Успішні та незалежні by FOBERINI: Василиса Степаненко
"Зараз ти намагаєшся зробити все для того, щоб щось змінити, зробити краще, і між цим намагаєшся жити нормальне життя", — каже Василиса Степаненко. Українська журналістка своїми репортажами привертає увагу до важливих соціальних тем і невтомно працює над тим, щоб світ знав правду про події в Україні. В цьому інтерв'ю Василиса розповідає про свій шлях у журналістиці, значення Пулітцерівської премії, пошук балансу між роботою та особистим життям під час війни, а також ділиться мріями про майбутнє України. Вона надихає та додає віри в силу слова і людяність у нашому складному світі.
Ви працюєте в журналістиці з 2018 року і вже зробили вагомий внесок в розвиток та визнання української журналістики. А чи пам’ятаєте момент, коли точно вирішили пов’язати своє життя із цією сферою?
У 2018 році я пішла навчатись в Харківську державну академію культури й водночас почала працювати в місцевій газеті KHARKIV POST. Трохи згодом стала репортеркою на телебаченні. Ще у школі я розуміла, що хочу бути журналістом, хочу мати інтелектуальну, а також творчу при цьому професію, котра може змінювати світ на краще. Я дуже любила спілкуватися з людьми та писати. І звісно для мене такою сферою була журналістика.
Напевно момент, у який я зрозуміла, що повʼяжу своє життя з цим — коли я вже працювала на місцевому телеканалі. Мені здавалося, що у мене нічого не виходить. Я памʼятаю, що вже тоді полюбляла працювати над важливими соціальними темами, за які ніхто не хотів братися, тому що вони емоційно важкі. Але мене це не лякало. Мені хотілося допомагати людям та відкривати очі людей навколо мене на різні соціальні проблеми, на які зазвичай не звертають уваги.
Цей момент був, коли я прийшла на захід, присвячений дітям з рідкісним захворюванням — мʼязовою дистрофією Дюшена. Там майже не було журналістів. Я почула як діти зі смертельним захворюванням, які не можуть отримати лікування та фінансування в Україні, розповідають про свої мрії. Їхньою найголовнішою мрією було їздити на велосипеді. У людей з таким захворюванням до двадцяти років перестають функціонувати мʼязи, тому вже у підлітковому віці вони не можуть сісти та покататися на велосипеді, вони навіть не можуть ходити. Мене зачепило, що раніше я не знала про це захворювання. Мені захотілося більше розповідати важливі історії світу і людям навколо. Саме тоді я зрозуміла, що точно повʼяжу своє життя з журналістикою.
2023 рік. Пулітцерівська премія. Одна з найпрестижніших нагород у галузі журналістики. Чи змінилося ваше сприйняття своєї роботи після визнання на такому високому рівні?
Я ніколи в житті навіть не мріяла про цю премію, адже працювала в місцевих новинах. Коли почалася повномасштабна війна я зрозуміла, що буду робити все для того, щоб показати це світові, щоб дати людям голос. І звісно вся робота, яку я роблю зовсім не для нагород і визнання. Вона для людей. Але отримати Пулітцерівську премію було і є для мене величезною підтримкою, адже це довіра людей.
"Мені хотілося допомагати людям та відкривати очі людей навколо мене на різні соціальні проблеми, на які зазвичай не звертають уваги"
Люди довіряють нам, вони читають наші новини, слідкують за нашою роботою. Це надважливо — мати таку довіру, особливо від найвищого у світі журі. І звісно, це допомагає привертати увагу до історій, до України, до українців і для мене це багато значить. Тому напевно сприйняття моєї роботи для мене ніяк не змінилося. Я так само продовжую працювати та далі, і не хочу зупинятися. Це тільки підтримало і дало більше наснаги та віри в себе.
Як ви знаходите баланс між особистим життям і професійними обов'язками сьогодні, в умовах війни?
Чесно кажучи, з початку повномасштабного вторгнення в мене майже не було часу на особисте життя, тому що я постійно працювала, і саме робота стала всім моїм життям. Я майже втратила контакт з усіма своїми друзями та рідними, тому що займалася тільки роботою.
Зараз я намагаюсь знайти більше часу для того, щоб приділяти час своїм рідним, друзям і давати собі більше часу на речі, які я полюбляю. Наприклад, коли у мене є час між відрядженнями або я можу надовше залишитися у Києві, я досить часто приділяю увагу собі й можу відпочити — сходити на масаж, в кіно, погуляти, купити собі щось новеньке (я дуже люблю косметику). Одягнути сукню, якось нарядитися, зробити фотосесію — теж обожнюю, адже раніше працювала моделлю. Це те, що повертає мене до смаку життя і я знову починаю все відчувати.
Також у мене є хлопець, якого я дуже люблю. Ми не так давно у стосунках, але саме війна та спільний біль нас поєднали. Кожен раз, коли проводжу з ним час, я відчуваю себе набагато краще. Добре, коли є кохана людина, яка тебе розуміє та підтримує. Останній раз, коли я приїхала з відрядження, мій хлопець подарував мені квіти. Він теж постійно працює. Іноді є час кудись сходити разом, але ми настільки втомлені, що хочеться більше часу проводити вдома.
Зараз я повертаюсь з відрядження і ми знову зустрінемось. Життя дуже контрастне, дуже швидке. Зараз ти намагаєшся зробити все для того, щоб щось змінити, зробити краще і між цим намагаєшся жити нормальне життя.
Як ви приймаєте рішення про те, що показувати, а що – ні, коли маєте справу з чутливими матеріалами?
Є певні етичні норми та стандарти, які є загальними для журналістики. В нашій компанії у нас теж є обмеження, які ми називаємо чутливим контентом. Наприклад дуже часто репортажі, де сталася атака і присутні постраждалі або загиблі, є важкими. Все документується та знімається, але звісно в ефір йде дуже обережно. Тобто, ти намагаєшся зняти такі кадри, щоб було зрозуміло всю картину цього жаху, але при цьому і не було багато відкритого та чутливого контенту. Люди, які бачать це по телебаченню та в новинах можуть бути не готовими, або це можуть побачити діти, або люди з нестабільною психікою. Тому звісно є норми, яких ми завжди дотримуємося і намагаємось зробити все так, щоб передати максимальну реальність і одночасно не нашкодити людям.
Чи є у вас якісь ритуали або звички, які допомагають залишатися зосередженою під час репортажів?
Коли я знімаю, я затримую подих, щоб у мене не тряслися руки. Я намагаюсь сконцентруватися на цьому моменті, щоб його спіймати. Але звісно коли я працюю в зоні бойових дій, на фронті, то завжди слухаю те, що мені кажуть військові, якщо ми працюємо разом. Це найголовніше — слухати та виконувати команди, адже в таких небезпечних умовах кожен крок може коштувати життя. Тому я завжди намагаюся бути сконцентрована на тому, що мені кажуть.
Що ви порадили б молодим журналістам, які хочуть працювати в гарячих точках?
Я б порадила обовʼязково пройти тренінги з надання першої медичної допомоги та всі курси з безпеки. Безсумнівно потрібно знати всі правила безпеки, мати з собою жилет, каску, не їздити туди самому – щоб у тебе поруч була команда, з якою ти працюєш. Найголовніше — це безпека. Навіть якщо ти молодий журналіст, ти сто відсотків впораєшся з інтервʼю.
З погляду репортажу, я б порадила чути людей, прислухатися до їх історій, більше питати про їхні почуття і справді приділяти цьому увагу.
Що для вас означає успіх у професії журналіста? Поділіться своїм рецептом успіху.
Зараз у наш час дуже важко залишатися людиною і зберігати людяність, бути вірним собі та своїм принципам. У журналістиці це дуже важливо. І для мене саме це є успіхом і шляхом його досягнення. Те, до чого я намагаюся йти — це зберігати людяність у собі. Адже я знаю – якщо втратити людяність, ти сто відсотків втратиш можливість робити репортаж, бо репортаж це все ж таки про життя, а щоб його відчувати та розуміти людей треба бути нормальною людиною.
"Успіх у професії журналіста — це залишатися людиною і вміти чути людей навколо себе"
Український народ має багату історію та культуру. Які традиції є у вашій родині?
Ми дуже часто ходили до церкви з моїми бабусею, дідусем та мамою. Взагалі ходили щонеділі, але на свята це були особливі для мене моменти, які дійсно є традицією. Я памʼятаю, як на Різдво було холодно, йде сніг, а ми йдемо до церкви. А потім ми збиралися разом з нашими сусідами за столом, готували всі традиційні, і не тільки страви. Зараз, на жаль, це неможливо, адже моя родина є біженцями за кордоном. Ми не можемо так зібратися, але я дуже сподіваюся, що одного дня все ж таки зберемось.
Про яке майбутнє для України після перемоги ви мрієте?
Я мрію і щиро вірю в те, що майбутнє України дуже велике. З такими людьми, які у нас є, я думаю взагалі все можливо. Я захоплююсь Україною, я дуже люблю її, я хочу робити її кращою і розвивати її, адже я бачу величезну перспективу.
Україна — це європейська країна, яка дуже насичена неймовірною культурою, традиціями, людьми, природою, історією – вона неймовірна. Мені здається, що зараз ми робимо все для того, щоб її розвивати і говорити про неї на весь світ. Звісно, зараз одні з найважчих часів нашої історії, але це те, що формує нашу ідентичність. На жаль, таким чином.
Звісно, після війни я мрію, що Україна буде розквітаючою країною з щасливими людьми, з вільними територіями, на які всі зможуть повернутися. Я в це щиро вірю.
Стиль: FOBERINI
Фото: Олексій Пономарьов
HMUA: Наталія Курілех
Інтервʼю: Тетяна Пічугіна
Автор бренду: Ірина Лимаренко
