Кожних вихідних редакція Vogue.ua обирає книги, які її вразили. Цього тижня fashion-оглядач Тетяна Соловей розповідає про книгу листів про мистецтво українського художника Анатолія Сумара.
До появи популярних книг, що пояснюють, як говорити з дітьми про мистецтво, Анатолій Сумар написав свій інтелігентний путівник.
Описувач, ліричний, лаконічний – Анатолій Сумар, в процесі написання листів про мистецтво в 1995-1997 роках, був обмеженим у часі та просторі. Він писав онукам Катерині і Люсі, яких отець Василь Зоря перевіз до Вашингтона – він саме отримав посаду другого секретаря Посольства України в США. Епістолярний жанр геніальний дід писав виключно для того, щоб зацікавити онучок подивитися головне і найкраще в тамтешніх музеях.
Тексти відправляв в арт-каталогах, куди вкладав лінійовані листи до репродукцій, іноді малював роботи з пам'яті, та додавав короткі пояснення малюнків. Вік онучок ні мудрувати, ні розганятися не давав можливості, тому в описах до кожної роботи вмістився простий і по справі оформлений конденсат емоцій, фактів і професійних інсайтів. "Щоб було про що поговорити зі знайомими картинами", – промовив Сумар щодо одного з фінальних листів. Саме таке відчуття листи і викликають: починаєш бачити деталі, помітні дуже натренованому оку.
Він пише без "соплів розчулення", а з пристрастю художника. Цікаво спостерігати, як він витягує інтимний світ картин. То помітить, що на "Сніданку веслярів" Ренуара три дівчини писані з одної натурниці, або Вермеєра, який зобразив себе в кутку "У звідниці". Як референс до фірмової манери Пікассо виписувати два профілі в одній особі, Сумар пригадує роботу Енгра "Портрет мадам Муатесье". Тим, що розташував героїню на тлі дзеркала, Енгр зобразив її профіль і фас на одному полотні, причому зробив це вже в середині 19 століття і до появи абстрактного живопису. Такі викладені в двох-трьох реченнях факти стрімко скорочують дистанцію з будь-яким полотном. Якщо це не працює, є ще порада. "Розглядання і невпізнання" – порада для композицій Кандінського варта застосування і в інших випадках.
Найдивовижніше те, що багато картин Анатолій Сумар бачив вживу від сили раз, згадуючи їх по київській виставці колекції Хаммера "в чорнобильський рік" або московської "французької виставки" в 1970-х. Уважна жадібність, завдяки якій художник згадує про них з приголомшливою точністю, викликає захоплення. Правда, ефект псують біографічні подробиці. 1963-го художника Анатолія Сумара звинуватили у формалізмі, що стало вироком для його кар'єри і тієї самої внутрішньої еміграції, яку вміли блискуче створювати опальні діячі мистецтва в СРСР, і в якій безумовною розкішшю ставали зустрічі з великими полотнами.
При згадці про листи Вінсента Ван Гога у листі брату Тео, Сумар захоплюється, як все видає в ньому художника. Листи Сумара так само видають свого автора. Він обожнював своє ремесло. Пояснювати мистецтво він намагається не інакше, як за допомогою "чуда". Наприклад, коли пише про "Розлив в Порт-Марлі" Сіслея, згадує, що відобразити такий розлив – це і везіння, і праця, які і допомагають створити речі, що за ефектом можна порівняти з чудом перетворення води на вино. "Бачать зовсім не те, і не так, як всі інші" – пише про улюблених живописців.
У фіналі листування автор мріє написати про сучасний живопис 1900-1960 років, а від онучок очікує відповідного жесту – розповіді про те, що трапилося в мистецтві після. Здається, бажання Анатолія Сумара може збутися. Одна з онучок, Люся Зоря, захистила диплом мистецтвознавця по творчості свого дідуся. Чому б не дочекатися і листів.