4 квітня 2019 року в український прокат вийшов "Вулкан" Романа Боднарчука, який за цю роботу був відзначений Національною премією України імені Тараса Шевченка, а сама стрічка вже увійшла до списку найкращих українських фільмів. Розповідаємо, чому треба передивитися "Вулкан" прямо зараз.
"Це наш ковчег. Якщо греблю, не дай боже, зірве, хвиля висотою 16 метрів накриє", — пояснює Вова, житель забутого містечка на Півдні, химерність власної домівки новоприбулому Лукасу. Найімовірніше, тут йдеться про Каховську греблю — частину ГЕС, яку росіяни підірвали 6 червня 2023-го року. Сьогодні ці слова звучать дійсно пророче, а режисерові вдалося передати життя українського Півдня, який сьогодні на передовій боротьби з ворогом. У Романа Боднарчука склалася історія в найкращих традиціях магічного реалізму, де суворий степ живе без жодних правил, на межі між пострадянськими й загрозливо-російськими реаліями, а кадр із ложкою, прикріпленою до лоба, без зайвих слів передає глибину цього фільму.
"Я вірю, що фільми — це живі істоти: вони народжуються тоді, коли приходить час", — розповідає Роман Боднарчук виданню Moviegram. "Вулкан" є його дебютним повнометражним ігровим фільмом — історія оповідає про Лукаса [Сергій Степанський], одного з учасників моніторингової місії ОБСЄ, що вирушає на кордон з Кримом, аби шукати докази російської агресії в Україні. Раптом зникає паливо в машині, потім — звʼязок, а потім — і вся моніторингова місія разом із автівкою. Залишається Лукас, його інтровертна пасивність і дивовижна здатність акумулювати навколо себе неприємності. Провідником у новому світі, що окреслений кількома напіврозваленими будівлями невеликого міста та сотнями соняшників, стає чоловік Вова [Віктор Жданов] — він живе з дочкою [Христина Дейлик] та матірʼю, котра, хоч і не може ходити, але силою думки та слова тримає біля себе і сина, і внучку. Лукʼян Галкін називає підхід жінки "сумішшю любові та провини", сильніше за яку лиш земля, просякнута залишками радянщини й нацистських воїнів. На цьому ґрунті відбувається становлення Лукаса — вибившись зі звичної для нього колії життя киянина, він різко губить все — піджак, паспорт, гроші та, врешті-решт, себе.
"І що мені тепер робити?" — переживши смерть і народження в реаліях, де не діють жодні правила, відсутні закони, а від поліції можна відкупитись трилітровим слоїком помідорів, запитує Лукас. "Жити", — лаконічно й багатозначно відповідає Вова, який спершу видається неотесаним й інколи несповна розуму мрійником, але, по правді, він чи не єдиний з героїв повністю розуміє глибинність того світу, в якому існує, демонструючи готовність до любові та прийняття землі, яка чарує "міражами степу й привидами водосховища".
Чи прийме цю реальність Лукас? Чи буде готовий просто жити, зупинившись у часі та просторі, загубивши власне імʼя та відмовившись від амбіцій? "Вулкан" мовчить. Він медитативний, спокійний, непорушний. Його не вражає наша постійна жага до руху та чітких відповідей на всі запитання.
"Вулкан" живе за власними правилами. Він накриє лавою розуміння лише тоді й лише тих, коли й кого вважатиме за потрібне, — задокументувавши епоху, в якій вживаються примари минулого й фантоми живих, що намагаються зрозуміти і те, що вже відійшло, і те, що трапиться. Сьогодні актуально як ніколи.
Текст: Анастасія Тимусь