У проєкті "Герої" Vogue Ukraine вшановує військових, медиків, митців, енергетиків, параатлетів – полеглих і живих, – героїв, які щоденною працею допомагають країні вистояти в найтемніші часи. Паралімпійська призерка, багаторазова чемпіонка Європи та світу з паракаоне Марина Мажула – про тренування під обстрілами і шлях до світових перемог
"Інколи перед стартом кажуть: "Знищ їх усіх!". А я не відчуваю в собі злості, навіть до суперниць, бо насправді намагаюся перемогти не їх, а власні лінь, біль, страх, фізичну слабкість, – каже Марина Мажула, параканоїстка, п'ятиразова чемпіонка світу, чотириразова чемпіонка Європи, призерка Паралімпіад у Токіо-2020 та Парижі-2024. – Щоразу, коли це вдається, відчуваю любов до світу".
Ми зустрічаємось у Google Meet на початку лютого. Буквально через пару днів українського скелетоніста Владислава Гераскевича не допустять до старту через "шолом пам’яті" з портретами загиблих спортсменів-співвітчизників. Про це напише вся світова преса. Коментуючи рішення Міжнародного олімпійського комітету, президент Зеленський зазначить: за час повномасштабної війни Росія вбила 660 українських атлетів і тренерів.
Марина з власного досвіду знає, як це – ризикувати життям, готуючись до змагань. До 2025 року вона жила і тренувалась у Дніпрі, за 150 кілометрів від лінії фронту: "Коли ти в човні на воді, а над тобою летять ракети та просто над головою збивають дрони, – це страшно".
У квартирі небезпека не менша: обстріли в Дніпрі трапляються ледь не щодня. Якщо на місто летить балістика, то часу, щоб спуститися в укриття, – лічені хвилини. Для Марини, яка живе на 17-му поверсі та пересувається в колісному кріслі, це питання життя і смерті. Минулої весни сталося влучання в сусідній будинок, а за день обстріл пошкодив її спортивну базу. Вони з чоловіком зібрали 12-кілограмовий човен і переїхали до Луцька, де працює невеличка тренувальна база, яку власним коштом утримує місцевий ентузіаст веслувального спорту Роман Повх. Тут тренуються і дорослі, і малі спортсмени – для Марині теж знайшлося місце. Спеціально для неї зробили зручний під’їзд до води, щоб зручно було сідати в човен, який щоразу допомагають винести й запакувати.
Наново організувати тренувальний процес виявилося важко. Річ не в шаленій течії на річці Стир ("ледь гребеш в один бік, проте назад долітаєш миттєво"). А в тому, що доводиться займатися самостійно – тренер В’ячеслав Загреба, з яким вона працює вже девʼять років, залишився в Дніпрі. Втім рішення знайшлося: спортсменка отримує план тренувань у месенджері й відпрацьовує його дистанційно.
У сезон із травня до вересня вона тренується двічі на день: півтори-дві години вранці й годину-півтори ввечері. Узимку бажано їхати в теплі краї – наприклад, до Туреччини, де можна продовжувати тренування на відкритій воді, але фінансування – з категорії чутливих питань. Марина відмовляється це обговорювати: "У війну в країні інші пріоритети".
Мажула змагається у веслуванні на байдарці-одиночці в спринті на 200 метрів у класі KL1. Це категорія для спортсменів з ураженням опорно-рухового апарату – всі її суперниці теж пересуваються на колісних кріслах. Марина народилася недоношеною, зі спинно-мозковою грижею. У три місяці перенесла операцію, яка пройшла з ускладненнями, й отримала інвалідність.
"Я була малим шибеником, і тато дражнив мене за хлопчачу поведінку", – згадує Марина. Після початкової школи їй довелося перейти на дистанційне навчання: ходити ставало дедалі важче. У 14 років втратила маму. Коли батько одружився вдруге, в її житті зʼявилася Наталія – вона вболівала за дівчинку, мріяла зробити її успішною та щасливою, стала рідною людиною. Саме за її порадою Марина вступила на фінансовий факультет Миколаївського університету "Україна". Та невдовзі зрозуміла, що банківської кар’єри не зробить.
З 2009 року вона почала їздити до кримських Сак на грязелікування, де традиційно проходили реабілітацію люди з ураженням опорно-рухового апарату. Там познайомилася з майбутнім чоловіком Володимиром Мажулою. Після анексії Криму, коли реабілітаційні бази в Саках та спортивні, в Євпаторії, було втрачено, Національний комітет спорту інвалідів України почав будувати реабілітаційно-спортивний центр у Яворові на Львівщині. Туди Марина вирушила, щоб доєднатися до групи активної реабілітації, яка допомагає людям на колісних кріслах адаптуватися до життя після травм. І загорілась ідеєю стати інструкторкою з техніки їзди на колісному кріслі.
Енергійну Марину, яка третину життя пересувалася на милицях і мала дуже добре розвинені м’язи плечей і рук, помітили тренери й запросили "на проби" до паралімпійської збірної з академічного веслування. Відбір вона пройшла й, попри відсутність професійного спортивного досвіду, гайнула на пробний збір у Дніпро. "Було важко, – зізнається Мажула, – довелося фізично вибудовувати себе наново". Проте з академічним веслуванням не склалося: двокілометрові дистанції виявилися для неї надто складними. Натомість відкрилися нові двері: тренер В’ячеслав Загреба запропонував спробувати параканое. "Перше тренування відбулося наприкінці березня, – згадує спортсменка, – було холодно. Я не втримала рівновагу (каное дуже хитке і чутливе. – Прим. ред.) – і впала у воду".
"Якби тоді тренер, коли витягав вас із води, сказав: "Марино, давай, у тебе ще дві Олімпіади попереду", ви би повірили?" – запитую я. Вона сміється: "Тоді в мене була одна мета – втриматися в човні та дожити до перших змагань". План було перевиконано: після Кубку України у квітні 2017-го її прийняли до Паралімпійської збірної. За рік вона почала виборювати перші медалі на чемпіонатах світу та Європи. У серпні 2021-го здобула срібло на Паралімпіаді в Токіо, у 2024-му в Парижі повторила успіх.
За кадром часто лишається історія її першої перемоги на чемпіонаті Європи 2018 року – за 20 хвилин до церемонії нагородження Марину дискваліфікували. Вона вже готувалася вийти за медаллю, коли з’ясувалося: менеджер припустився помилки в документах і неправильно вказав розміри човна. "Буває, — філософськи каже спортсменка. — Людський фактор ніхто не скасовував. Тепер усі свої папери перевіряю особисто".
Сьогодні 42-річна Мажула змагається з молодшими суперницями: чилійці Кетрін Воллерманн, якій вона поступилася золотом у Парижі, – 33 роки. Марина мріє про олімпійське золото Лос-Анджелеса у 2028-му, готується до Кубку світу, що пройде 14–17 травня у німецькому Бранденбурзі, і попри все залишається вірною своєму курсу – тільки вперед.
Фото: Ira Lupu
Стиль: Sonya Soltes
Макіяж та зачіска Sofiia Yakovchuk
Кураторка проєкту: Alyona Ponomarenko