Понад три роки головний тижневик Франції публікує сімейний щоденник сестер Ольги та Олександри, розповідаючи міжнародній аудиторії про війну в Україні, життя та надію.
У п’ятницю в пообідню пору заходжу до винної крамниці в XV арондисмані Парижа, де вже кілька років працює Оля. Застаю її за стійкою: у навушниках, очі прикуті до екрана, швидко скролить стрічку новин. На календарі 25 лютого 2022 року.
Оліни сім’я і друзі мешкають у Києві, звідки вона сім років тому вирушила до Франції – вивчати енологію, мистецтво виноробства. Я стискаю її в обіймах – не знаю, що ще можу зробити, окрім як бути поруч. Година за годиною вона дзвонить рідним: бабусі, сестрі, мамі, татові – і так по колу.
З Олею ми познайомились у 2014-му на Майдані в Києві: я писала про учасників Революції гідності, вона була моєю перекладачкою. За три роки ми зустрілися знову – готуючи серію інтерв’ю з ветеранами АТО. Коли 24 лютого 2022 року світ дізнався про розпочате Росією повномасштабне вторгнення, я одразу подумала про Олю та її сім’ю: для мене вона уособлювала все, що пов’язане з Україною.
У магазин заходить відвідувачка, і Оля передає мені свій телефон. З екрана на мене дивиться вродлива молода жінка з довгим світлим волоссям, у сірому светрі та великій джинсовій куртці. Це Саша, Оліна молодша сестра. Вона одразу починає говорити зі мною французькою – обидві вивчили мову на філологічному факультеті Київського лінгвістичного університету. Тримаючи телефон у витягнутій руці, Саша демонструє мені підземний паркінг нового житлового комплексу в центрі Києва, де в цю мить переховується з мамою, хлопцем і песиком, французьким бульдогом на прізвисько Ромм.
Оля забирає в мене телефон і висипає на сестру шквал запитань: що відбувається навколо? Що вони роблять? Що вирішили? Чи евакуюватимуться з Києва? У Саші немає відповідей – їй важко уявити, якими будуть навіть наступні кілька годин. Поки вони розмовляють, я роблю швидкі нотатки в блокноті, який щойно знайшла в крамниці. Пишу, бо це єдине, що я вмію, коли поруч відбуваються важливі події.
Уже ввечері я пропоную сестрам розпочати щоденник: записувати все, що вони проживають у цей складний час – і надсилати мені. Відчуваю: це дуже важливо – просто і зсередини розказати, як це, коли війна приходить у життя і миттєво змінює все: і теперішнє, й майбутнє. Я бачу в цьому можливість донести до французької публіки те, що відбувається у країні, про яку більшість знала небагато, а дехто досі навіть вважав її частиною Росії. Сестри одразу погоджуються: Оля мені довіряє, і обидві хочуть і можуть говорити до французів – на противагу російській машині дезінформації, що без упину сіє свою пропаганду.
Я пропоную сестрам розпочати щоденник: записувати все, що вони проживають у цей складний час – і надсилати мені. Відчуваю: це дуже важливо – розказати, як це, коли війна приходить у життя і миттєво змінює все
Як журналістка я маю великий досвід у проведенні інтерв’ю, але ще ніколи не пропонувала формат щоденника, особливо коли йдеться про людей у таких надзвичайних обставинах. Як встановити довіру, таку важливу для особистих свідчень? Як захистити дівчат, не втратити увагу до того, що вони проживають в цей важкий момент? Як допомогти їм писати мовою, що не є рідною? І зрештою – чому вони мають приділяти час цій хроніці, коли життя Саші в небезпеці? Та чи можливо показати щоденне буття українців через долю цієї родини? Ці думки не відступали, але я була переконана, що ми маємо докласти всіх зусиль, аби підтримувати міжнародну увагу до подій в Україні.
Я пишу в редакцію M, щотижневого журнального додатку до національної французької газети Le Monde, з якою вже співпрацювала раніше, – і пропоную до публікації щоденник двох сестер, одна з яких перебуває в Парижі, інша – у Києві. Le Monde, заснований у 1944 році, наприкінці Другої світової, сьогодні є одним із найвпливовіших медіа Франції – з двадцятьма мільйонами читачів і пів мільйона підписників. Редакція погоджується на публікацію щоденника Олі й Саші – про перші сім днів повномасштабного вторгнення. Тоді ніхто не міг уявити, що ця хроніка триватиме місяці, навіть роки.
У перші тижні ми пишемо в шість рук, на одному диханні – це хаос слів, емоцій та документації подій, які наповнюють кожен день. Аудіо та текстові повідомлення, дзвінки, якими ми обмінюємось, – всю отриману інформацію я оформлюю в текст. Так ми працюємо до квітня, коли українська армія звільняє Київську область і світові відкриваються воєнні злочини росіян у Бучі й Ірпені. Настає поворотний момент у нашій роботі. Про що писати, якщо перша небезпека відступила від Києва і Саша може повернутись до більш-менш нормального життя? Дівчата сумніваються: чи мають вони право продовжувати — адже ті, хто перебуває ближче до фронту, проходять через важчі випробування та можуть розповісти набагато більше про цю реальність.
Ми обговорюємо все це в довгих аудіоповідомленнях до глибокої ночі. Я наполягаю: писати потрібно. Всі вже відчувають, що це надовго, що надія на швидку перемогу віддаляється. Війна поступово вростає в повсякдення мільйонів українців – і це теж потребує фіксації. Змінюється зміст щоденника: Саша все більше розповідає про своє нормальне-ненормальне повсякдення – підвищення цін та театральний бум, красу Києва навесні, про тривожну валізу біля вхідних дверей та нескінченні повітряні тривоги в місті, ночі в коридорі під час ракетних і дронових атак.
Оля зосереджується на історії їхньої сім’ї. Я прошу дозволу поспілкуватися з бабусею сестер – про Другу світову війну, про місця та події з дитинства. Ми багато говоримо про українську мову й культуру, намагаємося ближче познайомити з ними французького читача. Дівчата озвучують деякі нові слова, що з’явилися в лексиконі українців – "рашисти", "путлер" – і вирішують писати з маленької літери "росія" й "путін". І видання йде на це, хоча ще ніколи не дозволяло собі такого кричущого нехтування правилами орфографії.
Я помічаю, як змінюються сестри. Війна наче врізалась у їхні особистості. Гнів і безсилля оселились у думках Олі, яка проживає все це за тисячі кілометрів від зони бойових дій. Сашу часом накриває відчай, до здорового глузду її повертають конструктивні думки про щоденні рутинні справи.
Змінюється їхнє ставлення до часу: сестри не говорять про майбутнє, тільки про те, що робитимуть зараз, чим вечерятимуть, з ким зустрінуться, – про прості радощі, які не дають занепасти духом. Дуже важко бачити, як вони виборюють свої власні життя. Інколи мені здається, що цей щоденник допомагає їм почуватися менш безсилими. Дівчата кажуть мені, що наша справа змінила їхні взаємини, бо написані тексти дають змогу висловити й дізнатися те, про що не часто говорять у щоденних сімейних розмовах. Це зміцнює їхній зв’язок у випробуванні, яке вони переживають далеко одна від одної.
Якось Оля цікавиться, чи їх іще хтось читає? Я раджу запитати про це прямо в щоденнику. Численні читачі починають писати в редакцію – листи приходять і нині.
Поль із Марселя збирає вирізки зі щоденника в маленьку квітчасту валізу для свого дворічного онука, щоб той у майбутньому зумів краще зрозуміти цю війну в серці Європи.
Стефані, Александр та їхні доньки Еліза й Лора разом читають щоденник за недільним сніданком: батьки вважають, що це простий, щирий і, ймовірно, єдиний можливий спосіб розказати дітям про війну.
Марі щосуботи зранку вирушає гірськими дорогами в Севеннах, що на півдні Франції, до найближчого газетного кіоску, аби дізнатись, як справи в Олі та Саші – так, наче прямує до них на призначену зустріч.
Пані у бридж-клубі на Лазуровому узбережжі читають щоденник уголос одна одній.
Завжди зʼявляються ті, хто пропонує допомогу: психологиня готова надати консультації, колишній мер невеликого містечка запрошує у свій будинок, щоб сім’ї дівчат відпочили, Жан-Марі шукає спосіб, як передати Саші зарядну станцію. У листах до редакції – вірші, малюнки, спогади дітей французького Опору часів Другої світової.
Я передаю сестрам ці звернення, часто відповідаю від їхнього імені, інколи навіть телефоную найвідданішим читачам. Усі висловлюють схожу думку: через щоденник сестер із Києва відчувають особистий зв’язок з Україною.
Уже понад три роки Оля та Саша регулярно пишуть листи до читачів, і журнал M Le Monde продовжує з відданістю їх публікувати
Подеколи після публікації щоденника онлайн я бачу коментарі читачів, повні гніву, а інколи навіть ненависті, як це завжди трапляється в соцмережах: звичні дописи прихильників Росії про те, що це частина української пропаганди, і тих, хто б натомість волів надати голос жінкам Палестини. Часом я мрію про можливість говорити про всі події світу в такий незвичний спосіб, що найбільше закарбовується в пам’яті, – щоб у світі було більше таких голосів, які допомагають зрозуміти й відчути. Але важливо не порівнювати біль – не ставити одне страждання поряд з іншим, наче обираючи, яке важливіше. Це не перегони і не змагання, жах не має своєї ієрархії, і чужий біль не скасовує твого.
У вересні 2023-го у французькому видавничому домі Actes Sud вийшла книга, яка об’єднала всі публікації першого року щоденника. Того ж року за ініціативи заступника головного редактора журналу M Грегуара Бізо поставили спектакль-читання. Він ішов у паризьких театрах La Maison de la Poésie, Le Théâtre du Soleil та в культурному центрі La Gaité lyrique, а торік у липні був показаний на найвідомішому у світі театральному фестивалі в Авіньйоні. Після кожного читання публіка мала нагоду поспілкуватися з героїнями – Оля була присутня на сцені, Саша долучалася через відеозв’язок. У такий спосіб авторам було дуже важливо нагадати, що це не художня вистава, а фіксація щоденного життя мільйонів українців та українок. Чимало разів ми зустрічалися зі школярами.
Уже понад три роки Оля та Саша регулярно пишуть листи до читачів, і журнал продовжує з відданістю їх публікувати. Я високо ціную залученість редакції до цієї справи, особливо її керівниці Марі-П’єр Ланлонг: це безпрецедентно – понад три роки поспіль надавати слово двом жінкам, очима яких читачі мають змогу бачити історії війни зсередини.
Минулого січня редакція M le Monde відрядила нас із українською фотографкою Дар’єю Свертіловою до Києва – побачитись із Сашею і розповісти про новий етап у її житті – материнство. Торік вона народила сина, – як і Оля, яка трохи випередила сестру.
Життя у війні триває – з новими викликами, турботами та надіями.
Фото: Дарʼя Свертілова
Текст: Еліза Міньо