребра не обробляють сокиркою — їх подають акуратно нарубаними й приносять разові рукавички.
Вже немає веселих екскурсій в "Копальню кави"; "Будинок легенд" зачинено; у "Під Золотою Розою" столики більше не застеляють мереживними скатертинами. Можна сумувати скільки завгодно, але коли йдеться про безпеку і здоров'я — це можна тільки прийняти.
У Львові зараз знайдете багато пропозицій гарного житла: й апартаменти, й готелі можна знайти на booking.com. І, мабуть, це рідкісна можливість насолодитися улюбленим містом під час відсутності туристів. А ще — в найкрасивішому, зеленому залі Ресторації Бачевських слухати фортепіано і насолоджуватися галицькою кухнею, ніби з "Фелікс. Австрія".
Маленьке, дике село розташоване в горах, майже 900 метрів над рівнем моря. Добиратися нескладно: траса Київ — Чоп, з'їзд на Тисовець. Але потім на вас чекають кілька кілометрів кам'янистої дороги й кілька крутих підйомів. Ані спортивна машина, ані поганий водій не впораються.
Винагородою буде вид на гори, які постійно в русі: то світанок, то захід сонця, то хмари, то туман, що стрімко рухається. А ще — басейн у ялинках, пухнасті вівці, що розгулюють у горах, сповнюючи беканням околиці, і солодке від зелені, трав і квітів гірське повітря.
Умови — радше, затишок, ніж комфорт, але краса локації компенсує все. Можна купувати домашнє молоко і мед, ходити в гори, збирати неймовірні букети і просто медитувати на дерев'яній терасі з видом на весь світ, поки тутешній кіт Василь з розкішними щоками, як у єнота, дрімає в кріслі на шкурі.
Про цю локацію я прочитала в Інстаграмі Аліси Ілієвої. Ферму облаштували дві прекрасні жінки. Старша, Катерина Тарасенко (Лісова) — переселенка. Молодша, Катерина Ільків — з карпатського села Орів, де вони і познайомилися. Чи не більше, ніж їхні вихованці — смішні соціальні кози, — мене вразила життєва сила і стійкість цих жінок. Вони виграють гранти, створюють щось з нічого, будують нове життя власними руками. На фермі можна пограти з кізочками, продегустувати сир, придбати його; пройти майстер-клас з виготовлення бринзи і відпочити на пікніку. Посилання на цей чарівний стартап — на Facebook. Дорога сюди, на відміну від дороги до озер і водоспадів, — практично бездоганна.
Водоспад знаходиться на території заповідника "Сколівські бескиди".
За вхід попросять символічну плату, але, чесно, хочеться платити втричі більше, аби там хоч якось облаштували дорогу. У Танзанії на сафарі дорога була вдесятеро комфортнішою — і я не жартую.
Сам водоспад — невеликий; спекотного дня можна викупатися просто під струменями води. Головне, мати спеціальне взуття — дно дуже кам'янисте.
Ще один атракціон — гірське озеро — трохи далі. Треба зупинити машину і піднятися вгору на 350 метрів. А там — Васнєцов, Джон Еверетт Мілле, словом, суцільний живопис: дрібне озерце з криштальною водою в оточенні зелені й вікових дерев.
Якщо рухатися в бік села Кам'янка, чітко тримаючись вигинів дороги, можна впертися в стрімчак, під яким тече гірська річка. Тут ідеально б влаштувати пікнік, тим більше, що кострища вже облаштовано.
Тут немає людей, окрім поодиноких пастухів. Пейзаж — хмари, бездонне небо, гори, луки. Наче в казці.
Легендарна українська пам'ятка, яка невдовзі може стати лише спогадом: червневі дощі остаточно зруйнували дорогу, і добиратися до озера тепер — квест з елементами екстриму. Тут теж без жартів і перебільшень. Намагаюся придумати, яким би транспортом було ідеально, — напевно, все ж таки гелікоптером. За в'їзд теж беруть плату, але на якості під'їзного шляху це жодним чином не позначається.
Саме озеро — фантастично красиве і величне. Часто в його центрі видніється острів, але в сезон дощів (а такий в Карпатах трапляється нерідко) він ховається під водою.
Озером можна поплавати на плоту; рятувальних жилетів не видають, а течії в озері підступні — купатися тут категорично заборонено. Прогулятися навколо Синевира — обов ’ язковий атракціон. Повітря і краса такі, що щемить серце.
Ще один фантастично прекрасний пункт призначення, куди прямуєш через кілометри бездоріжжя.
На піт-стоп раджу завітати до Гранд-готелю "Пилипець": там чудовий сервіс та неймовірний банош, з овечою бринзою і білими грибами. Овечу бринзу в півлітровій баночці я купила додому — там же, біля водоспаду, — і це був найкращий сувенір з Карпат. Там же можна знайти й джеми з чорниці та брусниці — лісових, зібраних вручну карпатських ягід. Вважаю це за скарб.
Так ось, власне водоспад: біля нього завжди прохолодно, а сам він величний і могутній. Не Ігуасу, звісно, але дуже красивий.
На території є мотузковий парк — напевно, це особливе задоволення, блукати на висоті кількох метрів хиткими містками, натягнутими між вікових гігантів-дерев. Але я не пробувала: декорації занадто фантастичні, як у фільмі про Гаррі Поттера.
На зворотному шляху з Шипота до Орявчика ми зупинилися на перевалі.
Нам пощастило застати захід сонця, і світлини вийшли просто приголомшливими: тепле золоте світло, панорама, гори, стоги сіна і багато-багато повітря. Впевнена, що локація фотогенічна в будь-який час доби.
Було ще кілька речей, які мене вразили: корови кольору greige, бежево-сірі, з дзвіночками на шиях; лелеки, що поважно походжали дорогами; чебрець. Напевно, хтось буде сміятися, але я вперше зрозуміла, що знаменитий чебрець і середземноморський тим ’ ян — одна й та ж сама травичка. І в Карпатах вона росте в дикій природі. Тобто ось той самий тим ’ ян, трохи дешевший за морських гребінців, — це чебрець, яким усіяні карпатські схили. А квітки у нього — як у лаванди, лілові.
Містечко Сколе вгніздилося в долині, оточене горами і наче відрізане від світу. Але там є супермаркети, вирує життя, а ще — є декадентський палац баронів Гределів, на тлі якого можна влаштувати незабутню фотосесію, і старовинна дерев'яна церква в бойківському стилі. Її спорудили в кінці XVI століття, і атмосфера тут цілком старовинна. Затишно і тихо, як у коконі. Поруч з церквою — вихід до річки, де є симпатичні пляжі. Ну як пляжі — де влаштувався, там і пляж. Зате глибина дає змогу поплавати, а не просто походити по воді. Місцеві діти пірнають зі скель — і за цим трохи моторошно спостерігати, але повторити дуже хочеться.