В основному конкурсі Венеційського кінофестивалю показали проєкт усього життя мексиканського режисера Ґільєрмо дель Торо. Кінокритикиня Соня Вселюбська розповідає, як майстру химер і жахів вдалося зняти таке зворушливе кіно.
Якщо в основному конкурсі є фільм, що має всі шансі закохати в себе глядачів і безжально залишити їх у сльозах на виході із зали, — це "Франкенштейн" Ґільєрмо дель Торо. Легендарний мексиканський майстер заявив про те, що планує екранізувати горор Мері Шеллі ще в часи "Лабіринту Фавна" у 2007 році. І тепер, після низки успішних проєктів та "Оскара" за картину "Форма води" 2018-го, нарешті представив свого "Франкенштейна", який втілює всі його таланти й авторські риси в одній із найвидатніших картин у кар'єрі.
У найкращих традиціях мелодраматичної казки, ця 148-хвилинна стрічка починається з кінця, який слугує прелюдією. В далекій Арктиці в середині XIX століття моряки рятують чоловіка від смерті, чим накликають на себе лихо. За чоловіком полює чудовисько, якому не страшні холод і кулі, аби лише дістатися ворога. Поки солдати змогли зупинити чудовисько, у чоловіка є трохи часу.
Цей чоловік — Віктор Франкенштейн (Оскар Айзек), в дитинстві глибоко травмований раптовою смертю улюбленої матері та надзвичайно суворим батьком-анатомістом. Це виховало в ньому нездорове прагнення перевершити ідеального батька в науці та приборкати смерть. Прискіпливе вивчення людської анатомії та сильна віра в неможливе дали свої плоди — він знаходить спонсора (Крістоф Вальц), який купляє йому замок, інструменти і через свої зв'язки дає доступ до поля бою, всипаного сотнями тіл полеглих у Кримській війні, щоб Віктор зміг зібрати з них ідеальну істоту для свого експерименту. Так у віддаленій вежі-лабораторії народжується нове життя — в мертвому тілі. Це Створіння (неймовірний Джейкоб Елорді), на якого чекає вічне буття на дивній землі, що приховує більше болю, ніж краси.
Готичний роман Мері Шеллі "Франкенштейн, або Сучасний Прометей", виданий у 1818-му, є одним із найбільш популярних літературних джерел в історії кіно. Як і з "Піноккіо", дель Торо дещо вільно адаптує текст, адже прагне відтворити темну казку, вклавши в неї повчальну історію на високих сентиментальних нотах. Дель Торо сам написав сценарій до фільму, в якому тендітний дух Шеллі уособлює героїня Мії Гот, наречена брата Віктора. Її жіноча мудрість і щира зацікавленість у дивах природи спочатку є джерелом натхненням вченого, а потім вона стає першою, хто показує Створінню доброту, на відміну від його злого творця. Єдине слово, яке Створіння каже більшу частину фільму — це "Віктор", неначе жалібно благаючи свого "батька" пояснити, хто він. На це екзистенційне запитання йому доведеться шукати відповіді на самоті.
Чудовиськ із великим серцем дель Торо створює не вперше, але ніколи раніше вони не були такими реалістичними і водночас травмованими. Насамперед тому, що наразі режисер працює не з химерними створіннями, а зі звичайним людським тілом, яке приховує не менше див, ніж надприродні явища.
Дель Торо немає рівних у креативних винаходах фізичних форм, створенні протезів та гриму для втілення будь-яких історій. У "Франкенштейні" ця майстерність знову досягає ідеалу. Усю карʼєру режисер тренувався на ляльках, щоб до ідеалу відшліфувати навички репродукції людського тіла як найскладнішого з божих творінь. Шкіра, кістки, кінцівки та складна лімфатична система — все це у фільмі майже вивернуто назовні, а божевільний вчений його ретельно ламає, розкручує й перешиває. Дель Торо завжди був противником комп'ютерних технологій і відомий своїм негативним ставленням до ШІ. "Франкенштейн" доводить, що жодна комп'ютерна технологія ніколи не зможе стати альтернативою цим рукотворним деталям.
Так само жодні темні кінометафори, і навіть кількість крові та пошматованих тіл не зрівняються з жахіттям, яке викликають моменти, коли вразливе Створіння пізнає жорстокість людей. Його травмують, лякають несправедливістю, і поступово агресія стає його формою захисту. Врешті у дель Торо виходить моторошний сюжет про те, що монстрами не народжуються. Стара як світ історія, яка, втім, перенесена на екран із таким гуманізмом та блискучою акторською грою, що не залишає шансів не пройнятися цим знову.
На відміну від Створіння Бориса Карлоффа, який грав у канонічному "Франкенштейні" 1931 року, герой дель Торо вийшов винятково вродливим. Серцем фільму є Джейкоб Елорді, який зіграв найважливішу роль у своїй кар'єрі. Раніше 28-річний актор безперервно грав красунчика із сексуально зарядженим поглядом та низьким тембром голосу. Здавалося, він ризикує застрягнути в цьому сингулярному амплуа, що нерідко стається з акторами його віку. Доєднавшись до проєкту всього за дев'ять тижнів до початку знімань, Елорді вступив на невідому раніше територію: тепер краса його обличчя прихована гримом, а його мова зводиться до кількох слів. Його високий зріст і глибокі очі вперше працюють не на сексуальну манливість, а на екстремальну вразливість душі й незграбність пластики.
Трагедія навіки самотнього Створіння складається в рефлексію на кшталт біблійної історії про смерть. Фільм пропонує думку про те, що смерть є божим даром, а трагедією є вічне життя, в якому у Створіння навіть немає компаньйона. Саме через це герой Джейкоба Елорді є головним зі всіх нещасних монстрів дель Торо.
На пресконференції, на яку зібралась величезна черга враженої преси, щасливий режисер знову зізнався, що втілення власної кінематографічної версії "Франкенштейна" — це мрія всього його життя. "Я полюбив цю історію з дитинства. Чекав правильних умовах — як творчо, щоб реалізувати задум у всій його повноті й зробити фільм унікальним, так і в сенсі масштабу, який дозволив би відтворити цілий світ, — сказав він. І тепер, коли роботу завершено, жартома додав: — У мене післяпологова депресія".