"Ми не маємо права плакати перед пацієнтами – ми маємо допомагати та рятувати", – каже завідувачка Центру медико-психологічної, соціально-реабілітаційної допомоги "Охматдит", кандидатка психологічних наук, психологиня вищої категорії Олена Анопрієнко. Як працює "Охматдит" у воєнних умовах, яких психологічних травм зазнають діти, як лікарі зараджують цьому, – Олена розповіла vogue.ua.
У день, коли почалася війна, Олена Анопрієнко, як завжди, зібралася й поїхала на роботу в "Охматдит", з Лівого берега на Правий. Тоді вона ще не знала, що додому наступного разу потрапить лише 4 березня, за два тижні. І, звісно, не брала із собою нічого, що передбачало б ночівлю: ані одягу, ані предметів гігієни, ані навіть зубної щітки. Забігаючи вперед, усе знайшла згодом: люди ділилися одне з одним усім, від зубної пасти до білизни.
24 лютого з’ясувалося, що Анопрієнко – одна на все відділення. Інші колеги Олени до "Охматдиту" не потрапили: намагалися евакуювати близьких у безпечні місця. Лікарі й медперсонал інших відділень, які таки дісталися роботи, перелаштувалися миттєво. Героїчно поводилися всі: і батьки, і медичний персонал, і самі діти – начебто усвідомлювали важкість загрози, що нависла над ними.
Тим часом медики без паніки та метушні зробили в бомбосховищі настил, влаштували столики, щоб робити маніпуляції, ставити крапельниці та надавати допомогу: було зрозуміло, що спускатися до сховища доведеться не раз. Олена організувала ігрову зону для дітей: з підручних матеріалів спорудила столик, стільчики – до того малюкам не було де грати, крім коридорчика, яким вони снували повз. Додали книжки, іграшки. Лікарі намагалися постійно розважити дітей, грати з ними та розмовляти. Дорослі були вдячні. Але й самі намагалися забавити малюків: малювали картини за номерами, читали книжки, абстрагуючись від тривожної стрічки новин. Згодом люди з усього світу почали передавати для маленьких пацієнтів іграшки – просто щоб утішити дітей.
Дуже допомагали волонтери. Вони знаходили ліки, включно з протитривожними, запасу яких в "Охматдиті" не було ("Ми все ж не спеціалізована лікарня"). Волонтери проривали кордони, везли медикаменти з Польщі, Чехії, звідусіль. Іноді – під обстрілами. "Це неймовірно надихало: ти не один, ти не кинутий, – каже Олена. – Ми також відчули неймовірне єднання між лікарями й медсестрами. Більше дізналися одне про одного та сформували спільні традиції, які допомагають нам проходити цей складний шлях".
Коли обстрілювали "старий" корпус "Охматдиту" (за повідомленнями новинних агенцій, це сталося двічі. – Ред.), Олена перебувала на роботі. "Було страшно, – зізнається вона. – Ми розуміли, що будь-якої миті може статися що завгодно". Проте лікарі та медперсонал не мали часу переживати про себе – треба було допомагати. "Ми пояснювали пацієнтам, що є де сховатися, що ліжка пересуваються, що є запасні шляхи", – каже Олена. План В в лікарні був: логістику продумали так, щоб можна було сховати пацієнтів у безпечному місці. Цим місцем слугував -1 поверх. Це заспокоювало всіх. Особливо тих, хто вже постаждав від воєнних дій.
У звичайний час пацієнти Олени – це діти, що перебувають у відділеннях багатопрофільної лікарні "Охматдит": діти з хронічними патологіями, від хірургічної до неврологічної; діти, яких готують до операцій; діти з хронічними захворюваннями; діти, яким уперше встановлено діагноз – від цукрового діабету до онкологічних захворюваннь. Тобто в мирні часи Олена та її колеги забезпечують психологічне супроводження профільних відділень "Охматдиту".
"Ми беремо всіх дітей з тяжкіми хронічніми захворюваннями – наприклад, однкологією або діабетом, – розповідає Олена. – Також беремо тих, кого готують до операції, та післяопераційних пацієнтів, дітей із психосоматичними захворюваннями тощо". Олена з колегами приймають дітей, що зазнали насилля в сім’ї, булінгу, депресивних станів; а також дітей у гострих кризових станах: покинутих дітей, сиріт.
"Нині зросла потреба в екстреній психологічній допомозі, – пояснює Олена. – Це пов’язано з війною. Крім воєнної травми, це переселення, розлука сімей, інформаційні страхи тощо". Психологи працюють і онлайн – не всі можуть дістатися "Охматдиту": хтось за кордоном, хтось банально не може доїхати через проблеми з транспортом.
"Є діти, яких лякають новини, – розповідає Олена. – Їм страшно, вони не можуть впоратися". Наприклад, одна маленька пацієнтка з-за кордону постійно моніторить інформацію про війну, не може зупинитися – і не може впоратися з тривожністю. Є хлопчик, якй врятувався з містечка неподалік Бучі. Його переслідують інші страхи: він боїться, що впаде бомба, що загинуть батьки, що може статися щось страшне. Це постійно його мучить.
"Діти дуже змінилися, – з жалем визнає Олена. – Вони подорослішали на ціле життя". Один з її пацієнтів, 6-річний хлопчик з Маріуполя, – поводиться як дорослй, не плаче і не впадає в істерику. Три тижні вони з мамою та маленьким братом ховалися – без світла, без їжі, без води. Вони сиділи одягненими просто в коридорі свого зруйнованого будинку – це лишилося єдине безпечне місце. "У мене забрали дитинство, – говорив Олені малюк. – Згоріли мої іграшки та моя кімната".
У воєнний час трапляється багато психологічних розладів: наприклад, коли дитина пережила активні воєнні дії, перебувала там, де стріляли й бомбили, – це гостра травма. Переселенці та евакуйовані переживають розлуку сімей. Ті, хто тоне в постійному інформаційному потоці, відчуває тривожні розлади. Застаріла травма – це коли людина боїться засинати, живе в постійному страху. Ступінь травматизації теж різний. Проте найважкіше – і дуже поширене нині – це те, що всі види травм накладаються на одну особу.
На лікуванні в "Охматдиті" на момент початку війни перебували діти різного віку, від 0 до 18 років, з різними патологіями. Були й тяжкі пацієнти: наприклад, трирічна дівчинка зі складним неврологічним діагнозом не могла всидіти на місці, її не можна було захопити грою. Вона перезбуджувалася, постійно рухалася й кричала. Якщо в мирний час обов’язково знайшовся б хтось, хто сказав би "Та заспокойте вже цю дитину", то тоді ніхто навіть бровою не повів.
З 24 числа всі жили в бомбосховищі. "Ми там харчувалися, спали, грали, робили потрібні маніпуляції. Іноді я виходила до свого відділення, але не завжди встигала навіть прийняти душ".
Олена день і ніч надавала допомогу: постійно привозили поранених дітей, які евакуювалися просто під бомбами. Крім звичайної медичної, їм потрібна була термінова психологічна допомога. "Ми не були готові до такого, – каже психологиня. – Практичного досвіду роботи з травмою не було. Ми навчалися на ходу: слухали лекції ізраїльських фахівців, організовували внутрішні наради, використовували особистий досвід, разом з лікарями надавали першу психологічну кризову допомогу".
Один з перших випадків, що запам’ятався Олені назавжди, – трагедія шестирічної Мілани з Гостомеля. Мати дівчинки загинула від ракетного удару просто в неї на очах.
Мілана отримала гостру психологічну травму, вона була поранена сама й передбачувано боялася нового болю. Завдання психолога полягало не лише в тому, щоб зняти гострий стрес у дитини, а й у тому, щоб вона дала зробити потрібні медичні маніпуляції. "Ми застосовували дихальну гімнастику, техніки відвертання уваги. Все це допомогло і взяти аналізи, і перев’язати рани (Мілана мала кілька операцій. – Ред.), і згодом перевести у відділення". Паралельно психолог працювала з родиною: вони були разом, коли загинула мама дівчинки.
Ще один випадок стосувався родини, яка рятувалася з Гостомеля втрьох – мати, 11-річний хлопчик та собака. Прикрим було те, що їм уже доводилося тікати від війни раніше – у 2014, з Луганська. Жінка, дитина й пес були забрьохані: очевидно, їм довелося не раз упасти просто на землю, рятуючись від обстрілів. Всі були поранені. Найпронизливіший момент стався, коли жінка, стискаючи телефон рукою з гарним манікюром, що ледь виднівся крізь бруд, сказала розпачливо співрозмовникові: "Я більше не маю дому. Я більше нічого не маю".
Для таких ситуацій, звісно, не придумано якихось слів, які можна сказати за шаблоном – і людині миттєво полегшає. Тут потрібне активне співчуття та співпереживання. Можливо, людина має якісь прості фізіологічні потреби. "До нас потрапили люди після обстрілу. Родина їхала в машині, і на очах у матері та 13-річної сестри загинув маленький хлопчик, – розповідає Олена. – Обидві були поранені, обидві перебували в стані гострої шокової травми. Що допомогло відвернути увагу дівчинки-підлітка? – Ми просто запитали: "Що тобі потрібно зараз: білизна, гребінець?". Вона відразу схопилася за цю рятівну думку й сказала: "Так, мені треба перевдягнутися, я вся в крові"". Зрозуміло, що такі прості переведення уваги не розв’яжуть проблеми: знадобиться серйозна психологічна робота, яку доведеться потім проводити все життя. Але якщо говорити про кризову психологічну допомогу, то вона допомагає хоча б трохи стабілізувати емоційно.
Олена не може дозволити собі показати слабину: люди чекають від неї розради. Професійний механізм самоорганізації та механізм надання допомоги в неї активується миттєво. "Я давно в медицині, – каже вона. – Працювала в дитячій підлітковій медицині, працювала на швидкій. Звісно, я співпереживаю, я емпатична, можу плакати згодом, але допомога – понад усе".
На нашу зустріч у Zoom Олена вийшла з гарним макіяжем, з укладкою, з ідеальною помадою на вустах. Це певним чином мобілізувало й мене: просто за день після інтерв’ю я вже була в колориста, якого не відвідувала з початку війни. Олена каже, що макіяж і догляд за собою – навіть під час війни – допомагають нормалізувати психологічний стан. "Рятуючи інших, я не можу з’явитися в пригніченому, неохайному вигляді, – пояснює вона. – Зовнішній вигляд – це мій інструмент, і я намагалася зберегти його". У неї не було жодної косметики, та навіть це її не зупинило: Олена добула десь шматочок олівця, помаду – і виходила до пацієнтів, випромінюючи впевненість та надію.
Є різні типи реакції у відповідь на стрес: бий, біжи, замри. Олена, "побігла" в роботу. Каже, що бажання допомогти заспокоювало. Тож постійно запитувала себе: "Як можна допомогти?", "Що можна зробити?". А також нагадувала колегам і собі: "Якщо ваша сім’я в безпеці, і ви знаєте про це, вам буде легше на робочому місці. Ви тоді працездатні".
Вся її сім’ я – сини, невістки, онуки, чоловік, – перебували в Києві, на Лівому березі. "Ми постійно тримали зв’язок, чоловік заспокоював. Проте Київська область була під вогнем, напруження зростало. Поки родина не виїхала з Києва, я не могла заспокоїтися", – визнає вона. Близькі, зокрема онуки, неймовірно підтримували: малювали патріотичні малюнки, робили зворушливі підписи. Малеча дуже пишалася своєю бабусею, і це давало їй сил допомагати іншим.
Всі зараз перебувають в умовах, пов’язаних і з небезпекою, і розлукою з родинами, і тривогою через інформаційне тло. Тобто всі перебувають у травмі. Звісно, медичний персонал – не виняток. Сама Олена зізнається, що намагається нормалізувати себе всіма можливими способами.
Озираючись назад, Олена розуміє: навіть у мирний час ми маємо думати про воєнну безпеку. "Звісно, нікому й на думку не спадало, що у ХХІ столітті розпочнеться повномасштабна, жорстка, травматична та варварська війна", – каже вона. І додає, що чи не в кожному будинку та установі мають бути в спеціальний спосіб обладнані бомбосховища.
Крім того, треба готувати фахівців, які вміють працювати з травмою, а саме – з воєнною травмою. І підготовка має бути системною. Нині вони з колегами розробляють відповідний проєкт щодо освіти українських психологів, де використовувався б міжнародний, європейський, а також локальний досвід.
Ще одне, що варто мати, – запас медикаментів, як-от протитривожні засоби, нейролептики, антидепресанти – щоб рятувати людей, які потребують допомоги та медичної корекції.
"Ми ще стикатимемося з травмами, отриманими після сексуального насилля. Поки що таких пацієнтів не було, але надходили запити, – говорить психологиня. – Ми готові до цього". Олена хоче розробити стратегію та алгоритм, як працювати із жертвами сексуального насилля зокрема.
Завдання лікарів "Охматдиту" – не просто гарантувати дітям базові потреби: безпеку, їжу, медичну допомогу, – а ще подарувати надію. І хоч історій з класичним гепіендом у цій війні мало, але вони є.
Мілана вчиться жити наново, цінує свою сім’ю, ставлення до неї, спілкується з однокласниками, бабусею, братом, тіткою. Попри таку важку травму, вона вийшла з лікарні зі збереженою психікою. "Звісно, це ще не все, та й війна не скінчилася, проте на момент виписки дівчинка була порівняно стабільна", – каже Олена.
Дівчинка, машину якої обстріляли, коли вона евакуювалася з мамою, зазнала важкого поранення й дуже боялася втратити кінцівки. Проте все обійшлося: нині вона відновлює сили в іншій лікарні.
Хлопчик із Ірпеня, що потрапив під обстріл, безпечно виїхав на захід України з родиною.
Багато маленьких пацієнтів починають мріяти та складати плани на майбутнє: поїхати додому, побачити рідних, обійняти улюбленого кота чи собаку.
"У всьому, крім трагізму, я бачу єднання, – каже Олена, – і це надихає".
Допомогти лікарні "Охматдит" можна тут.
26 квітня до "Охматдиту" завітав Президент України Володимир Зеленський. Він відвідав дітей-сиріт з Маріуполя, а також зустрівся з лікарями "Охматдиту". "Дякуємо за вашу щоденну важливу працю, за порятунок життів українців. Ви теж перебуваєте на своєму фронті, як і наші військові", – наголосив він. Також Президент відзначив високими державними нагородами спеціалістів "Охматдиту": орденом "За заслуги" ІІІ ступеня — генерального директора, лікаря-анестезіолога Володимира Жовніра, орденом княгині Ольги ІІІ ступеня — медичну директорку Тетяну Іванову, шеф-кухарку Маю Курамшину. А також присвоїв почесне звання "Заслужений лікар України" педіатрині-неонатологині Ларисі Борисовій, завідувачеві відділення Павлу Плавському, лікарю-анестезіологові Сергію Чернишуку.