Ви, напевно, бачили ці фото: щодня, від самого початку повномасштабного вторгнення, берлінець Френк Вільде фотографується в ліфті у вбранні жовто-синього кольору та не втомлюється викладати фото у соцмережі. Для Вільде це – можливість підтримати Україну та нагадати всьому світові про війну на нашій території. Ми поговорили з Френком Вільде.
Френк Вільде – німецький стиліст і дизайнер. Йому 59 років, живе в Берліні. Працював серед іншого й у східноєвропейських країнах. З кінця лютого Френк перетворив свій Instagram-профіль на креативний маніфест проти війни в Україні. Майже щодня він викладає фото в новому образі в кольорах українського прапора з елементами української символіки.
Для інтерв’ю Френк прикрашає терасу своєї берлінської квартири українським прапором та жовто-блакитною квітковою композицією із соняшником. Одягнений у футболку Stand4Ukraine з українським гербом та рожевою панамою в стилі вокаліста Kalush Orchestra, Френк п’є каву й палить.
Як розпочався ваш креативний протест?
Свій перший лук я опублікував в Instagram ще до початку війни. Одягнув чорну паперову маску з обличчям Путіна, шкіряний плащ та взяв довгий ніж у крові – як референс на трилер Ніколаса Роуга "А тепер не дивися". Це був час, коли російські війська розміщувались уздовж українського кордону. Це походило на шторм, що невпинно насувається. Мене дратували німецькі політики, які розповідали на телебаченні, що Росія ніколи не піде в наступ. Водночас британська розвідка й експерти попереджали про напад. І якщо не відвертатися від фактів, було зрозуміло: війна почнеться.
Наступного дня я вдягнув синю сорочку в лелітках із жовтими квітами й зробив світлину, дивлячись униз. Це була немов молитва. Я мовчки просив: будьте сильними, захищайте свою країну та свої кордони. Фото стало майже пророчим, адже за два дні росія напала на Україну. І я сказав собі: хоч скільки триватиме ця війна, я висловлюватиму солідарність з Україною своєю мовою, мовою моди.
Як ви створюєте свої образи?
Дуже просто. Я використовую одяг, який уже в мене є. Не хочу робити національні композиції, просто тримаючи прапор. Іноді я використовую його як хустку на голову, одягаю як топ чи сукню. Усе відбувається спонтанно, я прислухаюся до свого настрою, адже це дуже особиста історія. Наприклад, неділя – це день роздумів, день тиші та спокою. Я чую дзвони собору. Тому мій останній недільний образ був майже релігійним.
Перший (проукраїнський. – Прим. ред.) образ, в якому я вийшов у світ, з’явився спонтанно. Я зв’язався з Katharine Hamnett, найполітичнішою дизайнеркою, яку я знаю. Її суконь з написом No War уже не було в продажу. І вона сказала: "Френку, меседж важливіший за копірайт. Зроби сукню сам".
Наприкінці лютого чи на початку березня моя колега Larissa Bechtold, німецька дизайнерка костюмів, мала отримувати нагороду за найкращий костюм та виголошувати промову в Гамбурзі. Вона не змогла бути на івенті та попросила мене виступити замість неї. Я попередив її, що промова буде політичною, адже не міг ігнорувати війну в Україні. Я прийшов у золотих чоботах вище від колін, у цій жовто-блакитній сукні No War від Katharine Hamnett та в синьому жакеті з пір’я.
Це був дуже престижний вечір: чоловіки в костюмах, жінки в коктейльних сукнях. Мені було трохи лячно, якщо чесно. Я сидів у готельному номері перед заходом і думав: "Френку, ти не можеш цього зробити. Це буде скандал, ніхто після цього не розмовлятиме з тобою". Але, навпаки, реакція виявилася надзвичайно теплою: люди підходили до мене сфотографуватися і говорили, як це круто. Чоботи були на високих підборах, і за дві години я майже не міг ходити в них, але я сказав собі: "Френку, вперед, ти маєш це зробити".
А потім ми створили інший образ із написом Peace.
Майже в усіх ваших луках є квіти. Що вони означають для вас?
Якщо поглянути на українську культуру та українські вишиванки, ви скрізь побачите квіти. Вони символізують життя, цвітіння. Я вважаю, квіти роблять усе прекраснішим, милішим. Навколо стільки депресивних новин… Я намагаюся демонструвати оптимістичну гуманістичну перспективу. Адже світ повний лайна та негативу.
Чому війна в Україні так резонує з вами особисто?
Я народився в 1963 в маленькому містечку. Завжди знав, що я гей, і завжди відчував небезпеку у світі, який був дуже релігійним та гетеронормативним. Геїв у такому світі не існувало. Я був дуже далеко від життя, яким я хотів би жити. Тому я мав створити його сам. У школі я працював з театром, бо це давало мені змогу переноситися у світ мрій і переживати те, чого я не мав у реальності. Мені подобалися ефектні костюми й мейкап, бо так я міг стати кимось іншим, втекти від реальності. У 18 років я переїхав до Берліна – і це стало школою життя. Я створював його сам.
Коли почалася війна, я відчув біль. Я знав про Київ від моїх друзів – берлінських диджеїв, які захоплювалися Києвом з його шаленими вечірками. І квір-спільнота теж обожнює Київ. Думаю, саме цей ліберальний дух і боротьба України за свободу лякають Путіна найбільше. Бо ці процеси не спинити. За останній час я зустрівся з багатьма українцями в Берліні й побачив, що вони хочуть жити вільним життям. Це навіть не про ненависть до росії. Річ не в цьому. Українців зараз викрадають і ґвалтують – і вони стали на спротив цьому. Вони борються за свою свободу.
Ви допомагали українцям, що приїжджали в Берлін. Що мотивувало вас до цього?
Солідарність. Це не було питанням, чому допомагати, – радше питанням, як я можу не допомогти. Так мене виховали. Я виріс у сім’ї з двома братами, ми звикли ділитися. Ми також знали: якщо хтось нападає на мого друга, він нападає на мене. І я вважаю, солідарність – це найбільш нормальний вияв підтримки.
У крамниці поблизу мого дому ми збирали для українців їжу та одяг і надсилали на кордон з Румунією. Я також працював зі своїм другом на Берлінському вокзалі. Ми зустрічали українців, більшість з них приїжджали з Варшави. Як це відбувалося: ти вдягаєш жилет, зустрічаєш людей, усміхаєшся їм, кажеш, як чудово, що вони приїхали, що вони в безпеці, запитуєш, які квитки їм потрібні, чи вони хочуть щось поїсти, чи їм потрібна медична допомога, SIM-картки, житло. А відтак проводжаєш їх далі у відповідне місце.
Це давалося складно, бо люди були знесилені, після травматичного досвіду, а ти маєш бути оптимістичним, надихати їх. Іноді мені хотілося плакати. Я слухав їхні історії, дізнавався про те, що відбувається в Україні, і думав: чому вони, а не я маю проходити через це. Мені важко говорити про це зараз без сліз.
Як люди реагують на ваші образи в Instagram?
Я не був інфлюенсером у класичному розумінні й не сиджу в Instagram день і ніч. А тепер я отримую сотні повідомлень щодня. Добрі й теплі слова вдячності. Сьогодні мені написали, що мої дописи – це промінь світла в ці жахливі часи. Так поетично. Люди почали робити фото в ліфті в луках за українськими мотивами. Це чудово. Я вважаю, ідеї мають мандрувати.
Мій Instagram зовсім не скромний: часом сексуальний, часом провокативний. І я відкритий гей. Втім, за весь цей час я не отримав жодного гомофобського коментаря. Водночас у пострадянських країнах є гомофобські настрої. Можливо, через вплив російської православної церкви. А Україна зробила величезний крок у визнанні прав людини та в демократії. Я навіть уявити не можу, чому Європа сумнівається, чи приймати Україну в ЄС. Це неодмінно має статися.
Чому ви так вважаєте?
Бо Україна належить до ЄС, от і все. Демократичний поступ в Україні постійно триває. І зараз Україна захищає свободу та європейські цінності. До війни в країні розвивалась економіка, є багата історична спадщина. І я не зустрічав жодного українця, який хотів би повернутися в Радянський Союз. Вони кажуть, що радше не повернуться додому, аніж житимуть за радянської влади. Не бачу жодної причини, чому Україна не має приєднатися до ЄС.
Я народився 22 травня, це день народження Harvey Milk, він мій супергерой усіх часів. Він сказав: "Надія ніколи не буде мовчазною". Саме це я бачу в українцях. Вони переконані, що переможуть у цій війні, і я також. І єдиний варіант для миру – жодних компромісів, а лише поразка росії та повернення територій Україні, включно з Кримом. Це буде також перемогою людяності та перемогою Європи.
Текст: Олександра Марченко