Поділитися

Один серед натовпу: Веня Брикалін про показ Рафа Сімонса в Нью-Йорку

Тиждень моди – складна екосистема. Флагманські колекції задають вектор руху всій індустрії, а дизайнери – заледве досяжну планку для колег по цеху. Без показів Raf Simons раунд європейських чоловічих колекцій втратив у барвах, а від переїзду Рафа Сімонса через Атлантику виграв Нью-Йорк. Для чоловічого Тижню моди в Америці, який повільно набирає обертів, шоу бельгійського дизайнера – недосяжна висота. Останнім таким трігером для модної сцени Нью-Йорка були покази австрійця Хельмута Ланга, який презентував там свої революційні колекції на межі нульових. Сімонс – один із тих, хто просуває чоловічу моду. Його покази про досвід переживань, а одяг спершу завжди відходить на другий план.

Шоу, яке Раф Сімонс представив цього тижня, стало святом для очей і тренажером для мозку. У таких колекціях спрацьовує ментальність Тамблера – дизайнер нанизує візуальні цитати і культурні референси, головний сенс яких зводиться до гри в їх ідентифікацію. Тут змішалися байдужий і величний у своєму галогенному сяйві Чайнатаун, зловіщий світ-антиутопії з блокбастеру Рідлі Скотта "Той, що біжить по лезу" і графічний дизайн культового арт-директора Пітера Севілла. Якщо комусь цього видалося не достатньо, то Сімонс розкидав по колекції слова-пам’ятки, частково зрозумілі тим, хто застав часи магнітних відеокасет, компакт-дисків і дротового інтернету. ("Репліканти" з Ріплі, "Нечітка логіка" з теорії математики і лірика пісень New Order). Робота Сімонса, на перший погляд, не про дизайн і навіть не про стайлінг. Модне слово "кураторство" найточніше описує його вправне жонглювання образами і сенсами.

Реклама.

Сімонс не боїться повертатися в минуле і цитувати себе – його архівів, накопичених за 20 років роботи, вистачить щонайменше на три успішні дизайнерські кар’єри. Здається, він чудово знає це і тому випускає на подіум перевидання власних хітів. Чимало з нового здасться знайомим. Наприклад, об’ємні плащі з вінілової шкіри і безрозмірні джемпери з рваними краями і спущеними петлями. Головний трофей колекції – серія футболок з cover art альбомів Joy Division і New Order,, улюблених музичних гуртів дизайнера. Ці сувеніри розійдуться гардеробами його молодих шанувальників як пам’ятки часу, яких вони не застали, а повний сенс яких, скоріш за все, вислизне від них.

Сьогодні світ переживає наступ вигаданої ностальгії. Про це – вся мода пострадянського блоку і комерційний бум архівних колекцій головних дизайнерів 90-тих – Хельмута Ланга, Мартіна Марджели і, звісно ж, Рафа Сімонса. Тільки лінивий не спробував експлуатувати тренд услід за великими –від дизайнерських екзерсисів Каньє Уеста до концертного мерчендайзингу Джастіна Бібера. Навіть сестри Дженнер спробували осягнути неосяжне, випустивши футболки з портретами Тупака Шакура, Джима Моррісона й Оззі Осборна, які зливались зі знімками Кендалл і Кайлі. Апропріація чужої історії спровокувала справедливий гнів публіки, а на додачу ще й судовий позов.

Сімонс як ніхто інший має право на ностальгію – за спиною у нього самотнє дитинство, що минуло в бельгійській глушині і музична крамничка з вініловими платівками, як єдиний портал в інший світ. У цьому досвіді він знаходив натхнення для колекцій у 90-х, до нього ж звертається і зараз. Сучасній молоді зрозуміти почуття дизайнера буде складно: хто в епоху Apple Music и Spotify здатен розділити тугу приреченого на цілковиту ізоляцію підлітка?

В уяві Сімонса ізольовані герої (так називалась книга, видана дизайнером у співпраці з фотографом Девідом Сімсом у 1999 році) тепер блукають перевантаженими людьми вуличками китайського кварталу в амуніції з масивних пальм-коконів з кокетливо, майже по-жіночому опущеною проймою і м’яким драпіруванням на спині, шортах-колотах, як у японських ніндзя і зворушливих капелюхах збирачів рису. Нагородою за добровільне відлюдництво їм дісталися гумові чоботи до коліна і китайські ліхтарики з дизайнерськими принтами.

Гострі вилиці за тьмяного освітлення джедайських парасольок – приблизно так виглядає сучасна молодь, підсвічуючи власну самотність в мережі екранами смартфонів. Якби не особиста історія Сімонса, дизайнера можна було б запідозрити в заграванні з публікою і монетизації модного сьогодні почуття меланхолії. Але продовжуючи розповідь, яка тягнеться з 90-х, Раф Сімонс влучає в ціль. Адже Чайнатаун, як і привід для самотності, у кожного свій.