Еволюція домашнього взуття
До кінця XIX століття капцями називали будь-яке взуття для дому, включно з вечірніми капцями, капцями для ванної, шльопанцями й капцями для післяобіднього чаю. Нині ми використовуємо це слово для позначення взуття, яке можна носити тільки вдома. Мода, звичаї, культура й промисловість — історія цієї пари досить багатогранна й мультикультурна. У цьому матеріалі розповідаємо, яке значення таке взуття мало в різних країнах у різні часи і як воно набуло статусу домашнього.
Заведено вважати, що капці родом зі Сходу. Їх носили китайські вельможі ще в 4700 році до нашої ери. Вони були зроблені з бавовни або плетеної тканини, мали шкіряні накладки й були прикрашені символами влади. А в коптській (Копти — етнорелігійна група єгиптян, що живе в Північній Африці й на Близькому Сході) гробниці II століття знайдено давні капці — бабуші, прикрашені золотою фольгою. Проте найпершу згадку про капці зафіксував тільки у XII столітті офіцер Імперії Сун. Він описує два типи взуття, які бачив у регіоні, який нині називають В’єтнамом. У тих капців був ремінець між пальцями ніг або шкіряний ремінець на нозі, а підошва зроблена зі шкіри.
В іншій східній державі — Османській імперії — капці були символом полону. Гарем султана носив їх у приміщенні, щоб можна було легко взувати й знімати, перш ніж ступати на дорогі перські килими. Капці були дуже м’якими й зручними, призначеними для використання в приміщенні, щоб наложниця не змогла втекти, позаяк вони були занадто тонкими й слизькими для жорстких кам’янистих доріг.
Але на Заході історію капців можна простежити тільки до 1478 року. Лише в 15 столітті для чоловіків з вищого світу капці стали модним взуттям. Вони були зроблені із шовку або дорогої тонкої шкіри, з дерев’яною або корковою підошвою, щоб захистити їх від бруду.
Особисті предмети, що розділяли життя всередині й зовні житла, можна побачити, зокрема, на європейських картинах 15 століття. На "Портреті подружжя Арнольфіні" 1434 року авторства Яна ван Ейка зображена пара взуття — дерев’яні сабо, які взували на домашнє взуття, щоб захистити його від бруду зовні. На гравюрі 1514 року "Святий Ієронім у келії" Альбрехта Дюрера також зображене взуття для домашнього вжитку — пара мюлей на передньому плані під лавкою з книгами й подушками.
"Святий Ієронім у кельї", Альбрехт Дюрер, 1514Приблизно в цей самий час завоювання Османської імперії прищепили східні звички на європейському континенті. До середини XVI століття більшість заможних чоловіків носили капці з м’якої шкіри, шовку або оксамиту, часто з візерунками, які відповідали їхньому одягу. Жінки зі свого боку взяли в ужиток непрактичну форму взуття під назвою чопіни (цокколі, пьянелле). Такі капці сиділи на платформі, яка йшла вздовж довжини взуття й могла сягати 60 см. І чоловіки, і жінки використовували стрічки, бантики й коштовності для прикрашення свого взуття. Звісно, такі пари не були призначені для прогулянок просто неба, і обидві статі носили "бахіли" під назвою паттени й пантофлі, щоб захистити своє витончене взуття, якщо їм раптом потрібно було вийти в ньому на вулицю. Ближче до XVII століття все більша кількість чоловіків з’являється на портретах у домашніх умовах у своїх мюлях і капцях.
Але вже у XVIII столітті, в епоху Людовика XV, шльопанці переважно використовувала челядь, щоб не заважати своїм господарям шумом під час ходіння, а також для збереження дерев’яних підлог завдяки підошві з повсті.
Окреме місце капці посідали в релігійній громаді. Таке взуття історично носив Папа Римський. Вони були яскраво-червоні й символізували кров мучеників і закривавлені ноги Христа, були зроблені вручну із шовку або атласу й оздоблені золотою ниткою у вигляді хреста, прикрашеного рубінами. Папа носив ці капці всередині своєї резиденції, а не червоні шкіряні туфлі, які він одягав зовні, і тоді повелося, що будь-який паломник, що має аудієнцію в Папи, має стати на коліна й поцілувати один з капців.
Пізніше капці знову поступово стають символом буржуазії, яка здебільшого полюбляє проводити час вдома. Дами мали змогу продемонструвати свої навички вишивання, декоруючи домашнє взуття. Такі журнали, як Godey's Lady's Book і Peterson's Magazine, публікували шаблони, що давали змогу відтворити вдома найостанніші модні зразки.
Софі Лорен, 1957У Вікторіанську епоху з’явилися так звані "капці принца Альберта", які отримали своє ім’я на пошану чоловіка королеви Вікторії. Вони являли собою оксамитові капці зі стьобаною шовковою підкладкою й шкіряною підошвою. Спочатку їх носила англійська аристократія. Зрештою цей звичай перемістився за межі дому в клуби й курильні кімнати. Пізніше такий стиль став синонімом голлівудських ікон, як-от Кларк Гейбл.
Vogue, 1937Що стосується локальної історії такого взуття, то на портретах російських майстрів XVIII й XIX століть часто можна побачити героїв або в мюлях османського стилю, або в тонких, призначених для використання в приміщенні, капцях. Культура носити капці занепала відразу після революції 1917 року. Залишкам порочного старого світу не було місця в новій радянській парадигмі. Хоча капці більше ніколи не змогли стати такими екстравагантними й химерними, як раніше, незабаром вони повернулися в більшість радянських домівок у простішому вигляді, пропонуючи своїм власникам комфорт після тривалого дня будівництва комуністичного раю.
Хорст, П. Хорст, 60-тіСьогодні капці мають різне призначення, часто залежно від національної культури. Також вони набувають безлічі різних форм: з відкритою п’ятою, закриті, чобітки, сандалі, шльопанці й усе ті ж "капці принца Альберта". Вони можуть бути виготовлені із чого завгодно: від шкіри, замші, вовни до штучних матеріалів, а підошва — зі шкіри, гуми або дерева, зокрема корка.
