Редакція Vogue.ua продовжує ділитися враженнями від книжкових новинок (і не тільки новинок). Цього разу радимо прочитати мемуари Пеггі Гуггенхайм — "На піку століття. Сповідь одержимої мистецтвом" (шукайте англійською Out of This Century: Confessions of an Art Addict).
Хтось із нас — у якомусь іншому житті — не хотів би бути такою особистістю, як Пеггі Гуггенхайм? Головна покровителька мистецтва XX століття, подруга Марселя Дюшана, Джексона Поллока і Джеймса Джойса, кохана жінка геніального драматурга Семюеля Беккета, пристрасна колекціонерка, улюблениця світського товариства. "Молодша Гуггенхайм", одна з найвідоміших галеристок і колекціонерок минулого століття, вміла жити — і це, мабуть, її головний талант. Тому її мемуари дуже захоплюють, проте, навіть трохи заздрісно, якщо говорити відверто. У них стільки любові до життя, вечірок, розкоші, подорожей і пікантних деталей з життя геніїв — з деким із них Пеггі дружила, з іншими проводила ночі в ліжку — кожен з читачів мемуарів може через це почуватися аскетом, який проживає своє нудне, правильне життя.
Пеггі народилася в 1898 році в Нью-Йорку в заможній родині Гуггенхайма. Її батько був підприємцем, але в 1912 році потонув на "Титаніку", а її дядько — той самий Соломон Гуггенхайм, який заснував музей сучасного мистецтва в Нью-Йорку, названий наразі його ім'ям.
Може здатися, що дитинство і юність Пеггі мали минати спокійно та викликати заздрість у всіх навколо. У книзі вона описує свій нью-йоркський будинок: з мармуровим передпокоєм, гобеленами і величезними дзеркалами; звані вечері, влаштовані батьками; численних гувернанток.
Батько Пеггі любив мистецтво і з дитинства привчав до нього дітей. В "На піку століття..." є спогади про те, як Пеггі відвідала Європу зі своєю вчителькою з мистецтва: та супроводжувала її родину під час екскурсій у паризькому Луврі та інших музеях і просто там навчала дітей історії мистецтва.
"Я знала напам'ять, де в Європі зберігається будь-яка картина". Чи це не мрія?.. Але ні, не мрія — у книзі Гуггенхайм називає своє дитинство "нещасливим" і зізнається, що ніколи не могла вибирати, що робити і чим займатися. У сім'ї атмосфера була напруженою: батько мав дедалі більше коханок, а мати, з якою у дівчини завжди були непрості стосунки, вважала за краще відволікатися, влаштовуючи гучні вечірки.
Відраду дівчина шукала в пригодах і любовних походеньках: близько 200 перших сторінок її книги присвячені саме романам і шлюбам з численними інтелектуалами того часу. Не дивно, що дехто з категоричних читачів відгукуються про цю книгу не як про сповідь одержимої мистецтвом, а як про сповідь жінки, одержимої чоловіками.
Цього й сама героїня не приховує, і пише, що коханців за все своє життя мала кілька сотень.
Будьте терплячими і дочитайте книгу до тих сторінок, де Пеггі описує відкриття першої галереї в Лондоні в 1938 році — стане зрозуміло, що маєте справу з мемуарами дійсно видатної жінки.
Пеггі завжди любила мистецтво, здобула чудову освіту, як і годиться дівчині з багатої сім'ї, народженої на зламі століть. У Парижі здружилася з Марселем Дюшаном, і той став її провідником до світу мистецтва; підказував, твори яких художників варто придбати (наприклад, ще невідомого Кандинського, від якого тоді необачно відмовився її дядько Соломон Гуггенхайм).
Водночас у своїй книзі Пеггі самокритично пише: я зовсім не розумілася на мистецтві. "Попри те, що я відкривала в Лондоні галерею модернізму, сама надавала перевагу майстрам старої школи. Беккет же сказав мені, що сучасне для тебе мистецтво слід сприймати як живу істоту..."
Відкриття галереї в Лондоні стало її відрадою і порятунком: упродовж усього життя, пише Гуггенхайм, я була чиєюсь дружиною, але нарешті настав час стати кимось. Успіх прийшов одразу ж, але Пеггі доклала до цього власних зусиль: особисто вела перемовини з усіма художниками, розвішувала картини в галереї, вирішувала проблеми з митницею, яка не бажала пропускати картини з Європи до Лондона (через нацьковування тодішнього директора Tate Modern, який вважав, що сучасному мистецтву не місце в Лондоні, та й не мистецтво це взагалі, а псування паперу).
Якщо вам цікаво дізнатися, яким чином був влаштований світ мистецтва в 20-му столітті, тоді ця книга — найкращий і незамінний для вас підручник. До того ж, підручник цікавий, сповнений світських пліток, немов журнал Tatler. Гуггенхайм відверта докінця і не дає спуску нікому — ні ворогам, ані заздрісникам, ані навіть друзям-художникам, підбираючи для кожного гостре слово.
"Підготувати виставку Кокто стало непростим завданням. Щоб поговорити з Кокто, треба було їхати до нього в готель на рю де Камбон і намагатися отримати від нього відповідей, поки він лежав у ліжку і курив опіум". Про Кандинського вона і зовсім напише: він радше скидався на брокера з Уолл-стріт, аніж на художника.
Попри всі свої шпильки Пеггі Гуггенхайм була прекрасним другом і справжнім покровителем мистецтва — в доброму сенсі цього слова. Вона пригадує, як першого року роботи галереї потайки купувала кілька робіт після кожної виставки. Люди тоді не розуміли (і не купували) сучасне мистецтво, а їй хотілося підтримати художників, які свій неуспіх брали близько до серця. Приблизно 10 тисяч доларів на рік витрачала вона на початку 1940-х на підтримку художників — виплату їм чогось на кшталт зарплат і грошових допомог, щоб ті могли спокійно працювати, не замислюючись про гроші. Історія про те, як Гуггенхайм роками виплачувала грошову допомогу генію Джексону Поллоку, допомагаючи йому створювати шедеври, вже давно увійшла до підручників з історії мистецтва.
Щоб заощадити, пише Пеггі, вона не купувала одяг і їздила на дешевій машині — відчуваючи свою відповідальність перед художниками.
Не так важливо, цікавитеся ви мистецтвом, чи байдужі до нього, книга "На піку століття. Сповідь одержимої мистецтвом" гідна вашої уваги. Це насамперед легко і сміливо написані мемуари величної жінки, в якої є чому повчитися.
Текст: Дарина Слободяник.