27 липня в українському суспільстві спалахнув скандал: на тлі новин про те, що Верховна Рада підтримала фінансування будівництва Національного музею Голодомору-геноциду, Леся Гасиджак, в.о. директора Музею Голодомору, зазнала хейту і бодішеймінгу. Адвокат Клим Братківський, а згодом і народна депутатка Мар'яна Безугла написали [огидні] пости в фейсбуку, де цькували Гасиджак через зовнішність та вагу. Дійшло до того, що народна депутатка Мар'яна Безугла доповнила свій допис доповнила фотографіями Лесі Гасиджак, виснажених темношкірих дітей, пам'ятнику Голодомору. Публікації стали вірусними (допис Братківського наразі видалений або скритий); коментарі під ними відкрили прірву — неприйняття, дискримінації та хейту.
Українське суспільство знову стикнулося з тим, що жінку обговорюють саме через зовнішність. Подібного з чоловіками майже не буває. Цю мізогінію важко навіть назвати прихованою. Але в цій історії зачіпають не лише цькування та хейт, а й те, що експертизу та професійні якості людини піддали сумніву виключно через те, який вигляд має її тіло. Нагадаємо, це все відбувається в професійному, а не обивательскому середовищі.
Ця історія могла б бути надто песимістичною. Проте після інтерв'ю з Лесею Гасиджак парадоксальним чином виявляється, що світлих моментів в ній набагато більше, ніж можна собі уявити. Леся — настільки поміркована та оптимістична людина, що виносить з цієї історії тільки гуманістські уроки. "Добро перемагає зло", — вірить вона. І хоче, щоб її приклад допоміг людям (особливо жінкам), яких цькують через зовнішність.
Ми зустрічаємося з Лесею спекотного літнього дня; вона перепрошує за запізнення — робота Музею Голодомору триває, і завдань у директора багато, попри будь-які події навколо.
Попри те що Гасиджак — музейниця з блискучою репутацією та досвідом, вона до певного часу не була відома широкому загалу. Сьогодні її впізнають всюди: на світлофорі якийсь чоловік відкриває вікно, щоб сказати: "Пані Лесю, тримайтеся"; таксист, що везе її на роботу, каже: "Ааа, вам в Музей Голодомору? То це ви!"; коли вона виходить з власного під'їзду, якась незнайома жінка кричить їй з відстані кількох метрів: "Я вас впізнала!"
Леся розповідає про ці епізоди іронічно і мило, проте визнає: це не найпростіший її досвід. Людині, яке все життя займалася наукою та музейною справою, така увага дається непросто. В ресторані, куди вона ледве наважується піти з подругою, щоб знову не стати предметом особливої уваги, їм неочікувано дарують квіти. Леся сміється: "Може, це просто букети, що лишилися після якогось святкування, і їх віддають, просто щоб не пропали", — але водночас зізнається, що подібна підтримка зворушує.
На захист Лесі стали сотні людей — від письменників, зокрема Ірини Цілик та Оксани Забужко, до лідерів думок та державних діячів. Гасиджак каже, що навіть не очікувала такої потужної хвилі підтримки. І що саме вона певною мірою дозволяє їй триматися.
Про початок скандалу вона дізналася майже випадково: каже, йшов звичайний робочий день, аж раптом почали сипатися один за одним запити на додавання в друзі у фейсбуку. Зателефонував старий друг зі словами підтримки. Спантеличена Леся тільки перепитала: "А що взагалі відбувається?" Чоловік їй порадив кілька днів просто не заходити в соцмережі. Леся послухалась і перші пару днів навіть обійшлася без заспокійливого. Проте і без сну також. На четвертий день лікарка виписала їй транквілізатори.
Приблизно тоді ж Леся Гасиджак оголосила у фейсбуку, що позиватиметься на кривдників до суду. Зараз вона зізнається, що то було доволі імпульсивне рішення, втілювати яке вона на той момент навряд чи була готова. Проте дуже скоро їй почали писати правозахисники, які хотіли взятися за справу, а підписники в коментарях та приватних повідомленнях — пропонувати фінансову допомогу, щоб сплатити послуги адвокатів.
Сьогодні правову підтримку Лесі Гасиджак здійснюють адвокатки лінії правової допомоги "ЮрФем: підтримка" — Христина Кіт, Марина Саєнко та Оксана Гузь.І це — перший прецедент, коли жертва булінгу, професійні якості якої поставили під сумнів через зовнішність, займає таку дорослу, виважену позицію, переводячи кривдників у правове поле.
Леся стримана в формулюваннях — в цьому відчувається не тільки досвід і так звані soft skills та природна емпатичність. Чого їй вартує подібна виваженість, залишається тільки здогадуватися. Проте вона викликає неймовірну повагу.
Про досвід та експертизу
Лесі Гасиджак сорок. Вона закінчила істфак Університету Шевченка та, за її власним зізнанням, мріяла про педагогічну діяльність: "Я люблю викладати та вмію тримати увагу аудиторії". Проте після закінчення Університету вона потрапила до видавництва "Родовід", заснованого Лідією Лихач. У "Родоводі" видавали книги з етнографії, українського мистецтва, вишивки, текстилю, скульптури тощо.
В 2008 Леся доєдналася до ГО "Український центр розвитку музейної справи" — і відкрила музейний світ, в який закохалася назавжди. Потім була робота в Музеї-квартирі Павла Тичини, де вона водила екскурсії (каже, обожнювала цим займатися). Це вона іноді робить і досі.
ГО співпрацювала з Міжнародним благодійним фондом "Україна 3000" (головою Наглядової ради якого була Катерина Ющенко) та реалізовувала, крім іншого, програми підтримки музейних працівників, займалася системним розвитком музейної галузі, через переклад і видання посібників з маркетингу та менеджменту, студійні подорожі, організацію лекцій та навчання музейних працівників.
Лесю знає весь світ музейників — довгий час вона очолювала вебпортал "Музейний простір", який об'єднував працівників цієї справи. Гасиджак також багато співпрацювала з музеями Києва. В 2015 Олеся Стасюк, тодішня очільниця Музею Голодомору-геноциду, запросила її на посаду заступниці. З перервами Леся працювала на цій посаді, аж доки Стасюк не звільнили через порушення окремих пунктів контракту, наслідком чого стало псування репутації музею.
Оскільки за умов воєнного часу відкритий конкурс на посаду директора Музею провести було неможливо, Гасиджак призначили виконувачкою обов'язків директора. До цих призначень і посад Леся ставиться спокійно: за роки кар'єри довела собі все, що хотіла, а пріоритетом бачить саме розвиток музейної справи та збереження пам'яті.
Про родину та стосунки з тілом
В родині Лесі, де прослідковується і бойківське коріння, і донецьких греків, вміли готувати, проте все це було про гедонізм та любов до життя, а не про заїдання проблем.
Леся згадує, що в дитинстві була як всі діти — "можливо, трохи мала щічки на фото". Проте з жодними проблемами зі сприйняттям себе або булінгом не стикалася. Відмінниця по життю (золота медаль в школі, диплом з відзнакою в університеті), Гасиджак, як і всі, здавала нормативи з фізкультури — і біг, і стрибки.
Леся каже, що за своє життя випробувала безліч систем харчування, а в один прекрасний день вирішила, що відпускає ситуацію, оскільки впливати на неї неможливо. Вона справляє враження людини, яка в ладу з собою та власним тілом, і це неминуче захоплює. Коли я питаю про коло підтримки, яке допомогло їй впоратися зі стресом, її очі виблискують. І неочікувано вона додає, що чоловіки, які були поруч, завжди "допомагали їй відрощувати крила" та ніколи не хейтили. Образи вона чула лише від жінок.
В родині Гасиджак, на щастя, ніхто не помер від голоду в 1932-1933 роках, проте майже всі сімейні реліквії та скарби, від коралів до прикрас, пішли на обмін. За них можна було отримати хліба або молока — так матеріальні речі врятували життя всього роду.
Сьогодні в Музей Голодомору люди часто приносять власні артефакти — низку намиста, яка залишилася з рясних прикрас (все решта було виміняно на їжу в 1933-му) або старовинну сорочку, яка вціліла з тих страшних часів. Леся каже, що приходять люди, уважно і розчулено слухають екскурсію, а потім починають переповідати свої сімейні історії. Музейники беруть їхні контакти, виходять на зв'язок та записують ці історії відповідно до канонів та правил музейної справи. Так виявляється, що за останній рік колекція артефактів виросла на 25%.
Коли я питаю, наскільки важко емоційно відсторонюватися від цих болючих історій, Леся каже, що музейники діють як лікарі: з часом приходить досвід, який не дозволяє включатися емоціям. Втім, зізнається, що коли збирала свідчення про Голодомор у селі своїх предків, ледве стримувала сльози.
Це увічнення пам'яті про злочини проти українців Леся вважає однією з причин, з яких Музей Голодомору має працювати навіть під час війни — особливо під час війни.
Про те, чому Музей Голодомору має працювати під час війни
"Для росіян Музей Голодомору — це як червона ганчірка для бика, — каже Леся. — А для всіх без винятку українців — це спільний біль".
Сьогодні Музей відвідують дипломати, високопосадовці, іноземні державні діячі, які з візитами перебувають в Україні. Це один з "чекпойнтів", який входить до переліку обов'язкових для відвідування місць (переліком опікується Служба Державного Протоколу та Церемоніалу). 3 серпня до Музею завітав новопризначений Посол Федеративної Республіки Німеччина в Україні Мартін Єгер. Екскурсії, до речі, проводять не лише англійською, але й німецькою, французькою тощо. Станом на 1 серпня 2023 року Голодомор визнали геноцидом українців парламенти 28 країн світу. 10 з них — за останній рік, включно з Німеччиною, Італією, Францією, Великою Британією.
Я не можу перестати думати про те, що цькування в соцмережах могло бути частиною інформаційної війни росії проти України, яку пересічні користувачі підхопили, не заглиблюючись у суть. Цю теорію виключати не можна.
Можна сперечатися, чи стало одним з наслідків скандалу те, що Президент наклав вето на Закон про фінансування завершення будівництва другої черги Меморіального комплексу пам’яті жертв Голодомору, проте це сталося. Це тим більше прикро, що не передбачалося якогось екстреного відволікання коштів чи додаткових траншів: будівництво розпочалося ще у 2008 році, зведення другої черги музею — у 2017-му, його планували завершити у 2023-му. Наразі роботи на будівельному майданчику тривають, адже вони були авансовані. Дирекція з будівництва, яка здійснює роботи, каже, що їх обсяг до кінця року є визначеним і забезпеченим. А що буде з видатками на будівництво у 2024 році – покаже час. Проте Гасиджак вірить, що всім стане мудрості та виваженості ухвалити правильне рішення.
"Адже ми не можемо просто закрити двері Музею та почекати закінчення війни, — каже музейниця. — Хоча б тому, що жодних дверей там немає". Вона пояснює, що просто припинити будівництво неможливо: у цьому випадку буде потрібна консервація, яка вимагає величезних коштів; згодом вони знадобляться вже на розконсервування.
"Звісно, що як громадянка я теж вважаю, що питання перемоги і дронів — першочергове", — каже Леся. Проте як музейниця вона чудово розуміє: будь-яка пауза в роботі музею — це ще один крок до забуття злочинів, які вчиняла росія щодо України століттями.