Триває другий тиждень війни. На захист країни стали не тільки військові, а й люди, які завжди були дуже далеко від зброї – українські митці. Хтось із них влаштовує проукраїнські мітинги в Парижі, а хтось зміцнює укриття та готує коктейлі Молотова в Києві. Ми розпитали художників від Харкова до Одеси про те, як змінилася їхня мистецька практика під час війни.
З першого дня російської агресії ми, українські митці в Парижі, провадимо активну інформаційну та пропагандистську роботу. Малюємо плакати Stop Putin, влаштовуємо мітинги, в яких нас, до речі, вже підтримує паризька мерія. Також ми залучили до співпраці мистецьку академію Académie des Beaux-Arts – вони радо допомагають нам друкувати наші плакати та поширювати інформацію про те, що насправді відбувається в нашій країні.Також ми влаштували виставку на підтримку України в Академії.
1 березня ми влаштували акцію на підтримку України в паризькому метро. Ми тимчасово перейменували станцію на 3 лінії метро Парижа – з "Європа" на "Європа-Україна". Ми підтримуємо Україну та її європейські цінності й вимагаємо закрити небо над Україною. Наразі багато сквотів, галерей і культурних інституцій підтримують нас та допомогають нам поширювати інформацію. Я особисто кожного дня даю кілька інтерв’ю французькому телебаченню, в яких намагаюся говорити про потребу закрити небо над Україною. Французи бояться, що в такому разі в них теж почнеться війна з Росією – але хочу сказати, що війна з Росією вже почалася у всіх.
Також нині ми запускаємо ще одну ініціативу: домовилися з Андрієм Курковим, що всі гроші від придбання нашої книги "Війна грибів", яка тепер виходить німецькою мовою, підуть на гуманітарну підтримку України. Ми в Парижі робимо й робитимемо все можливе, щоб підтримати вас!
Я нині в Україні. Як я допомагаю своїй країні зараз? Зберігаю життя своїй доньці, новонародженій українці, та батькам, стареньким кримчанам-дисидентам. З ранку до ночі шукаю, де переночувати, як поїсти та в теплі доглянути дитя. Через війну моя мистецька практика перетворилася на суцільне намагання вижити та не втратити здоров’я і життя дитини. А ще – не збожеволіти.
Я відчуваю злість і відчай. Іти немає куди, нічого не залишилося, повертатися теж немає куди. Бісять європейці, які з ранку до ночі мені пишуть, чи я ок? Ні, взагалі не ок. А ще бісять українці, які в таку скрутну хвилину просто займаються мародерством і гребуть останні гроші за житло на ніч, за теплі речі, за засоби гігієни. Мабуть, хтось не зрозумів – це війна!..
Мені дуже хотілося звернутися до західного читача: йдіть з революцією на власні парламенти та вимагайте закрити небо в нас! Якщо не можете, просто мовчіть, бо це все на вигляд як суцільна "мастурбація" чи фільм жаху. Не треба більше великих слів підтримки. Ви добре розумієте, що ті кілька мільйонів українців, які якось змогли до вас приїхати – це не найбідніші люди. І кинули вони геть не останнє. Вони, найімовірніше, придбають ваше дороге житло, яке стане ще дорожчим, особливо для нас, і купуватимуть ваші дорогі речі, ваші класні сири та розповідатимуть вам те, чого ви так хочете послухати. Якщо ви нічого не можете/хочете робити, то не треба цих занепокоєнь.
Водночас я дякую всім, хто робить хоча б маленькі, але реальні справи, хто не заробляє на цьому. Хто ділиться корисною інформацією, контактами та домовляється по-справжньому.
Я перебуваю постійно в Харкові. З Києва тим часом кураторка Маша Ланько змогла вивезти частину моєї інсталяції для Венеційської бієнале. Фонтан з 78 бронзових лійок Маша вивезла до Польщі власною машиною. Я в Харкові, даю по 10 інтерв’ю в день. Надходить багато пропозицій допомогти з Венеційським проєктом. Каталог до бієнале ми надрукуємо. Думаю, Маша впорається з інсталюванням фонтана. Ясна річ, у Венеції він буде без води, бо майже готова конструкція для води залишилася в Києві. Та все буде добре!
Я повернувся додому в Одесу місяць тому, бо дуже давно відчував, що це може бути останній раз, коли я бачу місто таким, як я його знав. Тепер я знов у Бельгії.
Коли почалася моя війна?.. Чи можу я сказати, що моя війна почалась у 1949 році, коли мого прадіда репресували та заслали до Казахстану? Напевно, що так. Чи коли мій батько був змушений пройти військову службу в радянській армії? Чи коли в школі я агітував за помаранчеву революцію, чи коли організовував акцію під російським консульством в Одесі у 2006 році проти захоплення української морської інфраструктури в Криму? Чи коли у 2014 році російські терористи підривали місто щомісяця? Так, можу.
Зараз я не відчуваю нічого. Уяви майже не залишилось. Але зараз я чітко знаю, що можу робити. Перераховую власні заощадження на підтримку ЗСУ, та адресно друзям, які зараз воюють за Україну. Приймаю тут у Бельгії людей, які були змушені поїхати. Маючи нагоду звернутися до європейського читача, я закликаю до дій. Ви можете перестати бути просто читачем, та захистити те, що для вас важливе. Підтримайте людей, які вже у вашому місті, та допоможіть тим, хто бореться в Україні.
На цю мить я перебуваю в Києві. В підвалі нашого будинку ми облаштували укриття. Особисто для себе я вирішив, що під час війни функціоную передусім як громадянин, а не як художник – тому що є нагальніші питання для розв’язання. Під час обстрілу в цьому підвалі розташовуються близько 20 людей, а також тварини. Ми перебуваємо тут вже п’яту ніч і нині намагаємося облаштувати більш-менш пристойні умови. Наприклад, провели світло, а тепер ремонтуємо труби. Можливо, це і є нині моя художня робота...
Найзатишніше місце в нашому критті – біля прапора. Він нас тішить і гріє.