Паризька it-girl і журналістка Моніка де ла Віллардьєр випробовує модну індустрію на міцність — не без задоволення.
"Дорога Емілі... нам треба поговорити". Так починається відкритий лист, який парижанка з семирічним стажем, модна журналістка і інфлюенсерка Моніка де ла Віллардьєр опублікувала в листопаді на сайті британського Vogue. Зверталася вона, звісно, до героїні серіалу Даррена Стара на Netflix "Емілі в Парижі". У ньому юна медіамаркетологиня підкорює французьку столицю в божевільних вбраннях від стилістки Патриції Філд.
Цю фантазію на тему сучасної парижанки (або тих, хто дуже хоче бути на неї схожим) відкрито засуджують і потай люблять 95% людей, які хоча б якось пов'язані з модою. "Я не маю проблем з самою Емілі. Але мені не подобається, що серіал намагається продати молодим жінкам неправдиву мрію про Париж, ніби це якийсь Діснейленд", — розповідає Моніка в Zoom. У вікнах її мансардної квартири у кварталі Сен-Жермен — сталеве небо. Вся мізансцена з задником із живописно розставлених крісел і книжкових полиць наче картинка з рубрики Une Fille Un Style французького Vogue, що ожила, — не інакше.
Здається, я розумію причину її фрустрації. Ромкоми на кшталт саги про пригоди Емілі і її барвистих беретів нагадують сатиру на модний світ і неминуче кидають тінь на працівників індустрії. "Все це труднощі перекладу, — пояснює Моніка той резонанс, який спричинив лист до Емілі в мережі. — Я сама велика шанувальниця другосортного гумору. І давайте будемо чесні: божевільні маркетологи — найреалістичніші герої в цьому серіалі. Я написала колонку, в якій іронізую над кліше, пов'язаними з Парижем. Але це було редакційне завдання — денно і нощно я про Емілі не думаю".
Моніка — той нечастий випадок, коли горде звання "інфлюенсер" (у неї 116 тисяч передплатників в Instagram) стало додатком до професії, а не навпаки. Журналістську кар'єру вона починала в стінах британського Condé Nast — під час навчання в університеті проходила стажування в редакції Tatler, потім у Vogue. "Я сиділа за одним столом з пишучими редакторами — Джо Еллісон, Емілі Шеффілд — і думала, це найкраще місце у світі. Щоправда, я не впевнена, що хтось із них зараз мене згадає".
Поки однокурсники готувалися до кар'єри в Sky News і BBC, у Моніки в Vogue сталося одкровення. "Я з дитинства любила моду і, побачивши цих неймовірних жінок, зрозуміла, що їхнє заняття може стати моєю професією. Друзі сміялися: "Ну що, Моніко, тепер ти у нас fashionista?" Але я цим не переймалася".
Напевно, ні сама де ла Віллардьєр, ні її незлобиві критики не могли тоді уявити, на який величезний бізнес перетвориться особистий брендинг і інститут інфлюенсерства. Сьогодні в Instagram схожі на Моніку дівчата монетизують свій смак, допомагаючи безіменним дизайнерам стати зірками, а історичним домам — триматися на плаву. Парою-трійкою спритно обставлених публікацій вони можуть стимулювати продажі навіть флагманських брендів з портфоліо LVMH і Kering.
Моніка — зразково-показова паризька модниця. За правильні гени в родині Ейнлі (це її дівоче прізвище) відповідала бабуся Джун. Та, англійська красуня, зустріла майбутнього чоловіка під час Другої світової війни і переїхала до нього в Канаду: "У певному сенсі для неї це був крок у нікуди". У Лондоні Джун працювала моделлю у британського дизайнера сера Харді Еміса, а після війни, тимчасово влаштувавшись із родиною в Парижі, — у Марі-Луїз Карвен.
Моніка народилася в Канаді, але з дитинства переймала ази європейського шику. "Бабуся вміла носити найпростіші, базові речі і мати в них дуже елегантний вигляд. Так що я багато чим зобов'язана їй", — розповідає Моніка. Як годиться всім по-справжньому модним дівчатам, 32-річна де ла Віллардьєр знайшла свою уніформу: блейзери з чіткою лінією плеча, сорочки чоловічого крою, прямі джинси, кашемір нейтральних тонів і чоботи на масивному підборі. "Я стала так одягатися, як тільки перебралася до Парижу. Мені подобаються ті ж речі, які я любила і п'ять, і десять років тому".
Крім очевидної краси і фірмової паризької недбалості, Моніці властива та англосаксонська самоіронія, яка закохує навіть через екран монітора. "Під час пандемії мені найбільше бракує не показів і стрітстайл-звітів, а живого людського контакту. Ми зараз ведемо цікаву бесіду, але хіба не було б чудово, якби ми спілкувалися наживо?" У де ла Віллардьєр професійний гарт: вона уважно слухає співрозмовника і непомітно робить помітки у своєму блокноті. Багато сміється — здебільшого над собою.
Свій головний проєкт Моніка де ла Віллардьєр запустила в 2016 році — з напарницею за фотомарафоном на Тижнях моди, французької it-girl Каміль Шар'єр. Спільно дівчата випускають подкаст Fashion: No Filter. Назва свідчить сама за себе — під приводом світських розмов про одяг авторки випробовують індустрію на міцність: обговорюють питання гендеру та політики тіла, сталого розвитку та соціальної відповідальності.
Складніше, ніж кулуари модного бізнесу, влаштована, мабуть, тільки електоральна система США. Відкрито критикувати статус-кво і піднімати гострі питання тут досі не заведено. Шар'єр і де ла Віллардьєр — обидвом у цьому бігу лезом бритви вдається не поранитися. Але дівчата завжди на вістрі атаки: в подкасті з Ванессою Фрідман з The New York Times вони обговорюють хвилю скандалів навколо #metoo і розслідування, яке редакція газети упродовж шести місяців вела проти зіркових фотографів-аб’юзерів. А разом з критиком і пулітцерівським лауреатом Робін ГІВА з The Washington Post виставляють індустрії гамбурзький рахунок щодо елітизму і расового рівноправ'я.
"Ми бачимо, що найпопулярніші випуски — ті, де ми з Каміль безтурботно розмірковуємо про одяг, — розповідає Моніка. — Але мною керує егоїзм — я не можу відмовити собі в задоволенні спілкуватися з гостями. Ванесса, Робін, моя подруга Елізабет Пейтон з The New York Times — найрозумніші та обдаровані люди в нашому бізнесі. Всі, хто прийшов в індустрію 10-15 років тому, зростали на них. І нам трохи шкода, що нове покоління може про них не знати. Успіх у цій професії приходить не тому, що у вас класно натреноване тіло або наймодніші кросівки. Хоча з деякими трапляється і так".
Одна з найбільш обговорюваних колонок де ла Віллардьєр — есе про сучасне материнство, яке вийшло цієї осені. У ньому Моніка ділиться особистою історією про спробу завагітніти і про викидень. Я питаю, чи важко було зважитися на таку публікацію. "До того, як прийти в моду, я хотіла бути письменницею, — пояснює вона. — Мій улюблений автор Нора Ефрон говорила: everything is a copy — все може стати сюжетом для тексту. Тому, коли у мене є історія, я готова нею ділитися". Про свій вчинок вона не шкодує, але зізнається, що в день публікації відключила коментарі в Instagram: "Я не була готова читати, що кожна людина на Землі про це думає".
Зараз Моніка знову при надії: на час нашого інтерв'ю вона на п'ятому місяці вагітності. На щасливому обличчі ні тіні сумніву і страху. "Денім для майбутніх мам нікуди не годиться! — ділиться останніми відкриттями де ла Віллардьєр. — Я намагаюся вирахувати джинси, які добре сидять на моїй фігурі, але поки що, на жаль, дива не сталося. Доведеться перейти на кашемірові сукні".
Щоб спланувати зйомку для Vogue UA, нам довелося викроювати час у щільному робочому графіку Моніки, розписаному на тижні наперед, — навіть в умовах другого паризького локдауну вона веде програму на французькому телебаченні. "У Франції особливе ставлення до моди — це важлива частина економіки і національної культури. Тому на телебаченні їй приділяють стільки уваги, як ніде у світі". Чи дивиться ця усміхнена й іронічна дівчина записи своїх ефірів? "Ніколи! Взагалі ніколи! — зізнається вона. І зі сміхом додає: — Сподіваюся, мої продюсери про це не дізнаються. Інакше подумають, що я зовсім не при собі".
Текст: Веня Брикалін
Фотограф: Maxime Frogé @Art Board
Зачіски і макіяж: Fidel Fernández @Airport Agency
Продюсер: Kateryna Kudinova @Boundless Paris