В основному конкурсі Берлінського кінофестивалю показали драму "Роуз" австрійського режисера Маркуса Шляйнцера. Сандра Гюллер зіграла ветеранку Тридцятилітньої війни, яка заради свободи приховує свою жіночу ідентичність. Кінокритикиня Соня Вселюбська розповідає, як ця стрічка виходить за межі квір-драми та перетворюється на пам’ятник жінкам з долею, подібною до Роуз.
Австрієць Маркус Шляйнцер зарекомендував себе в європейській кіноіндустрії ще задовго до того, як дебютував як режисер. Працюючи кастинг-директором у Міхаеля Ханеке над фільмом "Біла стрічка", він, вочевидь, не гаяв часу й увібрав натхнення від легенди європейського артхаусу. Для своїх фільмів він обирає доволі історії про темні сторони людства — "Міхаель" розповідав про педофіла, який викрадає 10-річну дитину, а "Анджело" — про європейську работоргівлю XVII століття. Ці фільми також поєднують суворість форми й емоційну відчуженість його героїв. Його нова картина, представлена в основному конкурсі Берлінського фестивалю, уперше ставить в центр сюжету жінку. Шляйнцер переносить глядача у жорстокий соціальний контекст англосаксонських земель кінця Тридцятилітньої війни, розповідаючи неординарну історію про історичну ціну жіночої свободи.
Головна героїня, Роуз, — ветеранка війни, яка роками приховує свою жіночу ідентичність. Її права сторона обличчя спотворена раною, — під час однієї з битв куля пройшла крізь її щоку, залишивши застиглу гримасу напівусмішки, далеку від жіночності. Цю кулю вона носить як кулон на шиї, взявши за звичку жувати її в роті — як одну з механічних адаптацій маскулінних манер.
Після служби вона прибивається до невеликої протестантської громади в селі. Маючи гроші й навіть документ, що дає їй право на земельну ділянку, допоки один із мешканців не пропонує їй одружитися з однією зі своїх дочок. Так у фільмі з’являється Сюзанна — молода дівчина, яку лякає доволі загрозливий вигляд Роуз у ролі свого супутника. Вона звикає до дивної постаті Роуз з не меншим подивом, ніж інші місцеві. Жінки в церкві з цікавістю поглядають на Роуз, ніби відчуваючи її жіночу енергетику в поєднанні з таким нетиповим статусом — вона ніби манить. Холодна стриманість у ставленні до дружини, яка через відсутність вагітності після весілля ризикує втратити свій й без того низький соціальний статус, стає центральною драматургічною зав’язкою фільму. Розвиток їх дивних стосунків невпинно рухає оповідь до передбачуваного фіналу, акцентуючи на кожному необережному рішенні, що спрацьовує як ефект доміно.
Шляйнцер, який також написав сценарій до фільму, черпав натхнення з реальних архівних згадок і мистецьких образів таких жінок, як Роуз — постатей, яких історія знає безліч у найрізноманітніших куточках світу, починаючи ще з часів Троянської війни. "У штанах більше свободи", — в один із моментів фільму пояснює себе Роуз, і ця репліка є показовою для зображеного цьєї сільської громади як алегорії становища жінки в тодішній Європі. Тоді чоловікам не доводилося в тій самій мірі терпіти примусові шлюби, рабство й зґвалтування, а натомість вони мали змогу навчатися, працювати та володіти свободою вибору – про що жінки не могли навіть мріяти.
Дослідження гендерних привілеїв крізь історичну призму естетського кіно — не рідкість на фестивальних екранах, але часто воно обмежується любовними квір-історіями на сучасний лад. "Роуз" виходить далеко за ці межі, демонструючи, що прийняття іншої гендерної ролі було не лише лібідинальною примхою, а й також відчайдушною спробою здобути свободу — ціною війни, перев’язування грудей і самотності як результат. На початку фільму є сцена, коли Роуз будує якусь конструкцію в лісі, й з кущів з’являється ведмідь. Вона завмирає немов кам’яна статуя, пригнічуючи страх виглядом суворої впевненості — і таким чином виживає. Імовірно, саме так почувалися жінки у боротьбі з долею, виборюючи привілеї чоловічої автономії, від Мулан до Жанни д’Арк. У цьому сенсі "Роуз" переконливо працює як політична драма — як історія нонконформізму, відкрита до численних інтерпретацій.
Ненав'язливий голос закадрової оповідачки створює ефект трагічної притчі, підносячи історію Роуз до колективного портрета, присвяченого багатьом іншим долям подібним до її. Поля мальовничих просторів австрійської природи, зняті в чорно-білому форматі, нагадують реалістичні картини, що, як і сама героїня, випереджають свій час. І навіть коли драматургія фільму набирає напруження, його повільно-споглядальний ритм залишається вірним собі.
Німецька зірка Сандра Гюллер продовжує перевершувати себе. Лише кілька років тому, зігравши моторошну роль дружини нациста в "Зоні інтересу" та отримавши номінацію на "Оскар" за сімейну драму "Анатомія падіння", вона здобуває дедалі більше цікавих пропозицій. В інтерв’ю для Hollywood Reporter вона зізнається, що в "Роуз" її привабив незвичайний сценарій, в якому вона побачила ідею створити своєрідний пам’ятник таким жінкам: "Для мене було справді складно зіграти людину, яка так маскується і має таку непросту життєву історію. Раніше я цього не робила".
І все ж здається, що Гюллер під силу будь-яка роль, адже виконанням Роуз вона лише розширила свій акторський спектр, продемонструвавши заворожливе володіння мовою міміки та тіла, що бере верх над діалогами. Гюллер вірить, що сьогодні такі фільми не знімають без причини, адже нині свобода людей, які не вписуються в певні рамки, знову перебуває під загрозою: "Я цього не хочу — ні для себе, ні для будь-кого на цій планеті. Кожна людина має своє місце в цьому світі і це універсальне право людини. Тому ми зробили цей фільм".
Хоча акторка надає перевагу європейському незалежному кіно, вже незабаром ми побачимо її в міжнародних проєктах — зокрема з Томом Крузом у новому фільмі Іньярріту "Digger" та в науково-фантастичному фільмі "Project Hail Mary" з Раяном Ґослінґом.