Наталка Цмоць, експосолка Канади в Україні — про формування ідентичності та особливий зв’язок між двома країнами
Наталка Цмоць, експосолка Канади в Україні, спеціально для видання Vogue Ukraine Leaders Class of 2026 розмірковує про формування ідентичності, особливий зв’язок між двома країнами та відчуття дому.
Дипломатія під час війни вимагає водночас товстої шкіри та глибокої емпатії. У мирний час вона здебільшого зосереджена на переговорах, офіційних зустрічах і міждержавних відносинах; у воєнний – стає особистою. Упродовж 19 років я працюю на державній службі, останні три роки – Надзвичайною і Повноважною Посолкою Канади в Україні. Від початку повномасштабного вторгнення це означає щодня бачити наслідки війни не в цифрах чи зведеннях, а в реальному житті. Відвідую місця російських атак невдовзі після ударів; серед зруйнованих будинків, де ще вчора жили сім’ї, розмовляю з людьми, які втратили найдорожчих, приходжу попрощатися із захисниками. Дивлюся в очі матерям – моїм ровесницям. У такі моменти дипломатія виходить за межі професії. Вона стає обов’язком донести ці історії далі – до уряду Канади й канадського суспільства. Бути голосом тих, кого світ не має права перестати чути.
Я приїхала до Києва у серпні 2023 року. Одним із моїх головних завдань було відновлення повноцінної роботи канадської дипломатичної місії та підтримка українських співробітників посольства. Як і мільйони українців, у перші дні вторгнення вони мали ухвалювати доленосні рішення: залишитися, виїхати чи повернутися додому попри небезпеку. У їхніх долях я впізнавала історію власної родини.
За роки дипломатичної кар’єри я переконалася: справжнє лідерство проявляється не тоді, коли все йде за планом, а коли суспільство стикається з найважчими випробуваннями
Мої дідусь і бабуся були змушені залишити Львів під час Другої світової війни. Вони роками переходили через табори для переміщених осіб у Бельгії та жили в постійному страху примусового повернення до радянської України. В одному з цих таборів народилася моя мама. Бабуся доглядала трьох дітей, дідусь працював у вугільній шахті в небезпечних умовах, доки родина не отримала дозвіл переїхати до Канади. До містечка Графтон на півдні провінції Онтаріо вони потрапили у 1950 році. Сім’я працювала на фермі, яка згодом стала Пластовою Січчю – скаутським табором, що продовжує традиції українського козацтва. Їхнім першим житлом був гараж із земляною долівкою. За кілька років вони оселилися в Лондоні, на південному заході Онтаріо, де заснували компанію з виробництва опалювальних систем. Родичів, які залишилися в Україні, заслали до Сибіру. Через радянську цензуру листи до братів і сестер бабусі й дідусеві доводилося писати шифрованою мовою. Побачитися знову їм так і не судилося.
Втікаючи від війни, їм вдалося взяти із собою лише те, що могли унести в руках. Серед цих небагатьох речей була грудка української землі. Вони перевезли її через океан, берегли десятиліттями і заповіли поховати разом із собою в Канаді. Для мене ця земля стала символом того, що справжній дім можна втратити фізично, але не духовно.
Близькість між нашими країнами завжди була особливою. Вона будувалася не лише на дипломатичних документах чи політичних деклараціях. Її творили покоління українців, які привезли до Канади свою пам'ять, мову, культуру та десятиліттями жили між двома світами, зберігаючи духовний зв'язок із землею предків.
Ця атмосфера визначала і життя моєї родини. Мама розповідала про католицьку школу, де навчалася разом із чотирма братами та сестрами. Тоді Лондон в Онтаріо був фактично поділений залізничними коліями на два світи: англомовний та іммігрантський, у якому переважали українці, поляки й італійці. Згодом вона вступила на факультет журналістики Університету Карлтона в Оттаві, де познайомилася з моїм батьком, емігрантом-співвітчизником. Разом вони працювали над студентською газетою "Зозулька", поєднуючи громадську активність із прагненням зберігати свою культурну спадщину.
Батьки віддали мене до франкомовної школи, але вдома ми спілкувалися виключно українською. Культуру й традиції я пізнавала завдяки суботній школі, скаутській організації "Пласт" та активній участі в житті української громади Оттави. Україна завжди посідала особливе місце в моєму серці, адже була всім для моїх бабусь і дідусів. Я відчувала їхню тугу за Батьківщиною та великою родиною, яка залишилася за океаном, і завжди просила їх розповідати мені історії про життя в Україні – навіть тоді, коли ці спогади викликали сльози.
Водночас мене формувала й Канада. Я пишаюся канадськими мультикультурними цінностями, які стали невід’ємною частиною мого світогляду. Мої батьки були студентськими лідерами й підтримували ухвалення закону про мультикультуралізм, ініційованого сенатором Павлом Юзиком. У дитинстві я брала участь у протестах біля радянського посольства в Оттаві. Символічно, що сьогодні канадці знову збираються біля тієї самої будівлі – тепер уже посольства Росії, – відстоюючи ті самі принципи свободи та справедливості.
Незалежність України у 1991 році стала для мене водночас джерелом радості й особистої кризи ідентичності. Я навчалася в Університеті Торонто, а вже в 1992-му вперше приїхала до Львова в археологічну експедицію. Люди, яких я зустрічала, дивувалися моїй інтонації, словам і зворотам, які вони пам’ятали від своїх дідусів і бабусь, – ніби мова української діаспори збереглася в капсулі часу. Я очікувала побачити суспільство, яке мислить так само, як і я. Однак перше знайомство з незалежною Україною після десятиліть радянської влади стало для мене культурним шоком і змусило переосмислити власне місце між двома світами.
Люди дивувалися моїй інтонації, словам і зворотам, які вони пам’ятали від своїх дідусів і бабусь, – ніби мова української діаспори збереглася в капсулі часу
Під час цієї поїздки я зустрілася з родичами, а потім чотири літа поспіль подорожувала Україною, особливо багато часу проводила в Кам’янці-Подільському, Львові, Києві та Криму. Я й досі тепло згадую ті роки: намети біля моря, купання з дельфінами, українські пісні біля вогнища та дружбу з місцевою молоддю. Саме тоді я усвідомила важливу істину: моя ідентичність не вимагає вибору між Канадою та Україною. Моя особистість сформувалася на перетині двох культур, двох традицій і двох історичних досвідів.
Канада стала домом для багатьох діаспор світу, і українська – одна з найчисленніших: приблизно 1,6 мільйона канадців мають українське походження. Перші хвилі іммігрантів оселялися в преріях і працювали на землі. Повоєнне покоління переважно осідало у великих містах – Торонто, Монреалі, Едмонтоні та Вінніпезі. Після початку повномасштабного вторгнення географія діаспори помітно розширилася: новоприбулі освоюють навіть ті регіони, де раніше українців майже не було. Незалежно від місця проживання чи часу еміграції, усіх об’єднує глибокий зв’язок з Україною та солідарність із тими, хто бореться за її свободу.
Сьогодні ця сув’язь набула нового змісту. Канада підтримує Україну зброєю, надає фінансову допомогу та ініціює гуманітарні програми. Але щоразу, коли я думаю про цю підтримку, згадую не лише урядові рішення. Я думаю про канадських медиків, які працюють в лікарнях України. Про пожежників, які діляться досвідом із українськими рятувальниками. Про студентів, які в літніх таборах опікуються дітьми, що втратили одного або обох батьків на фронті чи потребують перепочинку від життя поблизу лінії бойових дій. Поки я пишу ці рядки, мені надходить повідомлення від подруги Лариси з Оттави, яка три тижні своєї відпустки працює у Львові медсестрою-волонтеркою в кардіології. Таких прикладів безліч, і зв’язки, що виникають між людьми, залишаються на все життя.
Водночас війна відкриває світові ще одну важливу істину про Україну. Це не лише боротьба за територію й державні кордони. Це борня за право бути собою. Я бачу це в культурному відродженні, яке відбувається навіть під звуки сирен. У театрах, повних глядачів. У книгарнях. У людях, які переходять на українську мову. У поверненні до власної історії після десятиліть імперського й радянського стирання пам'яті.
Нещодавно я отримала від Сил спеціальних операцій посмертну нагороду, якою відзначили мого діда Костя Цмоця. Його було розстріляно НКВС у 1944 році. Про деякі з його подвигів йдеться в книзі письменника й журналіста Олега Криштопи "Радіо "Афродіта"" – про підпільну радіостанцію, що з 1943 до 1945 року доносила правду, протистоячи двом окупаційним режимам – нацистському й радянському.
За роки дипломатичної кар’єри в різних країнах я переконалася: справжнє лідерство проявляється не тоді, коли все йде за планом, а коли суспільство стикається з найважчими випробуваннями. Саме тому Україна сьогодні є важливим прикладом для світу. Вона не лише захищається від щоденних російських атак, а й продовжує реформувати інституції, підтримувати демократичні процеси, розвивати культуру, формуючи візію майбутнього. Це лідерство ґрунтується не на силі примусу, а на стійкості, відповідальності й здатності об’єднувати людей навколо спільної мети.
Історія часто здається циклічною. Моя родина пережила боротьбу за свободу України у XX столітті. Сьогодні вже інше покоління українців веде свою битву. Але між цими історіями є важлива відмінність. Сьогодні Україна не самотня.
