"Мій хлопець повертається в неділю": оповідання Ірени Карпи

У День закоханих ми публікуємо оповідання Ірени Карпи "Мій хлопець повертається в неділю", що було опубліковано у колекційному виданні "Сучасна українська проза та поезія". Цей текст про почуття на тлі війни, що так відгукується сьогодні кожному з нас.

Дім стояв над невеличким озером останні двадцять років геть порожній. Родичі власника, що чи переїхав до Америки, чи влаштувався кухарем десь на арктичній станції, ніяк не могли поділити його. В будинках, де ніхто не живе, весь час щось ламається – як не кондиціонер (його тут не було), то електрична проводка. І коли хтось один із родичів брався щось лагодити, інші тут же приїздили, щоби йому завадити. Ну бо раптом він тепер претендуватиме на дім більше за інших?..

Власне, через цю неспроможність поділити будинок між великою родиною його виставили на винайм мандрівникам-мізантропам. Тим, кому з лише їм відомих причин хотілося сховатися від інших. Чи коїли ті люди злочини? Чи переживали болючі розриви? Чи, може, просто збиралися спокійно пописати книжку чи бухгалтерський звіт – ніхто не знає. Поки банк не блокував оплату, нікого з родини власників дому на озері не цікавила ідентичність їхніх пожильців.

А все ж, чоловік, що бронював цей дім у богом забутій дірі на два місяці, не міг не викликати настирливої до себе цікавості. Зазвичай сюди приїздили на вікенд. Ну максимум на продовжений вікенд. Такий у Франції називають мостом – коли між вихідним четвергом і суботою-неділею ще вклинювалась п’ятниця.

"Робити тут нічого" – ця найуживаніша щодо будинку фраза давно би мала стати його слоганом. Пів години машиною до найближчого села з булочною, що працювала як годинник, і бакалією, що відчинялася і зачинялася явно за теорією випадкових чисел. Інтернет сюди добивав, тільки якщо вийти на невеличкий пагорб через луг. Електрики так і не було – зятеві ж не дали лагодити проводку. З водою теж були питання – пожильцям безсоромно пропонувалося купатись в озері. Про все це чесно попереджали на сайті. Чим була виправдана ціна в 136 євро за добу в несезон, сказати важко. Навіть на пожадливість родичів не скинеш – 136 на 5 не ділиться. І все ж чоловік наполягав одразу на двох місяцях.

"Щось із ним не так…" – шепотіла дружина нереалізованого електрика. "Треба би приглянути!" – погоджувалася з нею тітка, яка завжди з усіма погоджувалася. "Боже, які ви дурні. Відчепіться від чоловіка. Заплатив – хай живе", – рубав її чоловік. Ключ йому залишили в домовленому місці: під вазоном на вході, теракотовий горщик, діжка з півмертвою пальмою. ("Поливайте, будь ласка, рослини" – інструкція Дому).

І хоч чоловік ламаною англійською домовився з родиною про самостійне поселення, дехто не зміг утриматися від того, щоб його дочекатися.

Пожилець приїхав на мотоциклі. Чомусь здавалося, що дуже здалеку. Те, як він зліз з мотоцикла, яким кроком підійшов до будинку й обійшов його, роздивляючись периметр. Як зняв шолом і потер рукою очі. Як розстібнув важку шкіряну куртку. Все це видавало якусь нетутешню, дуже давню втому.

13-річна Матильда спостерігала за ним з-за кущів верболозу, припаркувавши свій "байк" – розкладний велосипед, занадто громіздкий і важкий, щоб його носити в руках (скупі родичі зекономили на Різдво), – просто у некошеній траві.

Матильду цікавило все. Від його грубих черевиків і затертих джинсів до темних історій минулого (якщо їх нема, вона вигадає). Згодиться все, що можна розказати у школі наступного дня. Плітки були запорукою бодай якоїсь її популярності серед однокласниць. Інакше Матильду, представницю божевільної родини, про яку в околицях ходили легенди, чекала б цілковита ізоляція.

Дивний чоловік був ідеальним об’єктом для пліток. Високий, кремезний, із якоїсь далекої країни, хоч і мав голландський номер телефону (Матільда перевірила в ґуґлі). Світле волосся, мінімум багажу. Кроки впевнені, наче він тут не вперше. Ключ теж відразу знайшов – всі інші дивилися не під той горщик і плутали пальму з алое.

Хто він? Що ховає в сумках і в минулому? Що він тут робитиме два місяці, в домі ж лише старі книжки, телевізора немає навіть, та й електрику батько так і не доробив. Палитиме камін? Ловитиме рибу? Житиме сам, чи може до нього хтось приїде?..

Двері будинку зачинилися.

Вітер задув плакучі гілки верболозу просто в обличчя Матильді. Пора вже їхати. Коли раптом з тераси будинку в темну воду озера скочив гість Дому. Тепер він був зовсім голий. Матильда заплющила очі. Та все ж це тіло здалось їй знайомим – може, просто з анатомічного атласу. "Гарний", – промайнуло в її голові. А от кривий шрам на його спині інакше як потворним не назвати.

2022

– Це так егоїстично, я знаю… Мені кажуть "там Київ бомблять", а моя перша думка про те, що все, не буде в мене більше свого дому, куди я побіжу?..

Простора вітальня сімейного психолога. Щедре світло з великих вікон. Канонічна кушетка в кутку – порожня. Чоловік і дружина у світлих шкіряних кріслах, біч-о-біч, трохи повернені одне до одного. Коли говорить, дружина на нього не дивиться. Звертається лише до лікарки, що сидить навпроти, елегантної жінки років п’ятдесяти з довгим волоссям, у білих штанях, замшевих черевиках і відсутністю макіяжу на доглянутому обличчі. Але як би вона не намагалася учепитися за кожну з деталей, їхні контури невблаганно розпливаються: на очі навертають сльози, її розбирає ридання.

– Боже мій, як соромно. Пробачте.

Лікарка робить знак чоловікові, той бере з каміна коробку з серветками, передає дружині.

– А чому ви хочете бігти? – м’яко питає терапевтка.

– Коли… після того випадку… він сказав "забирайся звідси і не забудь забрати своїх дітей"…

– О господи. Який же ідіот, що я тоді це ляпнув! Вибач, люба, вибач, вибач. Я беру свої слова назад, мені так шкода, я вже ж вибачився сто разів!

Він намагається взяти дружину за руку, але вона відсмикує долоню, нервово бгає паперову хустинку, перш ніж поцілити в смітник.

– Я така… поверхова, ви скажете.

– Чому я так скажу?

Лікарка схиляє голову набік. Великі карі очі. Меджикхелпер, чарівна тварина. Обіднє сонце розтинає кабінет медіаною.

Дружина сумно посміхається.

"Напрошуєшся на втішання? Дешево!" – зубоскалить голос в голові.

– Та туфлі ці. МанолоБланік. Наш останній конфлікт.

Чоловік зітхає. Вчора ввечері це він казав, що сімсот євро за пару взуття – це аб’юз. І ні, він не збирається для неї забивати мамонтів, справа навіть не в ній.

– Я багато працюю. Я маю власні гроші, це важливо. Щоб могти донатити моїй країні й ні від кого не залежати. Але туфлі ці… Не знаю. Для мене в час війни і хаосу вони були би… острівцем нормальності, знаєте? Так, наче можливе життя без війни.

– Та й в принципі, туфлі – це важливо.

Терапевтка каже це так спокійно й авторитетно, що дружина й чоловік мимоволі розправляють спини. На його лиці слабка і трохи винна посмішка. В її думках – лише форма носка черевиків докторки і хвиля вдячності: вона не божевільна зі своїми туфлями, підтверджено сертифікованим спеціалістом.

Коли вони платять кожен по дев’яносто євро за сеанс (такий тут принцип роботи, кожен сам за себе), їй зовсім не шкода грошей. Навіть якщо вона приходить сюди щоразу від душі поплакати і відпустити коментар штибу "З душі по дев’яносто… Улюблені її клієнти мають бути багатодітні родини, хе-хе".

Кручені дерев’яні сходи. Скрипучі, без ліфта. Високі османські вікна з простенькими вітражами. Шум паризького бульвару, що от-от ввірветься до під’їзду крізь відчинені важезні двері.

– Ну що, пішли по туфлі? Чого одразу не сказала, що вони такі тобі важливі?..

Вони переходять на червоне, як типові парижани. Спускаються в метро CheminVert.

"Ну що, зацінила жіночу солідарність, пані мізогінко? Чи, може, тебе просто вкотре пожаліли?.."

Голос в її голові вриває обурений сигнал електрички: хтось із пасажирів підійшов надто близько до краю платформи.

2016

Він так довго чекав на цю відпустку. Цілий тиждень вдома! У квартирі на Баумана, дарма, що безнадійно застарілій і совковій, зате з балконом на Дніпро. Взагалі, Атрей ненавидів усе, що нагадувало совок. Інколи йому здавалося, що й в АТО він пішов із цим як з неостанньою мотивацією. Тільки не Росія, тільки не backtoUSSR.

Його дратували радянські горнятка з блакитними штампами. Дратував строкатий килим, який власник помешкання вже півтора року обіцяв забрати й забороняв виставляти в підвал, бо реліквія від бабці. Дратував чорно-білий телевізор, що давно служив підставкою під вазу з квітами, які Віка красномовно від нього чекала на всі канонічні радянські й не дуже свята. Восьме березня, Перше травня, День Валентина, день народження, день їхнього знайомства. Але Віці він це прощав. Віці і мамі. Хоча мама у її сімдесят з гаком із них двох здавалась прогресивнішою.

Так, Атрей був пізньою дитиною. Мама одружилася з чоловіком, в якого вже був син. Зведеному братові виповнилося десять, коли випадково зачали його.

Атрей ріс звичайною дитиною.

"Як всі, – знизав би плечима він, якби хтось попросив його описати себе у шкільному віці. – Нормальний".

Те, що ця нормальність буває на вагу золота, він дізнається лиш через вісім років. Від жінки, яку ще не зустрів. Можливо, її ім’я десь проскакувало в його полі зору, але "всі ті артисти" були явно поза межами його поля інтересів. "Нормальних" людей вони стосувалися рідко. Небожителі (принаймні, такої вони самі були про себе думки, здавалося Атрею), прибиті на всю голову, з роздутим его. Неважливо. Такі його просто не цікавили.

Інша справа – Віка. Ця нормальна дівчина з області його міста. З нормальною роботою і простими життєвими планами. З хорошим борщем і голубцями, які теж за бажанням можна їсти. Середнього зросту русявка, не надто тендітна, але він любив спортивні статури. А вона любила крутитись біля дзеркала, притягуючи його до себе: ану, чи сказав би хтось, що вони красива пара? Атрей посміхався і ніяковів: можна йому піти? Найменше в цьому житті його цікавило, чи сказав би хтось щось про його зовнішність.

Але зараз, крокуючи з армійським наплічником у важких черевиках, до яких так звик, що вже не помічав, він думав, як же неймовірно за всім скучив. За цими її милими кривляннями перед дзеркалом у коридорі. За звуком дверного дзвінка. За свистом допотопного чайника. За піратськими фільмами на ніч у ліжку. За сирниками, що весь час розлазилися їй на сніданку і які вона заливала сметаною й полуничним варенням від бабці, "щоби приховати сліди злочину". Навіть за дурнуватою її музикою скучив – тією, яку було чутно на кілька поверхів вниз і яку вона похапцем вимикала, варто йому було подзвонити в двері. Що то було? Якийсь RnB? Попмузика з радіо? Хай буде. Єдине, що йому кепсько давалося терпіти від початку АТО, – це російська естрада. Але зараз він так сильно скучив за Вікою, що махнув би рукою й на це.

Атрей завжди підіймався сходами. На шостому поверсі серце взялось калатати від солодкої тривоги: ще два сходові прольоти, й він натисне на кнопку дзвінка квартири 28.

Віка знає, що він прийде сьогодні – він попередив. Щоби не подумала раптом, що шпигує. І щоби просто була вдома. Мабуть, чекає його з накритим столом, мільйоном салатів, свічками, в шовковому халаті… Атрей струсив із себе цю картинку: смішно вона в’язалася зі стінами під’їзду, до половини мальованими у радянський синій колір.

Музики не було. Тільки рибу хтось смажив на поверсі. Так собі запах.

Ну, ось і їхні двері.

Червоні, дерматинові. З номером квартири, прибитим фігурними кнопками десь мабуть у вісімдесятих іще. Але Атрей дивився не на знайомі цифри. У дверях стирчав клаптик паперу, нерівно видертий з блокноту, складений навпіл. Ого, це що за квест?

"Ключі в сусідки".

Це все, що вона написала своїм круглим почерком. Червоною ручкою – вчителька, що вказує на помилку.

Віка пішла, не знайшовши для нього інших слів.

Що було не так?

Вона хотіла дітей? Міцної спокійної родини з пузатим чоловіком і вчасно сплаченими кредитами? Кар’єри в ресторанному бізнесі? Чи, може, просто когось, хто супроводжував би її на місцеві ярмарки суєти, де кожна мріяла блищати й потрапляти в об’єктиви фотокамер, а він волів лишатися в тіні?..

Атрей не знав. І це його мучило більше, ніж сам факт її втечі.

"Не кожна таке витерпить", – скаже він іншій жінці через вісім років. І потай боятиметься, що вона вчинить так само: просто втомиться і піде.

"Не порівнюй мене ні з ким, благаю, – відповість йому жінка. – До того ж, і чоловік, і діти, і кар’єра в мене є".

Це було чистою правдою.

Вона жила життя мрії мільйонів людей. Париж, набережна, краєвид на Нотр-Дам і довколишні дахи. Камін і бургундське. Кашемірові светри і виїзди до зимового моря. Собака, якого перехожі фотографують на вулиці. Діти в коледжі HenriIV. Чоловік, на сім років за неї старший. Начитаний, уважний. Люблячий. З хорошої родини і з хорошою роботою. Шопен і відчинені вікна вечорами. До війни – голосні вечірки з натовпом веселих друзів, танцями й сусідами з будинку 38, які щоразу погрожували викликати поліцію, але ніколи її не викликали. Плани купівлі будинку і тяжкий вибір між Нормандією і Провансом. Запечена в печі ягнятина із розмарином і сушеними томатами. Запалені свічки. Довге й спокійне життя попереду.

Чому все це одного разу стало неважливим?..

2022

Її звали дуже просто: Ліна. Ім’я, що легко вимовити будь-якою мовою.

На відміну від нього.

Атрей.

Змалечку хотілося думати, що так його звали на честь героя фільму "Безкінечна історія". Дарма, що в 1984 році, коли вийшов фільм, він уже встиг народитися.

– Для совкових дітей це кіно перевернуло світ із ніг на голову. Ти ж пам’ятаєш його?

– Так, – бреше вона, бо їй цікавіше слухати про нього, ніж про фільм.

Правда про те, звідки взялося ім’я, яке не з першого разу погодилася записати у свідоцтво про народження працівниця дніпропетровського РАГСу, була смішнішою за версію з фільмом.

Атреїв дід, батько його мами, був затятим атеїстом. При цьому викладав античну літературу й мітологію в місцевому університеті. Коли напивався, шкодував за "старими-добрими часами", і ці часи стосувалися не брежнєвського застою, а прямо-таки золотої доби еллінів до приходу римлян. І шкодував настільки переконливо, що онуки дошкільного віку, а відтак і сп’янілі родичі потроху починали вірити, що от на цьому самому дивані колись сиділи в їхній "двушці" Евклід із Софоклом, а мережані серветки, що ними дбайливо покривалися екрани телевізорів у радянських родинах, плела сама Аріадна. Християн дід не любив ще більше за римлян. Юліан-відступник, що мріяв повернути дохристиянські золоті часи естетики і гедонізму, був його особистим героєм. А день, коли його молодша донька заявила, що виходить заміж за священника, став офіційно найгіршим днем його життя.

Дід і так і сяк імітував серцевий напад, але був настільки здоровий і рум’яний, що ніхто йому не вірив: скромне весілля відгуляли без особливого благословення. Єдина поступка, на яку молодята пішли, щоб витягнути патріарха з ліжка у кафе "Кристал" – це обіцянка назвати первістка на його честь. Тоді він відмахнувся і начебто про все забув. А коли народився онук, дід був вже тут як тут під пологовим будинком, вимахуючи прив’ялими трояндами у целофані і шматком гофрованого картону зі старанно виведеними літерами: "АТРЕЙ".

Мама не зразу зрозуміла, що воно таке. "Холодильник новий купив нам чи шо?" – спитала вона туго замотане у байкову пелюшку немовля, виглядаючи на батька з вікна. Немовля промовчало.

"Тату, ну чому не Микола, ми ж домовлялися! – заламувала руки мама. – Та й нема ніякого Атрея в православному календарі!"

Оце от звернення у пошуку підтримки до чоловіка-священника і стало останнім аргументом дідової непохитності:

"Атрей. На що захочу, на то Миколу й поміняю. Моє право".

"Боже милий, як же хлопчику рости з таким іменем?.."

Травневий сквер перед РАГСом відповів їй криками ворон, але мама в прикмети не вірила.

А хлопчику на диво рослося нормально. Можливо, не останнім чином завдяки його імені: коли з тебе намагаються кпинити, навмисно помиляються, викликаючи до дошки чи представляючи друзям, варіанти є два. Здатися і стати затюканим. Або битися. Атрей вибрав другий. І оскільки доволі рано він пішов у спорт, битися в буквальному сенсі, поза боксерським рингом, доводилось не так вже й часто.

Аж поки не прийшла його перша війна.

2022

"Ця війна вже в мене третя, не переживай, все з психікою буде добре", – сміється він, бо вона вкотре заводиться про ПТСР у тих, хто одного дня повернеться живий і цілий.

Це таке в них закляття:

"Йдіть і вваліть їм там пизди. А ви вертайтеся живі і цілі".

Їм – це руським.

Ви – це група сил спеціальних операцій, де служить Атрей.

Так, третя. Перша була в Югославії, де він пішов як миротворець від ООН. Друга – АТО в 14-му. Професійний військовий. Everythinginitsrightplace.

"Мене не буде від трьох до семи днів".

"Коханий… Що ж так довго?"

"Мила, це робота. І війна"

Він завжди казав "робота", ніколи "завдання". Не давав деталей, не пояснював. Не називав населених пунктів, хіба що напрямок (південний). Не хвалився взятими містами, не робив тік-токів. "Ми – тіні, нас не мусять знати". Вона в цьому бачила імунітет від забуття, яке передчували безстрашні військові: "Це зараз ми для всіх вас боги, а потім буде як після АТО, військові вже нікому непотрібні". Коли тебе не знають – не забудуть. Коли тебе не знають, не залишать ключі у сусідки. Заблюрене обличчя – знак самурая ХХІ століття. Все, що вона від нього мала, – це приблизну кількість днів, яких його не буде. І контроверсійне: "Не хвилюйся. Це війна, треба бути до всього готовою".

З тої розмови минуло дев’ять днів.

Ліна вийшла з бутика біля Пале Рояль й сіла під білу парасолю на терасі кафе Немур. Пів години по тому вона все ще колупала виделкою артишокове пюре. Все сіре й ніяке, як вата. Навіть цей її улюблений овоч. До мацаків восьминога на тарілці й торкнутися немислимо. Де вона сьогодні була, що робила?.. Чомусь краще пам’ятається вчорашній вечір з освітленим тротуаром, на якому місцевий безхатько в рядок повиставляв сумки з рівномірно розкладеним по них життям. А сам сидів на освітленій скляній веранді баскської таверни, в час, коли всі стільці вже були підняті на столи. Старий мав білу бороду й волосся-хмару, наче бог. Спину тримав рівно, орудував ножем, виделкою, і лікті біля тулубу, за етикетом. Пів карафки червоного вина. Він їв без поспіху і з апетитом. Ліна йому заздрила.

"Не гніви бога, невдячне створіння, йди додому, поки він в тебе є і чоловік не вигнав. Дітьми займися он, в музей зводи", – це що, до неї промовляє мертвий восьминіг?

Ліна просить каву і рахунок. Діти і правда скоро вернуться додому. Щось би їм на підвечірок. Млинці з шоколадом?.. Нічого не хочеться.

Її кілометрове листування в Instagram – чистий монолог. Без відповіді дев’ять днів. Їхні традиційні коди і паролі. Відео й світлини, які він просив не слати за його відсутності, але вона не втримується.

"Прокинулася, ось тобі моє лахмате фото. Як ти думаєш, про що я думаю першим ділом зранку?.. правильно: про те ж, що й останнім. Про секс із тобою".

"Обов’язково нагодую тебе тамариндовим супом у цього в’єтнамця на районі".

"Підеш зі мною забирати з коледжу дітей? Їм зазвичай соромно, коли батьки приходять…"

"Поїдемо в цей замок, хочу першу ніч після війни саме тут, ти бачив ці гобелени?.."

Ліна й не підозрювала, на скільки її повідомлення схожі на тисячі інших у ці дні війни. Всі ці слова туги та любові. Паперові й електронні листи. Військові черевики й дрони. Футболки (не смій її прати!) і кепки. Нюдси і дикпіки. Обіцянки і клятви. Страхи й намагання жити день за днем.

Всі ми сподівалися, що війна от-от закінчиться.

Всі ми знали, що вона закінчиться не скоро.

Читаючи списки загиблих, кожен потай сподівався, що його близька людина повернеться з фронту живою і цілою.

Ліна допиває несмачну паризьку каву, відкриває повідомлення на телефоні: від Атрея нічого нема. Інші повідомлення можна видалити, не читаючи. За п’ять хвилин вона перевірить знову.

Надія, цей зрадливий демон нашого чекання.

І лиш одна деталь відрізняла її чекання від тисяч інших чекань у війні: вона цього чоловіка ніколи не бачила.

Телефон на столі завібрував, Ліна смикнулася: він?..

– Мадам, це бутик ManoloBlahnik. Ви забули ваші туфлі.