Ми всі пакували заздалегідь тривожні валізки та сподівалися, що не знадобляться. Дехто із самого ранку 24 лютого виїжджав у тому, що було на ньому, прихопивши лише паспорт. Хтось тримався якийсь час, та згодом поїхав. Але всі ми маємо дивні речі в наших тривожних валізах… У цьому проєкті кожна з героїнь одягнена в те, що було у валізі, та розповідає, чому саме ці речі з гардероба. Як і коли вирішували їхати. А також про одну найціннішу річ (не з одягу), що взяли із собою та трошки їсторії про неї
Я з Харкова.
Прокинулася, як і вся країна о 5 ранку під звуки вибухів. Перше, що я зробила – почала телефонувати всім своїм близьким, колегам та родичам. Рішення їхати зробила в обід, коли зібрала докупи всі документи в офісі. А свої речі зібрала за 15 хвилин.
Ці речі, що на мені, – вишиванка та білі штани мені вже привіз із Харкова до Львова мій друг, бо, коли я їхала, то зовсім нічого не взяла з одягу, окрім пари футболок та треників. А коли зрозуміла, що мій друг може взяти із собою кілька моїх речей, – відразу знала, що хочу мати саме цю вишиванку. Вона неймовірна – її пошив зі 100-літньої тканини з косівського району Богдан Петричук, який колекціонує давнину. В ній я зустрічатиму нашу перемогу.
Річ, яка мене тепер дуже зігріває, – ось ця свічка бренду Gunia Project. Я готувалася йти на новосілля моєї подруги 1 березня та купила її для неї. Але не встигла дістати з багажника – і так свічка почала подорожувати зі мною. Новосілля буде вже після війни у нашому гарному незалежному Х.
Я з Києва. Ми прокинулися 24 лютого від вибухів і відразу зрозуміли, що треба їхати на захід України. До цього ми навіть і уявити не могли, що почуємо вибухи в Києві. Цю кофту від JUL мені подарувала команда на Новий рік, відтоді це моя найулюбленіша та найтепліша річ. Ці два амулети – обереги від Gunia. Знала, що дуже хочу взяти щось із наших виробів із собою. До того ж на них зображений солярний знак, що є символом життя, а на другому – перше зображення українського герба на монеті і "Лютий звір риська" – амулет сили часів Київської Русі.
Привіт. Я з Києва. Уся моя робота пов’язана з модою, тому й речі, що я брала із собою, – нагадування мені, до чого я повернуся після перемоги.
Напередодні війни домовилися з хлопцем: якщо в певний момент ми відчуємо тригер, це буде для нас вихідною точкою. Так і сталося, зранку 24-го забрали сім’ю й вирішили їхати. Я заздалегідь знала, які речі маю брати із собою. Здебільшого це потрібні речі, але були й ті, без яких просто не відчуваю себе. Тож з дому я взяла свій улюблений cвітшот з колаборації Marsala & Mystetskyi Arsenal, сатинову спідницю від Nuga. Ще улюблені каблучки бренду rara. Вони синьо-жовті. Вважаю їх своїм оберегом, бо ніколи не виходжу з дому без них. Та ці чудернацькі капці — подарунок з Карпат. Вони дуже рятували мене під час морозів.
Все, що на мені, вироблено в Україні. Класно, коли на тобі всі речі, які були зроблені вдома. Це надихає.
Ми Ната та Ілля з Харкова.
Вирішили їхати на четвертий день війни, тому що гупало вже в самому центрі міста й земля тремтіла під ногами. Ми довго вагалися, і навіть коли вже сиділи в під’їзді із зібраною валізою, все ще сумнівалися, чи варто лишати дім. На вулиці що 30 хвилин було чути звуки бомбардування, в нас немає власного авто, і я розуміла: якщо ситуація погіршиться, виїхати буде ще складніше. Було дуже страшно. Але завдяки наполегливості моїх друзів, що кликали нас до себе в гості під Полтаву й писали мені щогодини "Ви виїхали? Виїзджайте!", а я вагалася й писала "Та може ми не сьогодні поїдемо, може за день-два все скінчиться", а вони відповідали "Вииїжджайте зараз!", я домовилася з водієм, і він вивіз нас на вокзал. Ми вирішили ночувати на вокзалі, але точно поїхати. І десь через 4 години очікування сіли в потяг. А потім за тиждень приїхали до Львова. Зупинилися в мого підписника. Це велика вдача, що є небайдужі люди, готові тебе прихистити на невизначений час. Я безмежно вдячна за це!
Коли збиралися, я вдягла найзручніші та найтепліші речі нашого бренду HOCHUSOBITAKE. Це не реклама ))) Я вдягла це все в перший день війни, спала в них наступні 3 дні, і так і поїхала. У валізу із собою ми поклали ще весняні кросівки та 2 пляшки води. Ані косметики, ані якогось одягу — нічого. В голові на думку "а може взяти ще щось" виникала відповідь "воно тобі не потрібне — війна ж!". У паниці важко збирати тривожну валізу. Не дарма розумні люди кажуть збирати ії ДО війни. Але я просто не могла повірити, що всі гіпотези про війну можуть стати реальними.
З особливих речей хотілося взяти весь дім. Це, звісно, було неможливо, тому я вирішила взяти полароїдні фото та найулюбленіші срібні прикраси. В мене дома ціла колекція каблучок, але я вирішила, що скоро повернуся додому, тому взяла ті, що носила останній тиждень до війни: earsandfingers, yastreb, kozar.
Найжахливіший ранок мого життя почався зі звуку сирен у центрі Києва 24 лютого. Ми з чоловіком в паніці почали збирати речі, бо заздалегідь ніяких тривожних валізок не готували. Зібрали, а потім пів дня не могли ухвалити рішення, сумнівалися й вагалися, чи їхати з міста. Затори, бомбардування, чутки про десант. І рішення, ціна якого – власне життя. Проте залишатися у квартирі на 16 поверсі з панорамними вікнами було просто неможливим. І ми таки наважилися під звуки сирен залишити дім.
Пам’ятаю, як попри паніку, я складала речі так, наче я їду у відпустку. Наче просто на 2 тижні. А внутрішнє відчуття підказувало брати все найулюбленіше. Речі, які на підсвідомому рівні даватимуть віру й відчуття, що твоє життя продовжується всупереч усьому.
Так в останню чергу, хоч мозок і намагався казати: "Навіщо? Це взагалі річ не першої потреби", я кинула у валізу абсолютно нові туфлі Jimmy Choo з надією, що в майбутньому буде для них нагода. Вже місяць вони лежать без діла, але я все так само впевнена, що той момент прийде.
Я родом з Донецька та у 2014-му вже втікала від війни… до Львова. Трохи згодом переїхала жити до Києва. Нині 2022-й і я знову тікаю від війни вже з Києва… до Львова.
О 5-й ранку 24 лютого мене розбудив телефонний дзвінок: "Збирай речі, я йду знімати готівку та закуплю їжі". Тоді ще не вирішили їхати зі столиці. Але вже буквально за 6 годин ми сиділи в машині на виїзді з Києва.
Все було нібито в тумані, все знову повторилося – сирени, звуки авіації, військова техніка, нескінченне полотно щосекундно оновлюваних новин, одна гірша за іншу. Нас знову прийшли "рятувати"… Тоді, у 2014-му я не забрала із собою нічого. Не те, щоб не встигла, просто тоді ще не було розуміння, що додому я більше ніколи не повернуся. Тоді здавалося, що за місяць, наприкінці літа, в наступному році… в очікуванні я жила 3 роки.
З того часу неусвідомленно я стала завзятим мінімалістом і тільки тепер розумію, що це була не жага до свідомішого споживання, радше мною керував страх знову все втратити. Та найстрашніше в цій історії те, що цей страх виправдався. Цього разу я виїжджала з однією валізкою розміром ручної поклажі та одним рюкзаком, і так, туди помістилися всі мої речі.
У Києві залишився тільки посуд, який я тривалі роки збирала в різних куточках світу та який мені дарували друзі на найтепліші свята. Старе пальто і найцінніше – кімнатна рослинка, яку любила моя бабця і яку я забрала до себе 2 роки тому після її смерті. Та вціліла частина сімейного фотоархіву в металевій коробці з-під печива, яку я забрала, щоб зацифрувати на пам’ять, але за 2 роки руки так і не дійшли.
У моїй валізі сьогодні – 2 пари штанців, кілька сорочок, маленька сумочка, трохи косметики й білизни та найважливіше – пам’ять про життя, яке було. Це кілька картонних течок, у яких розсортовані листівки з різних куточків світу, де мені пощастило побувати, листівки від важливих моєму серцю людей та листи.
Листи – найцінніше.
Це слова від уже померлих близьких людей та ще кілька листів про важливе.
На фото на мені одразу дві сорочки: жовта й блакитна, чи, як тепер модно, – freedom blue та energizing yellow. Я ношу їх не знімаючи.
Це дві мої улюблені, і тепер вони одночасно про Україну та про мій стан – захищатися, огортати свою душу якомога більшою кількість шарів, щоб не бути знову так сильно пораненою. І ще бабусин гаманець. Він завжди зі мною. Вона завжди зі мною. Добре, що бабуся вже не бачить цього жаху. У 2014-му вона жила в гарячій точці та не збиралася звідти їхати – у її хаті мешкала рота солдатів, яких вона годувала, прала їм речі та обіймала щоразу як востаннє, як своїх рідних.
Також приймала в себе біженців. Сьогодні на дворі березень 2022-го, і я наслідую її приклад.
Я народилася та живу в Києві й ніколи не могла уявити, що колись у моєму місті пролунають вибухи та почнеться війна.
Я до останнього думала, що нікуди не поїду, але десь на 10-й день стало важко тримати себе в робочому стані. З першого дня ми з Аліною Врублевською стали бійцями на інформаційному фронті й писали велику кількість текстів, статей, робили фото та інтерв’ю. На 10-й день я зрозумiла: ще трохи а такому стані – і з мене не буде жодної користі для Країни.
Речі в моїй валізі – 50 на 50. Є корисні, а є знакові
На мені штани від улюбленої піжами Sleeper, світшот Zmist (у ньому я провела більшість часу в бомбосховищі в Києві та два дні дороги до Львова, і тут нарешті випрала).
Весь одяг цього бренду для мене особливий. На цьому – напис "safe distance", що набув популярності лише у 2020 році під час пандемії, але кожна людина апріорі має право на комфортну дистанцію. Також на світшоті процитовано статтю 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.
Також на мені теплі шкарпетки українського бренду vish.knitwear, які дівчата подарували мені в січні, щоб не так сумно й важко було адаптуватися після тривалого часу на Шри-Ланці. Та босоніжки Jimmy Choo, які я купила на Kyivness за тиждень до війни
Був дуже напружений день, бо вже тоді було дуже багато новин про ймовірне вторгнення росії. Ми зустрілися з подругою, пішли на Kyivness і натрапили на речі з колекції Юлії Пеліпас. Вирішила, що ті босоніжки мені на вдачу. Взяла із собою, щоб гріли серце та око.
Найцінніше, що маю тепер з речей, – сімейне фото з мого дитинства (мами та дідуся вже давно немає). Фото поклала в книгу "Та, що біжить з вовками". Це моя біблія. Вважаю, що кожна дівчина має її прочитати.
Я народилася в Києві та прожила там майже все життя. Кілька років жила за кордоном, але тільки в Києві почуваюся вдома. Коли все почалося – їхати нікуди не хотіла. Багато друзів виїхали на захід ще за тиждень до початку, а я все ще не могла навіть думати про це. Не вірила. Складно повірити досі. Ми поїхали до Львова вже на десятий день. Не витримала тиску та тривоги за рідних. Змогла вивезти маму, більша частина сім’ї залишилася в місті. До Львова діставалися два дні. Найстрашніша подорож у житті.
Із собою взяла спортивне й весняне. Саме тому перші дні у Львові дуже мерзла. На мені футболка Pleasures, яку я купила своєму хлопцеві на подарунок. Він живе в іншій країні, тому вдягла її в дорогу як сентиментальний оберіг. Подарую вже під час зустрічі, ну або залишу собі. Також на мені його шкарпетки та вже мої улюблені кеди MISBHV, які нещодавно гуляли по Стамбулу. А на руці – годинник, що подарувала мама. Він зупинився до війни, а я не встигла його полагодити. Вірю, що вбереже від біди. Для мене цінність у спогадах та емоціях.
Серед "скарбів" у мене добірка друкованих статей та інтерв’ю моїх бабусі і дідуся, фото з татом, та улюблені вінтажні (та не дуже) прикраси.
Текст: Аліна Врублевська
Фото: Анна Озерчук