4 червня в усьому світі відзначають Міжнародний день безневинних дітей, що стали жертвами військової агресії. За підтримки "Охматдит" розповідаємо історії маленьких пацієнтів Охматдит, які, попри все, вижили та мають надію на майбутнє. І закликаємо допомагати дітям.
Під час перев'язування вона замружує очі — не через біль, вона просто не хоче бачити свою ніжку. Дівчинці усього 5 років. Вона справжня "пацанка", кажуть родичі: обожнює грати в футбол та кататися на самокаті. Навіть уміє самостійно його лагодити. Вдома у Марини є вісім котів. Кожного вона пам’ятає на ім'я. Через війну дитина втратила одну ногу та залишила мрії стати перегонницею.
Війна прийшла до їхнього рідного містечка в Херсонській області через два тижні після повномасштабного російського вторгнення. Селище потрапило під російську окупацію. Мама дівчинки Наталя розповідає, що вони жили без світла, газу, води, зв’язку. Харчувалися запасами продуктів, сусіди готували на багатті, родині ж пощастило — у них був газовий балон. Втім, будинок великої родини знаходився в облозі – з усіх боків їх оточили росіяни. Жінки навіть боялися виходити за хвіртку.
За два місяці в облозі уся родина навчилася розрізняти вибухи: літаки, гради, міномети. "Моя дитина каже: "О, це вихід, зараз буде прихід". Навіть 5-річна Марина розрізняє ці звуки", — розповідає мама Наталя. Увесь цей час навколо них точилися запеклі бої. В селі були і поранені, й убиті.
2 квітня також були мінометні обстріли. Підвалу в будинку не було, тож ховалися у найбільш захищеній кімнаті посередині будівлі. Але снаряд потрапив саме в неї: залетів через дах. У кімнаті було 8 людей. Марина та її мама постраждали найбільше. Дівчинці майже відірвало ногу, а мамі численними уламками пошкодило нижні кінцівки. Обидві стікали кров’ю.
Дідусь зміг витягти онуку з-під завалу. На щастя, росіяни не забрали у сім’ї машину, як робили це в сусідів. Тож поранена родина намагалася дістатися найближчої лікарні. У їхньому містечку лікарню розбомбили, тож довелося їхати за 40 кілометрів від дому. Весь час обстріли не припинялися. Марина кілька раз втрачала свідомість. На блок-постах машину також намагалися розстріляти, але родині пощастило.
Першу медичну допомогу Марині надали українські воїни: зробили ін'єкцію знеболювального та пов’язали турнікет. Також викликали броньований реанімобіль. Так дівчинка змогла дістатися Криворізької лікарні № 8. Маму ж доправили в інший медичний заклад. Понад три тижні вони не бачили одна одну.
Марині ампутували ногу вище коліна, втім, врятували життя. 6 днів дівчинка перебувала в реанімації, постійно кликала маму, яка лежала в іншій лікарні. Поруч з дитиною завжди була її тітка, яку вона не відпускає від себе досі. Першого дня, коли Марина отямилася й побачила рідну людину, сказала: "А ти знаєш, що у мене більше немає ніжки?". Тітка розповідає, Марина багато плакала і запитувала: "Чому я? Чому в наш дім залетів снаряд? Чому мені відірвало ногу?".
У лікарні Кривого Рогу Наталі зробили дві операції. Був ризик втратити ногу, втім лікарям вдалося зберегти нижні кінцівки. Наталі ампутували один палець на нозі. Поки щи жінка не може ходити. 25 днів родина лікувалась у Кривому Розі. Тепер мама і донька нарешті побачили одна одну. Завдяки співпраці медиків, Миколи Кулеби, фонду Save Ukraine маму з дівчинкою було доставлено в Охматдит. Вони продовжують своє лікування у відділенні ортопедії та травматології.
Бабуся та дядько дівчинки досі залишаються в окупованому містечку на Херсонщині. Зараз там продовжуються активні бойові дії. Єдине бажання 5-річної Марини зараз: "Я хочу, щоб це більше ніколи не повторилося".
Костин Сергій Григорович, дідусь Марини
Номер карти: 4149 4998 0906 7893
Історія 10-річного Іллі Матвієнко – на жаль, одна з багатьох історій дітей Маріуполя. Від самого початку повномасштабного російського вторгнення він разом із мамою залишився у рідному місті; ховалися у своєму будинку, жили у підвалі. Якось тікали до сусідів, щоб сховатися від обстрілів. Але вберегтися не вдалося. Того дня жінка отримала поранення голови, а хлопчику розірвало ногу. Поранена Наталя на собі дотягнула сина до квартири знайомих.
Поранені та знесилені, вони лежали на дивані й обіймали одне одного. Мати стискала сина у обіймах доти, доки билося її серце. Наталя померла в обіймах свого сина. Потім знайомі забрали тіло жінки, а наступного дня російські військовики вирішили насильно вивезти хлопчика в окупований Новоазовськ, а звідти вже в Донецьк.
В Іллі була роздроблена нога. Вже на окупованій території місцеві лікарі думали відрізати кінцівку, але все ж таки її вдалося зберегти. Тим часом бабуся Іллі в Україні шукала способи повернути онука. Вона швидко оформила опікунство й перетнула кордони чотирьох країн, щоб забрати Іллюшу до себе.
Так збіглося, що Ілля прибув у Охматдит у свій день народження: йому виповнилося 10 років. Привітати хлопчика з поверненням прийшов президент України Володимир Зеленський, команда якого докладала безліч зусиль, аби Ілля повернувся в Україну. Трохи згодом, як зізнається бабуся, у лікарні в Іллі стався і символічний другий день народження – коли лікарі сказали, що нога повноцінно функціонує, й Ілля зможе ходити.
Хлопчик уже може рухати пальцями на ушкодженій кінцівці й налаштований на одужання дуже рішуче. Ілля розквітає, коли до нього навідуються гості, але сум з очах нікуди не зник. Те, що довелося пережити цьому щирому і доброму хлопчику, не можна собі уявити й не можна пробачити.
Матвієнко Олена Миколаївна, бабуся Іллі
Номер карти: 4149 6090 0863 2244
У свої 12 Кіра вже пережила чимало. Втратила маму у ранньому дитинстві, Коли почалася війна, просто на очах дівчинки застрелили її тата — колишнього капітана збірної України з водного поло Євгена Обедінського. Під час спроби втекти з міста Кіра підірвалася на розтяжці, після чого її викрали окупанти і вивезли на територію так званої "ДНР". Дівчинці дивом вдалося повернутися у Київ, щоб зараз вона могла знову обійняти свого дідуся.
Кіра майже не бачила свою маму: через два тижні після пологів жінка померла. Батько виховував двох дітей самостійно. Старша сестра Кіри рік тому поїхала до Польщі на навчання. Відтоді дівчата не бачилися. В обох доньок був неймовірний звʼязок з батьком, який усе життя дуже піклувався про своїх донечок.
У перші дні війни Кіра жила з дідусем, але Євген забрав її додому. Дівчинка з татом та його дівчиною утрьох ховалися у квартирі, а коли обстріли посилювалися, то періодично бігали в інший будинок, ключі від якого залишили власники, щоб родина могла ховатися. Там була пічка. Можна було зігрітися та приготувати якусь їжу. По воду тато ходив сам, Кіру з квартири не випускав. Лише один раз вона виходила на вулицю. Але гратися дівчинці зовсім не хотілося.
Мешканці будинку, в якому проживала родина, організували чергування, щоб під час бомбардування можна було швидко запобігти пожежі. Кожні дві години чергувало двоє людей. Вони мали повідомити, якщо десь траплялося загоряння. 17 березня почався черговий обстріл. На чергуванні тоді був Євген разом зі своєю дівчиною Анною. Пара перебувала на балконі восьмого поверху. Саме тоді у чоловіка поцілили окупанти. Євген загинув, Анна залишилася жива.
Кіра залишилася з Анною, але відтоді вони постійно перебували у підвалі. Найдорожча річ, яку Кіра забрала й берегла всі ці дні, – це мобільний телефон батька. Вона і зараз тримає його як скарб та нікому не віддає. Це єдине, що залишилося у неї від найріднішої людини.
25 березня, через 9 днів після загибелі чоловіка, Кіра і Анна вирішили пішки тікати з Маріуполя. З ними були ще п'ятеро дорослих і дітей. Також до них прибилася велика дворова собака. Якоїсь миті одна з дівчаток, подружка Кіри, зачепила на землі розтяжку. Саме пес взяв на себе весь удар від вибуху та врятував людей. Військові одразу прибігли на звук. Осколки потрапили Кірі у вухо. Все обличчя було у крові. Її з Анною посадили на попутну машину. Так вони потрапили у Мангуш, де їх зустріли окупанти, забрали Кіру і згодом на швидкій вивезли у Донецьк. В донецькій лікарні дівчинці дістали осколки з вуха.
Окупанти спершу погрожували дідусю Кіри, що її відправлять у дитячий будинок в Росії. Але, на щастя, дівчинку вдалося визволити. Завдяки домовленостям команди Президента, дідусь Кіри подолав винятковий маршрут, аби врятувати онучку: з Києва – потягом до Польщі, далі – літаком до Туреччини, звідти – ще один літак до Москви, з Москви – потягом у Ростов, з Ростова – у Донецьк машиною. Але обійми дитини вартували всього цього. Попри тривале лікування Кіра посміхається та не відпускає від себе дідуся, щоб більше ніхто не міг її викрасти.
Обединський Олександр Петрович, дідусь Кіри
Номер карти: 5363 5426 0342 6710
Данилу лише 6 років. До початку війни він ходив у перший клас, найбільше любив математику. Із самого початку повномасштабного російського вторгнення у Чернігові не припинялися обстріли. Школа, яку так любив хлопчик, також постраждала від атак.
Після першого тижня війни у квартирі, де мешкала родина, зникло опалення та світло. Ще через три дні зникла вода. Родина жила на лічені літри води, якими встигла запастися. 17 березня запаси необхідно було поновити: батько мав іти по воду, а дружина з дитиною — сховатися в бомбосховищі
Коли родина вийшла на подвір’я, почався обстріл. У повітрі почули перший сплеск — розірвалася касетна міна. "Все навкруги почало вибухати. У домі побило вікна. Я відчув різкий удар у ногу та шалений біль. Далі був вибух поруч із сином. Ми всі впали на землю, почали з дружиною прикривати дитину своїми тілами. Я думав, що мені відірвало ногу, але більше хвилювався за сина та дружину",— розповідає батько Олександр
6-річний хлопчик отримав поранення живота, множинні осколкові поранення ніг, перелом нижньої кінцівки; два уламки потрапили дитині у спину. Його мама зазнала поранень ніг, осколки зачепили артерію. Олександр одразу перетягнув ногу дружини ремнем від сумки, аби зупинити кровотечу. Батько розповідає, що здивувався, коли побачив свою ногу не відірваною
Сина, маму і тата відвезли у різні медзаклади Чернігова. На вулиці та в лікарнях вони бачили багатьох поранених і загиблих. Чотири дні поспіль батьки не знали, де дитина. Усі були важко поранені, тож не могли пересуватися. 6-річного хлопчика лікарі записали як "Невідомий", але батьки змогли відшукати сина. 16 днів вони не бачили одне одного.
Через сильне поранення чернігівські лікарі видалили дитині 60 см кишківника. Волонтери допомогли родині евакуюватися у Київ, аби продовжити лікування. У відділенні ортопедії та травматології НДСЛ "Охматдит" прооперували потерпілих, витягли уламки. На родину ще чекає довге лікування.
Авдєєнко Олександр Сергійович, тато Дані
Номер карти: 5168 7451 0934 9313
Родина з Чернігова до останнього не хотіла виїжджати з рідного міста, де з кожним днем війни ставало все небезпечніше. Їхній будинок обстрілювався з першого дня повномасштабного російського вторгнення. Упродовж місяця родина залишалась у Чернігові, понад два тижні у квартирі не було газу, світла, води, опалення. Їжу доводилось готувати на подвір’ї, згадує мама Тетяна.
"Ми вивчили звуки різних снарядів, дім трусився від обстрілів, ми ночували або у підвалі, або в коридорі, бо вночі починалось найстрашніше",— розповідає жінка. Її 5-річний син Діма згадує: "У підвалі було темно, тільки одна лампа, а їжі не було". Хлопчик додає: "Стріляли сильно-сильно. Страшно було". Коли дитина починає розповідати про війну — мати витирає сльози. Але поїхати з міста раніше вона не наважувалася, бо в Чернігові залишався її старший син — він служить в ЗСУ.
Родина наважилася тікати, коли усі основні мости з міста були знищені. Залишалася лише одна дорога. Цілий день росіяни не припиняли обстріли. Як тільки родина проїхала міст та вийшла ненадовго з машини, почалася чергова ворожа атака. Перший снаряд потрапив у сусідню машину, за п'ять метрів від родини. Автівка вибухнула; на щастя, людей всередині не було. Уламками вся родина отримала поранення. Маленькому Дімі сильно поранило ногу. Численні поранення отримали мама, батько, старша сестра та її хлопець. Потім росіяни випустили ще понад 20 снарядів.
"Я бігла до машини, бачила довкола поранених людей, з відірваними ногами, я бачила мертву жінку",— згадує Тетяна. Дитині перев’язали ногу джгутом і терміново привезли до найближчої місцевої лікарні. Дорогою Діма казав, що зовсім не відчуває болю, хоча мама не могла й дивитися на його поранену ногу. Першу медичну допомогу родині надали у невеличкій місцевій лікарні. Далі — направили в Охматдит. Спеціалісти відділення ортопедії та травматології прооперували потерпілих, дістали численні уламки. На родину чекає реабілітація.
Багмут Тетяна Вікторівна, мама Діми
Номер карти: 4149 4991 3228 8372
Багатодітна родина Нечипоренко мешкала в Бучі. Найменшому із трьох синів, Юрі, нещодавно виповнилося 14 років. 17 березня разом із батьком він рушив у центр окупованого міста за гуманітарною допомогою та ліками. На той час майже два тижні у будинку сім’ї не було газу, світла та води.
"Ми їхали на велосипедах, коли з-за будинку вийшов російський військовий. Ми зупинилися, підняли руки, сказали, що в нас немає зброї. Але солдат почав стріляти в батька. Він упав. Далі військовий почав стріляти в мені, дві кулі потрапили в руку. Я повалився на землю. Солдат ще вистрелив в капюшон, але куля не зачепила голову",— розповідає 14-річний Юра, син загиблого.
Кілька хвилин дитина пролежала на землі, а коли російський військовий пішов, хлопець дістався найближчого притулку, де йому надали першу медичну допомогу. Потім дістався додому, розказав сім’ї, що батька вбили. Руслану було 47 років.
Два дні родина не могла забрати тіло батька. Коли це вдалося, на руці вбитого вже не було білої пов'язки, яка ідентифікує мирних мешканців. Її зняли російські військові. Крім цього, поцупили телефон, гаманець і навіть ключі від дому. Дружина убитого розповідає: російський нелюд стріляв прицільно – у серце та голову. Родині довелося самотужки ховати батька на подвір‘ї свого дому.
"Троє моїх синів залишилися без батька. Я розуміла, що мені необхідно рятувати дітей та себе. Нам повідомили, що 19 березня буде "зелений коридор", втім, до місця збору необхідно було дістатися самостійно. Ми йшли вулицею, де розстріляли мого чоловіка. Ми йшли – й щосекунди молилися за своє життя. Ми чули вибухи поруч, нас зупиняли російські вбивці. Ми йшли – і щосекунди прощалися з життям",— розповідає Алла Нечепуренко, дружина загиблого.
Родина дивом евакуювалася на Черкащину, а звідти – до Охматдиту, щоб Юра отримав медичну допомогу. Хлопчик отримав кульове поранення в руку, передпліччя та палець. Зараз життю дитини нічого не загрожує.
Нечипоренко Алла Петрівна, мама Юри
Номер карти: 5168 7456 0616 4116
Наталія — корінна мешканка Ірпеня, за професією – лікарка-офтальмолог. Коли почалася війна, жінка лише забрала батьків з лікарні в Бучі, де вони лікувалися від ковіду. Родина зачекала декілька днів і вирішила: настав час евакуюватися. Двома машинами родичі під’їхали до блок-посту росіян. Тут відбувалося найстрашніше: російські солдати почали розстрілювати авто мирних мешканців із мінометів. Міна розірвалась за десять метрів від машини, де перебувала Наталя. Жінка та її 7-річна донька Варя отримали важкі уламкові поранення, у них сильно постраждали ноги.
Маму з дівчинкою довезли до ірпінського госпіталю. Там Наталія з Варею пробули три дні. Кажуть: обстріли не вщухали ані на мить. Зрештою поранених вирішили евакуювати "швидкою" до Києва. Для порятунку був єдиний шлях — через зруйнований міст. Там бійці ЗСУ перенесли Наталію на візку, а Варю солдат Сергій ніс просто на руках. Дівчинка і досі згадує свого рятівника — "дядю Серьожу". Хлопець пообіцяв купити їй велосипед. Тож Варя обов’язково має одужати.
В Охматдиті обом, матері та доньці, зробили операції та витягли уламки, проте один шматок скла, що застряг у руці, витягти не вдалося – це було занадто ризиковано. Тож, імовірно, він залишиться з жінкою на все життя.
Німченко Наталія Вікторівна, мама Варі
Номер карти: 4149 5100 6421 0208
До 24 лютого її життя можна було назвати щасливим. Дівчинка навчалася у 7 класі, цікавилася анатомією, захоплювалася малюванням, вчилася грати на гітарі. Зі своєю родиною вона мешкала на Миколаївщині.
5 березня їхнє село з неба обстріляли російські окупанти. В цей час Соня з мамою заклеювали вікна скотчем, аби вберегтися від ударної хвилі. Соня погано пам’ятає, як усе відбулося. Вона каже, що почула свист ракети, а її мама крикнула: "Соня, тікай!". Дівчинка встигла зробити три кроки, коли до її скроні залетів металевий уламок. Вона впала на землю і втратила свідомість.
Через обстріл мама Людмила також отримала поранення обличчя — зачепило судину біля перенісся. Усе лице жінки було залите кров’ю. Російська ракета прилетіла й у будинок родини. Людмила каже, на кухні тепер на місці даху — дірка, замість стелі видно небо.
Дівчинку відвезли в лікарню в Миколаєві. Під обстрілами місцеві лікарі зробили їй операцію, але дістати уламок не змогли. Деякий час Соня була в медикаментозному сні, щодня медики боролися за її життя, а її мама навіть боялася запитувати про шанси на здоров’я дитини. Майже чотири тижні Соня жила з уламкомув голові — діставати його було дуже небезпечно. У дитини майже не працювали праві кінцівки. Увесь цей час вона страждала від головного болю.
29 березня дівчинку з мамою доправили в Охматдит, аби спеціалісти Національної дитячої спеціалізованої лікарні України видалили уламок, що вже спричинив запалення. Металевий фрагмент потрапив глибоко в голову: він зупинився посередині між півкулями головного мозку. Спеціалісти нашої лікарні виконали трепанацію черепа і під контролем найсучаснішого УЗД видалили уламок. Він знаходився біля величезної судини мозку. Операція пройшла успішно.
Мама дівчинки розповідає, що Соня дуже чекала на операцію, аби "голова нарешті перестала боліти". Коли після хірургічного втручання донька прийшла до тями, одразу почала дякувати лікарям. Зараз Софія продовжує лікування в Охматдиті. Тут з нею постійно займаються реабілітологи, дівчинка потроху вчиться підіймати праву руку, аби скоріше повернутися до улюбленого малювання. Наступне літо Софія мріє провести у своєму рідному селищі на Миколаївщині: ходити купатися на ставок, ловити вужів і грати на гітарі.
Іванова Людмила Олександрівна, мама Соні
Номер картки: 4149 4993 9841 3649
Найперший постраждалий, якого доставили в Охматдит, — хлопчик, імені якого ми не знали — "Невідомий №1". Дитину було важко поранено у шию. Батьків та сестру хлопчика росіяни розстріляли. Як з'ясувалося, хлопчика звали Семен. Через 5 днів у реанімації він помер.
13-річний Вова потрапив під обстріл у Києві, коли родина намагалася евакуюватися. Батько хлопчика та його 6-річний брат загинули на місці. Вова отримав вогнепально-вибухове поранення правої половини обличчя, кулі також потрапили до його спини. Хлопчика врятували лікарі Охматдиту.
6-річна Мілана, у якої на очах загинула мама, коли у їхysq дім біля Гостомелю потрапила російська ракета. Осколки пошкодили нижні кінцівки дівчинки, в Охматдиті їй зробили кілька операцій. У лікарні дівчинка постійно писала мамі "листи на небо".
4-річний хлопчик отримав важку мінно-вибухову рвану рану спини. Він повертався додому з батьком, коли почався ворожий обстріл одного з районів Києва. Снаряд влучив на подвір’я — батько з сином отримали осколкові поранення.
Мати закрила собою одномісячну доньку від осколків і цим врятувала її життя. Уся родина отримала поранення унаслідок ракетного обстрілу біля їхнього будинку в одному з районів Києва. В цей час мати годувала маленьку донечку та прикрила її своїм тілом.
Всі ці історії – це не просто страшні й трагічні факти. Це свідчення геноциду українського народу та злочинів, які російські окупанти вчиняли і продовжують вчиняти проти українців. За кожен з них винні мають відповідати перед військовим Трибуналом. Віримо, що покарання знайде винних. Бо світло перемагає темряву, а добро – перемагає зло.