25 листопада 1956 року пішов у вічність Олександр Довженко — людина, без якої неможливо уявити український кінематограф. В день пам'яті режисера згадуємо цікаві факти з його біографії.
"Людина повинна завжди пам’ятати, звідки вона пішла в життя"
Довженко народився 10 вересня 1894 року на Чернігівщині. Батьки його були неписьменні, мали 14 дітей, з яких дорослого віку досягли лише двоє — Олександр і менша сестра. Батько прагнув дати синові освіту і зробив це, хоч задля мети довелося продати частину землі. Відмінник і мрійник, Сашко вчився завиграшки. Після закінчення Глухівського вчительського інституту працював три роки на Житомирщині, викладаючи фізику, природознавство, географію, історію, малювання, ба навіть гімнастику. Там само зустрів майбутню дружину Варвару Крилову, вчительку родом зі Сміли. У 1917 році перебрався до Києва на вчительську роботу, вступив на економічний факультет до Комерційного інституту, став слухачем Української академії мистецтв. Упродовж 1918-1919 років воював проти більшовиків за УНР, у курені "чорних гайдамаків" — і вплив цього факту на подальшу біографію митця годі переоцінити.
"Хоч життя послало йому калюжу замiсть океану, душа в нього була океанська"
У 1919 році Олександр Довженко був заарештований ЧК, але уникнув смертного вироку. Існує думка, що тоді його завербували чекісти — так чи ні, але з 1920 року він почав романтизувати більшовизм як силу, яка допоможе воскресити Україну й українську культуру. Чи не найвідоміший афоризм режисера про двох, які "дивляться вниз. Один бачить калюжу, другий — зорі. Що кому" — якнайкраще пасує самому Довженкові, бо він і був тим другим. 1921-1923 роки він провів на дипломатичній роботі: в українському посольстві у Варшаві, у консульському відділі торгового представництва України у Німеччині. У Берліні разом з тим вчився у приватній майстерні експресіоніста Віллі Геккеля і встигав на лекції Вищої школи образотворчого мистецтва. Повернувшись, до 1926 року мешкав у Харкові, тодішній столиці УСРР, ілюстрував книжки, був художником газети "Вісті ВУЦВК", автором політичних карикатур; тоді ж почав створювати плакати для кіно — і не на жарт захопився кінематографом.
"Сучасне – завжди на дорозі з минулого в майбутнє"
Хоча дещиця жарту в повороті долі таки була. Розпочавши роботу на Одеській кіностудії, Довженко бачив себе режисером комедій — та його сценарії було відкинуто. Далі й сам вів облік свого доробку тільки з 1927-го – зі стрічки "Сумка дипкур’єра". Вже наступного року філософська кіносимфонія про Діда й онуків "Звенигора" принесла Довженкові всесвітню славу. 1929-го року він знімає "Арсенал" — фільм-поступку перед владою, спокутуючи своє перебування у лавах петлюрівців. А за рік на екрани нарешті виходить шедевр Довженка — "Земля". У кінострічці, яку не раз зараховували до найкращих фільмів усіх часів і народів, вимальований український селянський рай, опорою і основою якого, власне, і є земля, — споконвічна українська ідилія, яку зруйнувала колективізація. Геніальний фільм зняли з показу на дев’ятий день — за "журбу за минулим", і до 1958 року картина в срср була заборонена.
"Я був багато хвалений і не раз осуджений за свої роботи"
Попри те що фільм "Земля" викликав шалені овації в Європі і колеги з Італії вихрестили українського режисера в "Гомери кіно", на батьківщині Довженкові було втято крила. Подальші фільми стали його "спробами виправити свою біографію" — під пильним оком вождя народів, якому, передчуваючи репресії 1930-х, режисер написав листа з проханням "захистити і допомогти творчо розвиватися". Так у 1934-му він опинився на "Мосфільмі". Зняв перший звуковий фільм "Іван" — про будівництво Дніпрогесу, особисто познайомився зі сталіним. Скоро на замовлення вождя вийшли фільми "Аероград" (1935) — про місто в тундрі і світле майбутнє чукчів і "Щорс" (1939). Останній сценарій мусив узгоджувати з кремлем покроково, а окремі епізоди переробляв по 5-6 разів. У 1940-му працював на Заході України над патріотичними фільмами "Визволення" і "Радянська Буковина". Жоден із перелічених фільмів не дорівнявся до "Землі", хоч "Аероград" і "Щорс" були відзначені державними нагородами — орденом леніна і сталінською премією І ступеня.
"Коли пристрастей немає, немає мистецтва"
Карколомним було й особисте життя Довженка. З 1923 року майстер був одружений з Варварою Криловою — і цей шлюб понад тридцять років не був скасований, хоча в житті режисера з’явилася Юлія Солнцева, з якою він познайомився у 1928 році в Одесі. Солнцева саме зіграла у москві марсіянку Аеліту в однойменному фільмі — ескізи костюмів для нього готувала королева українського авангарду Олександра Екстер. Надалі Солнцева стала музою і соратницею Довженка, грала епізодичні ролі в його фільмах, працювала асистенткою й авторкою монтажу, впливала на підбір акторів. Існує версія, що разом з цим вона була наглядачкою Довженка. Так чи інак, але завдяки її зв’язкам у 1933-му і 1942-му режисер був врятований від арешту й полону. Після смерті чоловіка Юлія Солнцева опікувалася музеєм на його батьківщині у Сосниці, зняла на свій смак п’ять фільмів за його сценаріями — і 1961 року отримала приз у Каннах за найкращу режисуру одного з них, "Повісті полум’яних літ".
"І стоїть Україна перед нашим духовним зором у вогні, як неопалима купина"
Під час Другої світової війни Довженко був військовим кореспондентом, з першого дня вів щоденник, де фіксував побачене і розмірковував над болісними для себе і суспільства питаннями. Його новели, кіноповість "Україна в огні" (1943) вивільнили Довженка щирого, але шкідливого владі. Сталін лютував і заборонив майбутній фільм за антиленінізм і "заохочення українського замість радянського патріотизму", а на додачу режисерові заборонили жити в Україні — дозволяли лише відрядження. Після розмови з вождем Довженко знищив три зошити свого щоденника, а в повоєнні роки знову мав "реабілітовуватися" творчістю. Він знімає ідеологічно правильну біографію "Мічурін", і в 1949 році отримує за нього сталінську премію ІІ ступеня. Пише сценарії і книги: у відлигу створює неймовірну кіноповість "Зачарована Десна" — про родину, коріння, єдність людини й природи. 1956-го ще встигає закінчити "Поему про море" — про будівництво Каховської греблі. Режисер був присутнім при затопленні земель, мріяв зняти фільм про це, але помер від інфаркту в перший призначений знімальний день. Помер на дачі під москвою, мріючи бути в Україні і марячи нею. На прощання з митцем українська делегація привезла сніп жита, грудку рідної землі і яблука — оспівані Довженком в "Землі", символ України для нього і символ геніальності маестро для його глядачів.