"Ми подбаємо, щоб слідів втоми в кадрі не було помітно", – присягаюся Тимуру Мірошниченку, узгоджуючи час їхнього з дружиною знімання. Він хвилюється за Інну: цієї ночі її чекає складна дорога додому з чотирма дітьми: 8-річна Мія та 6-річний Марко – біологічні, 10-річна Ангеліна та 5-річний Марсель – усиновлені. Кілька перельотів із Балі, де Інна з дітьми провела довгі канікули у квітні, нічний переїзд та черги на кордоні – це справжнє випробування для великої родини, у якій двоє дітей мають нейровідмінності, бояться натовпів і відкритих просторів: життя в інтернаті дається взнаки.
Втім, уже о восьмій мініатюрна засмагла Інна з’являється на майданчику разом із зірковим чоловіком. Це абсолютно кінематографічна пара: білозубі, спортивні – немов випускники Ліги плюща. Тимур уже понад 20 років лишається голосом українського Євробачення та одним із найпізнаваніших телеведучих країни, веде телепроєкти та Саміт перших леді та джентльменів. Інна – партнерка юридичної фірми "Пронін і партнери", інфлюенсерка, авторка онлайн-проєкту MaraFit про тренування та здоровий спосіб життя, членкиня моніторингової групи Офісу Омбудсмана – державної інституції, що контролює дотримання прав і свобод людини. Вона надає безоплатну юридичну підтримку під час усиновлення і написала книжку "Ми знайдемо свого Марселя", що вийшла торік у видавництві Stretovych. Разом із чоловіком вони найвідоміші амбасадори усиновлення в Україні.
Тимур згадує, як 20 років тому, навчаючись за спеціальністю "Психологія" в Національному авіаційному університеті, їздив у складі команди КВК до дитячих будинків. Якось вони потрапили до школи-інтернату для дітей із порушеннями інтелектуального розвитку в Трипіллі. З тієї поїздки зазвичай галаслива команда поверталася мовчки, втупившись у вікна. Саме тоді сяйнула думка, що колись він міг би подарувати дім покинутій дитині.
На початку повномасштабного вторгнення Інна з біологічними дітьми були вимушені евакуювалися на захід України, а згодом – у Німеччину. Саме тоді, перебуваючи на відстані тисяч кілометрів одне від одного, подружжя вирішило усиновити дитину.
У березні 2022-го вони почали готувати до цього сина й дочку. У грудні Мія, якій тоді було чотири рочки, вийшла зі спальні з двома піжамами. "Мені стільки не потрібно. Віднесу дітям, у яких немає". На початку січня 2023 року Інна й Тимур подали документи до служби у справах дітей і стали на облік як кандидати в усиновлювачі, за місяць пішли на обов'язкові для цього курси.
Попереду був складний шлях. Попри те що тисячі українських малюків живуть в інтернатах, знайти дитину, яку можна забрати в сім’ю, надзвичайно складно. Більшість не мають юридичного статусу для усиновлення: біологічних батьків роками не позбавляють прав. У медичних картках масово зазначають важкі, часто необґрунтовані діагнози, які відлякують потенційних усиновлювачів.
Втім, вперту та цілеспрямовану Інну було не зупинити. Кожен день вона починала з перегляду дитячих анкет на сайті Мінсоцполітики (єдина державна онлайн-платформа про усиновлення та сімейні форми виховання dity.gov.ua з’явилась лише у травні 2024-го), обдзвонювала служби у справах дітей, а якщо ті не відповідали – телефонувала до місцевих військових адміністрацій та міської влади. Зрештою в Житомирській області знайшовся хлопчик, якого можна було усиновити. Мірошниченки одразу вирушили туди.
Житомирський будинок дитини справив враження: всюди чистота, нові меблі, іграшки, в окремому крилі – реабілітаційний центр із басейнами. Інна знімала захоплені сториз: "Вау! У приватному садочку, куди ходять мої діти, умови простіші". Довкола панувала тиша. Тимур жартував: "Це все декорації! Працівники служби вирішили віддати нам власну дитину, аби тільки ми від них відчепились".
Знаєте, чому діти в інтернатах майже не плачуть? На їхній плач ніхто не прийде
"Знаєте, чому діти в інтернатах майже не плачуть? На їхній плач ніхто не прийде, – розповідає мені Інна. – Якщо продовжать – це може закінчитися покаранням. А у деяких закладах дітей ще й заспокоюють транквілізаторами". З басейнами теж усе швидко прояснилося. "До реабілітаційного центру приходили люди з вулиці за гроші, – каже вона – Марсель, якому тоді було рік і сім місяців, узагалі боявся води, бо ніколи в житті не бачив ані басейну, ані ванни". Ім’я малюку прийомні батьки змінили після всиновлення.
Почалась адаптація. "Він не дозволяв до себе торкатися, міг битися головою об асфальт, а я не сміла його навіть обійняти, бо це лише посилило б травму", – згадує Інна. Але вона вірила: рано чи пізно складний період закінчиться. Не помилилася: зараз цей маленький кучерявий блондин обожнює обійматися і говорить, що любить маму й тата. "Мені іноді здається, що інші діти колись скажуть: "Ти його любила більше за нас"", – зізнається Інна.
За рік після появи Марселя Мірошниченки удочерили восьмирічну Ангеліну з українського закладу (назву не розголошують заради приватності дитини), який перебував в евакуації за кордоном. Тоді почалися справжні труднощі. Довелося залучити багатьох фахівців: "На постійній основі у нас нейропсихолог, дефектолог, наставник, який щодня супроводжує Ангеліну в школі. Плюс психолог, психіатр, невролог, генетик". А ще – будувати прив’язаність. Цей процес триває досі: "З нами вона провела всього два роки, а в інтернатній системі – цілих вісім", – пояснюють батьки.
Паралельно розгорталася й інша битва. Побачивши, як насправді живуть діти в інституційних закладах, 2023 року Інна долучилася до моніторингової групи при Офісі Омбудсмана України. Вона регулярно відвідує інтернати, документує порушення прав дітей і публічно говорить про проблеми, які залишаються прихованими від суспільства.
За її словами, більшість досі сприймає інтернат як садочок чи школу з проживанням і майже не замислюється, що за його стінами діти можуть роками жити в ізоляції, потерпати від нехтування й насильства. "Ефективніше тихо залучити людей, які мають повноваження, ніж виносити конкретну історію в публічний простір і залишити дитину з наслідками розголосу на все життя", – каже вона.
Я хочу, щоб люди знали, що відбувається за закритими дверима інтернатів
Водночас про системні порушення Інна говорить відкрито. Публічність нерідко обертається для неї хвилями критики та погроз, але це не змінює її рішення: "Я хочу, щоб люди знали, що відбувається за закритими дверима інтернатів".
Моніторингові візити готують майже як спецоперації. Куди саме поїде група, до останнього моменту знає лише її керівник: інформація між державними закладами поширюється блискавично. В інтернаті учасники моніторингу одразу розділяються на кілька груп. Одні перевіряють медичну документацію та особові справи дітей, інші оглядають кухню й побутові умови; підготовлені психологи окремо розмовляють із дітьми. Це дозволяє виявити справжній стан речей.
Усі члени групи проходять спеціальне навчання із сейфгардингу – принципу "не нашкодь". Їх навчають не лише фіксувати порушення, а й робити це так, щоб не наражати дітей на ще більшу небезпеку. Якщо ті свідчать про злочини і стає зрозуміло, що залишатися в закладі для них ризиковано, того ж дня їх переміщують до безпечного місця.
Іноді наслідки моніторингу виходять далеко за межі порятунку однієї дитини. Після таких перевірок деякі інтернати взагалі припинили існування – з'ясовувалося, що вони роками утримували десятки дітей у величезних будівлях із сотнею працівників, але без належного догляду й турботи.
"На інтернати йде від 11 до 15 мільярдів гривень на рік. Левова частка цих коштів спрямовується на обслуговування й амортизацію будівель, зарплатний фонд тощо. Добре, якщо на дітей припадає 10 % цієї суми – і навіть ці кошти, найімовірніше, не використовують за призначенням". Правозахисниця каже, що діти в інтернаті не граються – просто не знають, як. Усе тому, що парадна лялька і трактор в ігровій існують як показові експонати для волонтерських маршрутів – бавитися ними дітям не дозволено.
Інна зізнається, що після побаченого за три роки моніторингу вже не може сприймати світ як раніше. "Це змінює тебе назавжди. У нашій родині з'явилося правило: сторонні дорослі, включно з родичами і друзями, не ночують у нас удома, і наші діти не залишаються ночувати в інших. Я розумію, що це професійна деформація. Не можна не довіряти всім. Але після десятків таких історій втрачаєш безтурботність".
Мірошниченко прагне системних змін. Каже, що формально реформа деінституціалізації, яка має замінити інтернати сімейними формами виховання, триває з 2013 року. Просувається вона повільно, але за останні кілька років з'явилися перші ознаки того, що систему все ж можна змінити. У 2023 році уряд створив Координаційний центр, який відповідає за розвиток сімейних форм виховання, щоб дітей, вилучених із родин через складні умови, можна було тимчасово влаштувати не в заклад, а в патронатну родину.
Окремим проривом вона називає появу в Офісі Генерального прокурора заступника, відповідального за захист прав дітей. На відміну від моніторингових груп, які можуть лише фіксувати проблеми й вимагати реакції, у прокуратури є реальні повноваження домагатися усунення порушень. "Нарешті з'явилися люди, яким справді цікаво, як живуть ці діти, і які можуть вплинути на ситуацію", – каже вона.
На Тимурі: бавовняна водолазка, Lanvin (tsum.ua); бавовняні штани, Oscar Jacobson (tsum.ua)
Сьогодні Інна та Тимур Мірошниченки підтримують проєкт "Ресурсні вихідні", який допомагає прийомним батькам запобігати вигоранню й отримувати фахову підтримку. Про вигорання вони знають із власного досвіду, але жартують, що батьківство – не та робота, з якої можна звільнитися. Тож час удвох планують заздалегідь, як у 2017-му, коли їхні стосунки тільки починалися. Познайомилися вони ще у 2014-му: Тимур знімав сюжет про компанію Інни, згодом – вів корпоратив, а молода жінка, цілком зосереджена на кар’єрі, його навіть не помітила. Він же був зачарований і надіслав їй грайливий емодзі у месенджері фейсбуку – Інна відповіла три роки по тому. Тож колись ці двоє жили роботою, а зараз додалися громадська діяльність і четверо дітей.
Тимур показує свій гугл-календар, у якому поряд із численними робочими справами – побачення з дружиною. А ще – окремі дні для кожної дитини. Проводити їх порадили психологи, щоб ніхто не почувався обділеним увагою. Наприклад, Марко і Тимур йдуть до барбершопа та в Макдональдс. "Діти дуже люблять ці дні, чекають, вигадують, що ми робитимемо. І це насправді має фантастичний ефект", – розповідає Тимур.
Час від часу Інна дозволяє собі втечі – подорожі наодинці. "Найкращий відпочинок для мене – мовчазний. Кілька днів ні з ким не говорити, просто думати й відновлюватися. Я була в монастирях, їздила на ретрити в Карпати, Непал, на Балі. Опісля я знову відчуваю, що маю сили працювати й допомагати іншим".
Якщо любов приходить не одразу – це не означає, що я погана мама. Ми просто будуємо наші стосунки – крок за кроком
Наприкінці розмови наважуюся запитати, чи відрізняються почуття до біологічних і прийомних дітей. Інна відповідає чесно: так. Але це не означає, що одна любов сильніша за іншу. "Я дозволила собі не вимагати від себе неможливого. Якщо любов приходить не одразу – це не означає, що я погана мама. Ми просто будуємо наші стосунки – крок за кроком". Тимур згоден: "Коли стаєш на шлях усиновлення, опіки чи патронату, основне завдання – не полюбити цю дитину чи замінити їй біологічних батьків, а допомогти їй отримати те, чого не може дати інституція: повноцінну сім'ю, дитинство, навички. Тоді вона виросте – і точно не пропаде".
Фото: Yulia Gorbachenko
Стиль: Sonya Soltes
Текст: Альона Пономаренко
Зачіски: Daria Zhadan
Макіяж: Svitlana Rymakova
Освітлення: Yuri Chaika
Продюсерка: Mariia Nikolaienko
Асистентки стилістки: Yuliia Ostapchuk, Kateryna Kapshtyk
Асистентка продюсерки: Daryna Skakun