ВИДИМІ: Вадим Свириденко — про психологічну реабілітацію, силу підтримки та час із дітьми

Дорослі та діти, які пережили ампутації, стали героями нового числа VOGUE у портфоліо "Видимі" фотографа Степана Лісовського

Вадим Свириденко, 50 років, радник-уповноважений Президента України з питань реабілітації учасників бойових дій

Втратив обидві кисті й обидві стопи через поранення, отримані 2015 року в боях під Дебальцевим Донецької області.

У 2016 році на марафоні Морської піхоти США у Вашингтоні пробіг 10 км і став призером у своїй категорії, у 2017‑му на Іграх Нескорених у Торонто здобув бронзову нагороду в змаганнях із веслування на тренажерах.

На знімальному майданчику Вадим одразу впізнає декількох героїв нашого знімання. "Робота така", — напівжартома каже він. Свириденко працює радником-уповноваженим Президента України з питань реабілітації учасників бойових дій. Звісно, він знає не всіх — за даними Associated Press з посиланням на керівницю Superhumans Ольгу Руднєву, в Україні щонайменше 20 тисяч людей з ампутаціями.

До допомоги військовим, які проходять через ампутації, він залучений вже 7 років, з 1 грудня 2016 року. Тоді він відновився після власних поранень; навчився ходити й бігати та щойно повернувся з США, з марафону морської піхоти.

Він вважає, що бути радником — відповідальна робота, яка вимагає і теоретичних знань (від реабілітологів, протезистів, зокрема й закордонних), і практики. "Треба постійно вчитися, спостерігати, аналізувати".

Вадим активно взаємодіє і з МОЗ: "Кваліфікована первісна допомога має надаватися ще в стабпункті, — те, як вона надана, вплине на майбутнє. Лікар, який робить ампутацію, має зробити правильну "подушку", щоб попередити наступні реампутації. Коли неправильно "зашита" нога, нервове закінчення дає імпульси, а це — постійний біль. Можуть з'являтися невроми або остеофіти (кісткові виступи. — Прим. ред.) — від цього ніхто не застрахований".

На жаль, від лікаря теж залежить не все: "Коли жгут або турнікет пробув на нозі надто довго (наприклад, пораненого не можуть швидко вивезти через обстріли, починаються некротичні процеси". У таких випадках ампутація буде вищою, а це ускладнить відновлення.

Реабілітація проводиться, коли вже зажили всі рани. У цей момент важлива консультація протезиста — він оцінює, наскільки правильно хірург зробив культю і чи дозволить вона вільно користуватися протезом. Випадків, коли людина не може ходити через неправильно зроблену культю, стає дедалі менше — на щастя чи на жаль, хірурги набувають досвіду.

Про власну історію

Це був 2015 рік. Зима, лютий. Невеликим десантом ми йшли на допомогу своїм. Наша бригада разом з іншими потрапила в оточення, під обстріл. Я отримав два уламкові поранення рук та ніг. Нас мали повернули на базу: дві машини важко поранених, дві машини легко поранених. Я був серед других. При виході потрапили у засідку, були обстріляні. Отримав важку контузію.

Вже в "Уралі", яким вибиралися, підірвався знову. Друга контузія, друге поранення. Чотири дні на сильному морозі без їжі та води. Потрапив у полон, потім — на обмін.

Коли потрапив до наших хірургів, вони сказали, що мороз зробив свою справу — кисті і стопи врятувати вже було неможливо.

Чи було мене собі жалко? — Я був майже без свідомості. Усвідомлення прийшло, коли зранку прийшли лікарі і сказали, що зараз буде операція, ампутація чотирьох кінцівок. Жахлива реальність. У таких випадках люди поруч мають знайти слова, які тобі потрібні, щоб боротися та продовжувати жити далі.

Про підтримку

Мене тоді витягнула моя вагітна дружина.

Підтримка взагалі дуже важлива. Поранений має відчувати, що всім навколо — не байдуже, що його не кинуть на самоті. Друзі, родина, сім'я, ветерани, які мають ампутації, і вже пройшли свій шлях, — це люди, які втримають тебе на плаву.

Іноді буває, що в людини немає підтримки родини. Тут мають працювати психологи.

У мене психолога не було. У 2015-му ставлення до реабілітації лише формувалося. Психологами мені були мої лікарі-комбустіологи, які працювали з обмороженими тканинами кінцівок. І ветерани-афганці, які мали ампутації. Вони радили, як харчуватися, які вправи робити, як поводитись. Це допомагало.

Про психологічний стан та реабілітацію

Ти був здоровою людиною, фізично міцною, бігав по 10 кілометрів, підіймав штанги, мав освіту, життя, роботу… І ось все різко змінюється. У цей період важко контролювати себе, бо агресія і депресія ходять поруч. Як на мене, первинна реабілітація має допомогти пройти ці стани в найкоротший період.

Зараз ми багато спілкуємося з ветеранами, які пройшли ампутації, і розповідаємо про власний досвід, адже весь довгий процес пройшли на своїй шкурі. Ми розповідаємо, яким буде протезування, якою — реабілітація. Сьогодні вона розвивається; змінилися закони, є реабілітологи, реабілітаційні центри.

Важливо працювати із сім'єю, поговорити, прийти не один раз, розповісти про харчування, про те, як зміниться життя. Це дуже важливо.

Про свою патронатну службу багато розповідали азовці. Це досвід, який варто переймати. Це має бути зафіксовано законодавчо.

Про демонстрацію протезів

Я не готовий демонструвати свої протези. Я їх приховую. Тому що коли в тебе тичуть пальцями, це трошки неприємно.

Колись їхав у транспорті, і до мене чотири рази підходили, просили вступити місце. Автобус був переповнений, важко було тримати рівновагу та хапатися за поручень (у Вадима ампутовані кисті та стопи. — Прим. ред.).

Бути в соцмережах також не всім подобається. Ми в своєму ветеранському колі фотографіями ділимось, пишемо один одному, зустрічаємось тощо. Це питання довіри. До того ж ми сприймаємо один одного інакше.

Про дітей

Мене мотивувало те, що я хотів бути таким, як до війни, — здоровим, міцним, гуляти з дітьми. У мене їх двоє. Я казав дружині: "Давай третю", — щось не хоче. Може, вона мене сприймає як третю.

Ми не маємо права відмовляти дитині. Якщо вона каже: "Хочу гуляти", — маємо вставати та йти: спорт, футбол, лялечки. На плечах катати. Це ж приємно.

Про активність та спорт

Я ніколи не любив бігати на довгі дистанції: максимум 3—4 км, а далі мене це втомлювало. Тільки після поранень я справді відчув, що він дає: з мене адреналін просто виходив, — і я біг, біг, і біг.

Себе вважаю фізично здоровим. Ми звичайні люди, — з ампутаціями, ну то й що? У мене всі види протезів, і спортивні також.

У 2016 році Вадим на 41-му марафоні Морської піхоти США у Вашингтоні пробіг 10 км і став призером, у 2017-му на Іграх Нескорених у Торонто здобув бронзову нагороду у змаганнях із веслування на тренажерах. Просто перед публікацією цього матеріалу стало відомо, що Вадим Свириденко разом із військовослужбовцями та ветеранами пробіг 10-кілометровий MarineCorpsMarathon у Вашингтоні, де взяли участь військові та члени їхніх родин з 60 країн світу. – Прим. ред.

Фото: Stephan Lisowski
Стиль: Viktoriia Filipova
Текст: Альона Пономаренко
Зачіски: SashaVetrova, OksanaDeneka, Diana Koval
Макіяж: SvitlanaRymakova, Daria Zhadan
Освітлення: Oleksiy Kuzmenko
Асистентка стилістки: Anastasia Sandalova