Спеціально для зимового числа українського Vogue письменниця Каріна Саварина написала оповідання-фантасмагорію — про самотність, дружбу та мрії. Пропонуємо зануритись у це особливе читання в святкові дні.
Маленька Марія бігла степом босоніж. Вона наступала на гострі камінці, траву та подекуди сухі грудки землі. Бігла й бігла, аж поки в неї не паморочилось у голові. Потім падала. Бігла вона за гусьми, які летіли невеличким клином у вирій і перегукувалися, розмовляючи між собою.
Вона також мріяла бути дикою гускою. Кожну осінь спостерігала, як ті зграї пролітають над будинками та ґелґочуть — "ґе-ґе, ґе-ґе".
Про що вони розмовляють і куди летять?
Марія уявляла собі той краєвид, що розстеляється під ними: ріки, ліси, міста й села. Уявляла, якою маленькою цяточкою є посеред свого двору одна дівчинка, що завжди махає їм рукою.
Один, два, три... тридцять три гусаки у зграї. Один, два, три... двадцять вісім. Троє раптом повертаються і дуже низько летять у протилежний від зграї бік. Що вони забули? Що сталося? Але гусаки швидко владнали свої справи і за якийсь короткий час знову доєдналися до клину. "Хоч би вони знайшли своїх", — тривожилася Марія.
— Чи не бачили ви моїх батьків? Гей, візьміть мене із собою! Я хочу з вами, гееей! Який той вирій? Може, це невеличкий острів із дивними деревами, що здіймаються до хмар, з екзотичними фруктами синього кольору на гілках у вигляді хребтів динозаврів, зі скелями, вкритими золотими блискітками, об які б’ються хвилі смарагдового моря біля гігантського маяка, схожого на різдвяну цукерку, біля якого ховаються лоскітниці.
А може, це галявина між містом з маленькими будиночками та озером, де гуси моститимуть у густій траві свої гнізда, і там у них народжуватимуться гусенята — гуси-донечки й гуси-синочки. Вони розправлятимуть свої маленькі крильця і вчитимуться літати на великі відстані, аж поки не настане час летіти завченими тисячоліттями шляхами разом з усією зграєю в інші краї. Марія дуже хотіла бути гускою-донечкою і мати свою родину. Марія підвелася. Над диким полем сухої трави махала гусям услід, даючи їм імена. Кричала — па-па, Мартіне, па-па, Миколо, па-па, Августіно.
Гуси зникали за обрієм. Тоді вона переключалася на різнокольорових тварин і бачила, як вони танцювали навколо неї в повітрі. Одного разу то був рожевий бик із синіми рогами: він мав червоні цяточки на шкірі, обведені білими колами, тигрові рисочки і дивний вираз морди з розкритою пащею. Іншим разом вона бачила маленьких чоловічків, що йшли через місток свататися до нареченої. Втретє — то була жінка з рожевим обличчям у жовтій сукенці та з короною на голові. Вона тримала в руках гігантську помаранчеву морквину. Марія вихоплювала їх із повітря, складала в кишеню, бігла додому і малювала: на стінах, на клаптиках паперу, газетах, на своєму одязі — на всьому, де ще залишалося місце для малюнків. Марія вважала своїми друзями все навколо. Це були персонажі її малюнків, дерева, предмети в будинку; вона говорила до них, коли ніхто не міг підслухати, а вони їй відповідали.
Кожен предмет у домі мав своє ім’я. Всі вони називались, як персонажі її улюблених казок. Лампочка під стелею була Алісою, дерев’яний червоний стілець звався Піноккіо, штори на вікнах — Гензель і Ґретель. Глибоку миску для супу вона звала Гердою.
— Гердо, як ти думаєш, — питала Марія, — чи можу я колись знайти своїх батьків? Мабуть, моя мама дуже красива жінка, а тато обов’язково має вуса і добру усмішку.
— Впевнена, — відповідала Герда, — твоя мама дуже красива.
Ніхто не казав Марії, куди поділися її батьки. Вона жила в різних родинах, що намагалися зробити її своєю донечкою, та нікому із них це не вдавалося. Кожен виховував її на свій лад, а вона малювала їм на стінах своїх тварин та зграї гусей. На одному з малюнків завжди сиділа маленька дівчинка — то була вона, хоробра дослідниця шляхів перелітних птахів Марія П.
Першою її свідомою мрією в дитинстві було втекти з дому, точніше, з усіх домів, де вона зростала. Другою — наїстися нарешті як слід мандаринів. Третьою мрією було знайти своїх батьків. Вона тільки про це й думала: як одного дня складе всі речі у валізу, підстрибне і полетить геть, кричатиме в небі на прощання: "Ґе-ґе, ґе-ґе". Десь там, далеко, була свобода від усіх заборон дорослих.
І ось Марії ледь виповнилося шістнадцять років, вона стоїть на трасі в бік Києва з валізою, напханою старим мотлохом і мріями про зустрічі з цікавими людьми та місцями.
Марія відчувала, що бути далеко від дому — це відстань не у просторі й часі. Твоє "я" переміщається в інший вимір, де ти можеш називатися не своїм ім’ям, вигадувати минуле, використовувати його складники, як тобі заманеться. Наприклад, можна сказати: "Я виросла в селі, нічого, окрім села, не бачила до шістнадцяти років і мріяла втекти". Або можна сказати: "У мене було затишне дитинство в селі, з гусьми на подвір’ї та яблуневим садом. Тато на Новий рік приносив із лісу справжню ялинку. Вона стояла посеред хати, і від неї йшов такий сильний аромат, що можна було заплющити очі й уявити себе серед лісу. З тієї ялинки стікав і танув сніг. Ми діставали іграшки й розвішували їх разом із цукерками. Мама готувала святкову вечерю, ми накривали великий стіл і чекали гостей, танцювали, їли, слухали гарну музику. Мені та іншим дітям дозволяли не спати, ми відкривали подарунки після опівночі й вітали одне одного з Новим роком".
Уява завжди підсовувала Марії історії, завдяки яким вона могла зробити своє життя цікавішим. Ніхто не любить історій про сумне дитинство. У неї їх було багато, залежало від того, кому вона розповідала свою історію. Одного разу вона була лисицею, а тато-лис і мама-лисиця навчали полювати на кроликів; або вона була тим самим кроликом і мала багато братів і сестер-кроленят, вони ховалися від лисиць. Або вона мала єдинорога, або була гускою і літала у вирій над безкраїм океаном, махаючи крилами синім китам.
Марія долетіла до свого дорослого життя і приземлилася перед готелем із дивною назвою "Один". Вона брала на роботу із собою прирученого дикого гусака Мартіна, як із казки, — він завжди гарно розважав гостей.
У холі готелю грала музика, легкий джаз зі старовинної платівки. На підлозі лежали м’які килими, у яких тонули черевики чужаків, що входили крізь головні скляні двері. Пані Марія зайшла всередину, привіталася з персоналом і рушила до ліфта. На вулиці падав лапатий сніг, замітаючи всі стежини для прогулянок у лісі.
Марія опинилась у своєму кабінеті під стелею й одразу взялася працювати з листами. Їй залишилось обрати останніх двох персонажів. Незабаром відбудеться головне свято в її готелі, збереться сотня людей з особливими історіями. Вона відбирає цих привілейованих гостей увесь рік, аж поки не зможе набрати достатню кількість акторів на кожну роль. Тепер не вистачало тільки двох: колишні коханці, що залишилися друзями. Уся інша "родина" для одного столика вже була зібрана. Столиків лише декілька.
Мартін спав на своїй подушці біля каміна, коли пані Марія П. дзенькнула дзвіночком. Це означало — гостей набрано. Тепер у Мартіна було завдання доставити запрошення особисто. Помічники зав’язували фіолетові стрічки на листах із печаткою і подавали йому до дзьоба.
Кожен хотів, щоб до нього одного дня прилетів гусак. Усі дивилися, коли він пролітав над головами. Людство стикнулося з особливою проблемою — тепер майже кожен був одинаком. Частіше за все це був осмислений вибір, інколи так складались обставини. Але багатьом людям хотілося раз на рік зібратися з "друзями та родиною" за спільним столом, щоб розповідати свої історії, танцювати разом під музику в залах, прикрашених гірляндами, їсти печеню з дикого кабана, салат із броколі та запивати все найкращим шампанським.
Пані Марія П. також мала свою роль у виставі: вона завжди була донечкою, яка приїхала на Різдво до мами з татом, що чекають на зустріч увесь рік. Пані Ірина С. отримала роль тітки, пан Яцек грав племінника. Ігор, Тетяна та Олексій — сестру й двох братів. Пані Катерина була бабусею. А Марина та Остап грали маму й тата — ці двоє різних людей мріяли знайти собі пару в житті та бути батьками, але їм уже близько 50 років, і цього так і не сталося. Це була їхня єдина можливість відчути радість називатися чоловіком, дружиною, мамою і татом.
Пані Катерина О. приїхала на місце зустрічі першою. Паркінг розташовувався під схилом гори, де всі гості мали залишити автівки, і їх по одному доставляли на снігоході прямо до готелю, окремо від інших.
Теплі черевички пані Катерини вгрузли в м’який килим на вході в готель. Офіціантка з маленькими штучними оленячими ріжками під’їхала на роликах, подала їй на таці келишок шампанського і пігулку, сказавши пошепки:
— Випийте.
Пані Катерина швидко закинула пігулку в рот і запила шампанським.
Офіціантка так само пошепки сказала:
— Вітаю у Вирії, гра починається.
І задзвонила у дзвіночок, до чого голосно додала: — Перша!
Світло увімкнулося, усі гірлянди замерехтіли. Пані Катерина підійшла до стійки.
— Прошу ваші документи, — сказала рецепціоністка і дала пані Катерині ключик. — Ваш чоловік трохи затримується внизу, просив вам передати, що вже сумує, і залишив для вас маленький подаруночок у номері. Гарного вечора!
Марія П. малювала свої сни в кабінеті, коли Мартін зайшов, струшуючи із себе сніг, і сказав:
— Справу зроблено.
Марія П. підійшла до нього, присіла навпочіпки, схопила за шию і сильно притисла до себе.
— Гей, гей, не так сильно.
— Пробач, любчику, — сказала Марія П. і випила пігулку, тепер і вона була в грі.
До готелю прибули всі гості, хтось бажав не бути родичем, а мати компанію "друзів" на свята, хтось хотів провести вечір як побачення з "коханим", хтось відігравав фантазію зустрітися з подружками. Усі ці люди були одинаками і протягом року не мали жодної можливості з кимось сходити на каву.
Столики у великій залі для прийомів були накриті відповідно до запитів гостей: маленькі, подвійні, на двадцять осіб, на чотирьох. Кілька ялинок, піаніст, офіціанти, один живий гусак і багато смачних страв на красивій порцеляні.
Марія П. увійшла до зали, переповненої щасливими людьми, повітря гуділо розмовами, завдяки пігулці ніхто не пам’ятав свого минулого, всі проживали досвід всередині своїх ролей. Можливо, все видавалося штучним, але справжнім було щастя, яке відчували ці гості, обіймаючи незнайомців біля столиків.
Марія П. кинулась в обійми до мами. Вона пахла парфумами зі східними нотками, її очі світилися від радості.
— Доню, яка я щаслива тебе бачити! Ну годі, годі, привітайся з татом, — і Марія П. кидалась в обійми до тата.
При своєму розумі в цьому залі був хіба гусак. Він ходив від столу до столу і питав, чи все в них добре.
— О, Мартіне, привіт, радий тебе бачити, — казав хтось.
Або:
— Мартіне, приємно познайомитися. Який милий гусак, ви тільки подивіться.
Мартін обходив усіх, а потім сідав біля ніг моєї Марії П.
Коли одного дня маленька Марія вкотре бігла степом за зграєю птахів, вона побачила гусеня в бур’янах, посадила в кишеню і понесла додому. Мисливці підстрелили його родину, і він залишився один, інші гусенята розбіглися, але тепер він був не Один, і вона тепер була не Одна, їх було двоє одне в одного.
Про авторку
Письменниця Каріна Саварина порушує теми, які довгий час залишалися табуйованими в суспільстві. У дебютній книжці "Не вагітна" (2019) вона відверто описала власний досвід боротьби з безпліддям та шлях до всиновлення; у романі-продовженні "Мам" (2021) — зміни жінки через материнство й адаптацію до нових ролей. Третій роман "За маму, за тата" (2023) — історія про дорослу жінку, яка через спогади дитинства намагається перевинайти себе. Саварина виховує названу доньку Марусю та продовжує писати про жіночі досвіди й внутрішні трансформації. Навчає письменницької майстерності на авторському онлайн-курсі, веде групи підтримки для жінок, які довго не можуть завагітніти.