У 2000 році мені було три, і я, ймовірно, дивилася лише мультики — мабуть, щось про Чіпа й Дейла, але точно не кіно про токсичні відходи. Тим часом у світовий прокат вийшла "Ерін Брокович" — драма Стівена Содерберга, заснована на реальних подіях, із Джулією Робертс у головній ролі. На той момент Робертс уже близько десятиліття залишалася богинею Голлівуду. "Красуня" (1990), "Весілля мого найкращого друга" (1997), "Ноттінг Гілл" (1999) — її ім’я саме по собі стало жанром. Джулію впізнавали навіть ті, хто не бачив жодного з її фільмів. Але в ролі Ерін Брокович вона вперше радикально змінила амплуа: без макіяжу, без тієї знаменитої широкої усмішки, яка, здавалося, могла продавати все — від романтичних комедій до шампуню.
1993 рік. Ерін Брокович — двічі розлучена, трохи зла, виснажена мати трьох дітей. На рахунку — сімдесят чотири долари. Удома — хворі діти, купа невипраної білизни й розбитий посуд. Це не "початок великого шляху екоактивістки", а радше безвихідь, у якій вона все одно примудряється рухатися далі — наосліп, наперекір, без шансу, просто тому, що іншого вибору немає. Ерін — не з тих, хто здається. Вона не має освіти, зв’язків чи статусу. Натомість вона має непристойну впертість і звичку не мовчати навіть тоді, коли мовчати було б розумніше. Її життя — низка дрібних поразок, але щоразу вона втримується на плаву, як людина, яка просто не вміє інакше. І саме ця впертість згодом зробить її тією, хто поставить на коліна одну з найбільших енергетичних корпорацій Америки.
Коли Ерін з’являється в юридичній фірмі після чергової невдалої спроби знайти роботу, вона справляє враження людини, яку там навіть не пустили б у приймальню. Мініспідниця, леопардовий топ, червоні підбори — зовсім не той дрескод, якого очікуєш у офісі, де всі вдягнені в суворі костюми. Але Ерін приходить не за кар’єрою, а за справедливістю — після того, як її адвокат Ед Мезрі (у блискучому виконанні Альберта Фінні) програє її власну справу про ДТП. Вона буквально вривається до його кабінету — не з проханням, а радше з шантажем — у найкращому сенсі цього слова. Ерін каже прямо: "Раз уже ви завалили мою справу, доведеться вам мене найняти — хоча б так виправите ситуацію".
Ед, розгублений і винний, зрештою погоджується. Так Брокович, без юридичної освіти, але з невичерпним запасом гніву й упертості, отримує своє місце в офісі. І, чесно кажучи, це стає для всіх шоком. Мініспідниця, леопардовий топ, червоні підбори — вона вдягається так, ніби йде не на роботу, а на вечірку. Колеги перешіптуються, хтось косо дивиться, і зрештою начальник обережно зауважує: "Ви могли б трохи переглянути свій гардероб". На що Ерін відповідає фразою, яка відтоді стала культовою: "Поки я маю одну дупу замість двох, носитиму те, що хочу". Це її декларація незалежності. Бо у світі, де жінок (досі) судять за вирізом на блузі чи довжиною спідниці, Ерін зустрічає ці погляди прямо. Вона не володіє мовою судових кодексів, але бездоганно говорить мовою прямоти — і саме вона згодом стане її найсильнішою зброєю.
Одного робочого дня, гортаючи старі справи, які припадали пилом у шафі, Ерін натрапляє на щось дивне: серед документів про продаж землі — медичні довідки. Вона не юристка і не знає, що саме шукає, але її зачіпає сама нелогічність. І те, як легко всі інші це проігнорували. Її цікавість перетворюється на розслідування. Ерін їде до маленького каліфорнійського містечка Гінклі — туди, де місцеві вже роками хворіють на дивні недуги. У когось рак, у когось мертвонароджені діти, у когось виразки й пухлини. Люди пояснюють це "поганою водою" чи просто невдачею. Але Ерін не вірить у невдачі. Вона починає збирати історії, слухати людей, розпитувати лікарів. І поступово вимальовується картина, від якої холоне кров: енергетичний гігант Pacific Gas and Electric роками зливав у місцеву воду токсичний хром — речовину, яка буквально отруювала все місто.
Це відкриття запускає ланцюг подій, який перетворює звичайну секретарку на ключову фігуру одного з найгучніших екологічних процесів у США. Ерін переконує Мезрі взятися за справу, а потім — фактично веде її сама. Вона збирає сотні свідчень, знаходить докази, відстоює право людей на правду — і при цьому намагається втримати власне життя від чергового краху.
Але сила цього фільму — не в самій історії, а в тому, як вона розказана. У тому, що Стівен Содерберг дозволяє своїй героїні бути неідеальною, нестримною, невгамовною. Робертс грає з мікроскопічною точністю і без жодної поблажливості до глядача: її Ерін може одночасно дратувати й викликати захоплення, смішити й розбивати серце. Саме в цій ролі Джулія Робертс перестає бути просто "красунею". Вона — хребет фільму. У ній є гнів, утома, вульгарність і щось ще, що не піддається формулюванню. Її героїня живе і жива в кадрі.
Содерберг знімає цю історію майже як репортаж про країну, що втомилася від власних ілюзій. Дороги, вкриті пилом, вигорілі поля, дешеві кав’ярні біля заправок, люди, які рахують решту монет на касі. Це не Америка мрії — це Америка, що п’є каву з пластикових стаканчиків і молиться, щоб на рахунку вистачило коштів до кінця тижня. Саме тут, серед цього буденного пейзажу, народжується історія справжньої несправедливості. Це Америка, де справжні люди працюють у секонд-хендах і не мають медстраховки. Де жінка без юридичної освіти розкриває екологічну катастрофу, яку роками прикривала корпорація з мільярдними прибутками.
Історія Ерін Брокович — не вигадка. Вона справді сталася. Але Содерберг не робить із неї мораліте. Він не знімає чергову сагу про "маленьку людину проти системи" — він показує, як виглядає життя, коли система тебе просто не бачить. Содерберг показує Америку такою, якою вона є насправді — країною, де всі надто зайняті виживанням, де все пахне бензином і рахунками за комуналку.
На межі двох епох — кіно про чоловіків і кіно про все інше — "Ерін Брокович" став проривом. Бо це фільм про те, як звичайне виживання може бути благороднішим за будь-який подвиг. І не про жінку, яка доводить, що "теж може", а про людину, яка просто не хоче заплющувати очі на несправедливість. Колись критики поблажливо жартували — мовляв, чергова "історія з хепі-ендом" про "сексуальну маму" у шкіряній спідниці. Минуло двадцять п’ять років, і ці жарти здаються просто жалюгідними. Бо з відстані часу видно: саме ця "занадто відверта" історія стала однією з найчесніших розмов про жіночу силу. Робертс здобула за цю роль свій "Оскар", але її справжня перемога — в іншому. Вона створила героїню, якою хочеться бути, а не просто милуватися. Жінку, яка втомлюється, лається, боїться, але все одно йде вперед.
"Ерін Брокович" став першим великим гітом 2000 року, зібрав понад чверть мільярда доларів у прокаті й довів, що історія однієї жінки може мати масштаб політичного трилера. Минуло чверть століття, але фільм тільки набрав актуальності. Ми живемо у світі, де корпорації контролюють усе — від води до алгоритмів, і ця історія звучить навіть гучніше, ніж тоді. Вона не старіє, бо не про минуле. Бо людська гідність — це те, що рятує нас, коли всі інші системи дають збій.