Під час стрибка з парашутом людина переживає те, що називають "сенсорним перевантаженням". Все відбувається так швидко, що мозок не встигає фіксувати інформацію. Здається, що ти все ще дивишся на землю через люк літака, хоча вже летиш вниз з величезною швидкістю. А усвідомлення вільного падіння наздоганяє, тільки коли відкривається парашут. Наталія Деркач, засновниця бренду Instytutum, майстер спорту з парашутної групової акробатики, розповідає про власний досвід – більше 500 стрибків.
Вперше я стрибнула 4 роки тому. Все було чудово: сім'я, двоє дітей, успішна кар'єра на топ-позиції у фармацевтичній компанії, кілька власних проєктів. Але не було драйву. Одна з моїх працівниць захоплювалася парашутним спортом, зробила на той час вже 26 стрибків. Вона мені здавалася неймовірно крутою, майже надлюдиною. У момент, коли рівень рутини досяг критичної позначки, я попросила її відвезти мене на drop-зону. Стрибнула в тандемі з інструктором, приземлилася і одразу сказала: "Я залишаюся". Так у моєму житті з'явилася нова мета.
Всі парашутисти-початківці повинні пройти тренінг AFF (Accelerated Free Fall). У програмі 7 рівнів, на кожному слід здати норматив: сальто вперед, назад, поворот у повітрі на 360 градусів. Щоб стрибати самотужки, потрібно здати всі сім.
Багато на цьому зупиняються. Приїжджають на drop-зону у вихідні, проводять там увесь день, періодично стрибають для задоволення. Їздять цілими сім'ями, компаніями, іноді так роками. Такий собі виїзд на природу – але зі стрибками замість пікніка. А мені швидко набридло. Хотілося не "тусовки", а розвитку.
Я познайомилися з усіма спортсменами в Києві, почала виїжджати на стрибки по Україні. Найкращою вважали дропзону в Майському, в Дніпропетровській області. Там я остаточно попрощалася зі страхами і закохалася в професійний спорт. Почала готуватися до перших змагань – з групової акробатики для новачків, у парі. Ми з напарником так горіли, що не лише виграли, але і встановили рекорд, який не могли побити до цього роками.
Щоб не нудьгувати, важливо постійно підвищувати планку. Цим і хороший професійний спорт – кожні змагання підкидають новий челендж. "Двійки" не визнає Міжнародна авіаційна федерація FAI, тому я перекваліфікувалася на "четвірку". Зараз тренуюся з італійцями – зібрала команду з сильних спортсменів. У всіх успішні кар'єри: зі мною в команді підприємець, юрист і програміст. А тренує нас чинний чемпіон світу.
На кожному чемпіонаті свої особливості, тому готуватися доводиться фактично з нуля. Наприклад, на чемпіонаті Італії дуже маленькі літаки. Здається, що відокремлюєшся просто головою в крило, емоційно складно зважитися. Потрібно кілька разів стрибнути, щоб переконатися, що ні – точно не зачепишся.
Ми тренуємося кемпами – щомісяця зустрічаємося в Європі на три-чотири дні. Щоправда, стрибаємо ми тільки влітку. Решту часу тренуємося indoor – в аеродинамічних трубах. В Україні професійних немає, найближча – в Польщі. Вони різняться за розміром і швидкістю повітряного потоку, що досягає 190 км/год.
У день вдається політати не більше півтора години, сесіями по 15 хвилин. Решту часу займає накатка – ми розучуємо фігури, катаючись на спеціальних візках, опрацьовуємо завдання з тренером і аналізуємо помилки після польотів. Техніка стрибка така: ми всі разом відокремлюємося від борта за командою 'Shake – Shake –Shake – Ready – Set – Go'. Далі потрібно лягти на потік і підлетіти до решти членів команди. Це одна з перших вправ на AFF тренуваннях – парашутистів вчать керувати тілом у потоці повітря за допомогою групування і розправлення тіла. Якщо стискається – падаєш; коли розкриваєшся, розкинувши руки, – падіння сповільнюється. І ти летиш. Далі потрібно зібратися разом і виконати послідовно максимальну кількість фігур за 35 секунд: обертання, перешикування, перегрупування. Разом з командою стрибає оператор, знімає стрибки, а потім з відеозапису судді оцінюють виступ. Оцінюють час, кількість виконаних фігур і правильність їхньої побудови.
Після кожної сесії обов'язково перекушувати повільними вуглеводами, інакше енергії на політ не вистачає. Я волію горішки або сухофрукти з кавою. І пасту – я ж з італійцями тренуюся. Між кемпами потрібно приділяти по 10-15 хвилин на день ментальним тренуванням, візуалізувати в голові фігури, інакше забувається послідовність.
Екіпірування коштує кілька тисяч доларів: комбінезон, шолом, висотомір і парашутна система, вона найдорожча. До 100 стрибків її можна орендувати – літати починають з найбільшим куполом і з напрацюванням досвіду поступово зменшують його розмір. До системи входять ранець, основний і запасний парашути, страхувальний пристрій. Він автоматично відкриє запасний парашут, навіть якщо щось пішло не так і спортсмен втратив свідомість.
Коли я кажу, що займаюся парашутним спортом, у 90% випадків чую: "Але це ж так небезпечно!". А у мене перший перелом стався навіть не на тренуванні. Ми поїхали кататися на човні з родиною, я спіткнулася і зламала ногу. Наклали гіпс, я плачу, мене запитують: "Так боляче?". А я думаю тільки про те, що випадаю з графіка тренувань.
Парашутний спорт з одного боку якісно розвантажує думки – в повітрі вдається викинути все зайве з голови, зосередитися на послідовності рухів. Працює як медитація – я давно помітила, що якщо знаходжу у вихідні час на стрибки, то встигаю більше і результати кращі. З іншого, звичайно, вимагає хорошої фізичної підготовки та витривалості.
Після перших тренувань у мене боліли навіть ті м'язи, про існування яких я раніше і не здогадувалася – наприклад, правильна позиція у повітрі вимагає хорошого прогину в попереку. Плюс ти фактично лягаєш на потік повітря 190 км/год, тому напружується все тіло. Чимось за відчуттями схоже на стояння в планці – коли напружена кожна клітинка. У команді вага вирівнюється під найважчого учасника – інші літають з вантажами. Оскільки я найлегша в команді, мені доводиться додавати 5-7 кг до своєї ваги. Тому тричі на тиждень я тренуюся в залі, займаюся силовими з тренером. Родичі вже звикли до мого захоплення і не намагаються відмовляти. Дітям я не забороняю і не планую. Щоправда, молодший син парашутами зовсім не цікавиться. А ось старша донька, їй 11, така ж фанатка неба, як і я. З семи років вмовляла дозволити їй стрибнути.
Вперше ми стрибнули разом, потай від усіх, їй було 9. Я поставила умову: закінчить навчальний рік з похвальним листом – візьму на дропзону. Вона стрибала з інструктором, сказала, що це найкращий досвід у її житті. Але коли дізнався чоловік, не розмовляв зі мною два тижні.
Через рік вона попросилася стрибнути ще раз. Тут вже я відмовилася приховувати, сказала, щоб з батьком сама домовилася. Вона написала йому листа про те, що стрибки з парашутом роблять її по-справжньому щасливою. Тоді і він не встояв. Відчуваю, зростає моя майбутня напарниця.