Чемпіонка світу з артистичного плавання Марта Федіна – про тренування у війну, підтримку та красу

Марта Федіна – найтитулованіша українська артистична плавчиня сучасності. Їй усього 20, але за її плечами – Олімпіада в Токіо, а також 15 міжнародних нагород, з них – 11 золотих. Ми поговорили з Мартою про те, як це – перемагати на міжнародній арені, поки в твоїй країні війна, про те, чому харківська школа плавання вважається найсильнішою в Україні, про ритуали краси та про волю до перемоги.

Марта Федіна

Марта народилася в Донецьку та жила там з батьками. В травні 2014 року дівчина разом з групою поїхала на збори до Туреччини. Звідти їхали вже до Харкова: про повернення до окупованого Донецька не могло бути й мови. Хто б міг подумати, що через вісім років доведеться рятуватися знову. Звісно, тренуватися в Харкові наразі неможливо: місто щодня піддається ворожим обстрілам.

Хай там як, тренерка команди, Світлана Саідова, спуску дівчатам не дає: вони тренуються – не в Харкові, так у Києві, не в Києві – так за кордоном – тренуються будь що. Харківська школа плавання – історично дуже сильна, а Світлана Саідова – легенда спортивного світу: строга, вимоглива, цілеспрямована. Марта в захваті: "Світлана Борисівна застосовує і батіг, і пряник. Дає добре прокачатися", – каже вона.

4 серпня 2021 року Марта Фєдіна у складі дуету з Анастасією Савчук здобула "бронзу" на Олімпійських Іграх у Токіо – це була перша в історії України олімпійська медаль у цьому виді спорту.

"Як правило, ми перед змаганнями вже розуміємо, як розподіляться місця. Коли їхали на чемпіонат Європи (влітку цього року – ред.), вже підозрювали: за найліпшого розкладу будемо першими. Тож у нас було надзавдання не просто вийти на перше місце, а здобути максимальний відрив, щоб усі відчували, наскільки ми сильні", – каже Марта. Всі й відчули: в серпні дівчина разом з командою вибороли для України золото чемпіонату Європи з артистичного плавання.

Війна заскочила Марту в Харкові. Вона щойно повернулася з Італії, а в неділю, 27 лютого, вже мала летіти на збори до Туреччини. Дівчина думала побути з батьками три-чотири дні, тому навіть речей з собою не мала. "До останнього ні я, ні мама, ні батько не збирали тривожних валізок. Ми, звісно, говорили про війну, але обривали самі себе: що від того зміниться". Зранку 24 лютого вся країна прокинулася під звуки вибухів.

"У чаті тренерка написала, що тренування відміняється", – згадує дівчина. Було дійсно не до тренувань. О 9 ранку вони з батьками вийшли в супермаркет. Побачили багато людей: всі стурбовані, ніхто нічого не розуміє. Зателефонували друзям, які живуть за містом, – і поїхали до них.

Проте вже 6 березня батьки та тренерка вирішили, що дівчина має евакуюватися разом зі збірною до Італії. Марта ладна була їхати сама – але мама не дозволила. Вони з татом сіли в машину, посадили туди доньку та повезли до кордону, в напрямку Львова. Маршрут був довгий та складний. В перший день змогли просунутися всього на 100 км. "Затор, купа машин, – згадує дівчина, – у машинах коти, діти, собаки. У всіх паніка, сльози, розгубленість".

Батьки довезли Марту до Львова; тато повернувся одразу, мама – через деякий час. Вони досі активно волонтерять у рідному місті. Готують їжу, доправляють речі на передову. Про більше не розповідають. Марта згадує, що мама приїздила до неї в Будапешт лише раз – у червні. "Я чотири місяці її не бачила, просила: "Залишся". Але мама відповіла: "Харків – це мій дім, я його не залишу. І не залишу тата". Ось і все: сильні батьки, сильні діти. Сильна нація.

Марта згадує, що на початку березня в міжнародній спільноті і думки не було про те, щоб глобально відсторонити від участі в змаганнях російських спортсменів. Проте українські дівчата були налаштовані рішуче. Вони почали записувати звернення до іноземних колег, де чітко зазначали позицію: росія має бути усунута. Українська збірна була готова відмовитись від стартів, де є російські спортсмени. І нарешті світ це зрозумів. "Для нас ця підтримка була дуже важлива", – каже Марта.

Дівчина зізнається: спочатку відчувала злість та ненависть Та відчуття трансформувалися згодом: "Я хочу, щоб про них забули. Хай вони там собі живуть та змагаються самі з собою. Хочу, щоб більше ніхто не витрачав енергії та емоцій на ту країну".

Коли дівчата дісталися до Рима, з'ясувалося, що навіть купальників у них не було: всі їхали без речей або з мінімальним багажем. На щастя, італійці приймали тепло та щиро, забезпечили всім необхідним. Проте, звісно, не побутові негаразди займали всі думки. Марта, як і всі інші дівчата, прокидалася вночі, щоб перевірити новини. Сумувала за батьками. Хвилювалася за їхні життя.

Триматися допомагав жорсткий тренувальний графік та солідарність, яку виявила вся спортивна спільнота. Це те, що тримало на плаву – в усіх сенсах.

Спортсменки, що займаються артистичним плаванням, проводять багато часу у воді. Звісно, можуть страждати шкіра та волосся. "Шкіра в мене не дуже вибаглива, – зізнається Марта. – Я, звісно, люблю після басейну намазатися з ніг до голови. Проте інколи просто не вистачає часу".

Волосся Марта не фарбує: на сонці воно вигорає та з'являються золоті відблиски. Каже, що і догляду особливого воно не потребує. Головна складність – це вимити з волосся желатин.

З желатином у професійних синхроністок дуже цікаві стосунки. Виявляється, їхні бездоганні гладенькі зачіски тримаються тільки завдяки великій кількості желатину. Його мають у косметичках усі дівчата – жоден гель для волосся не дає такого глянсового стійкого ефекту, як натуральний желатин. Головне завдання потім – добре вимити волосся. "Якщо пощастить, то під гарячою водою я можу впоратися за 20 хвилин", – сміється Марта. Проте інколи виявляється, що старання марні, і на волоссі все ще лишаються рештки органічного, 100% натурального засобу для укладання.

Багато людей думає, що плавчині використовують якийсь особливий вид макіяжу, який не "попливе" у воді. Марта каже, що це міф: за 4 хвилини, які триває виступ, косметика нікуди не дінеться. Тому дівчата використовують звичайні засоби, навіть не завжди водостійкі. Стрілки, помада, рум'яна, тон – це програма-максимум. "Хайлайтер не допомагає виграти змагання, тому нема чого витрачати на нього час", – філософськи додає Марта.

Купальники для артистичного плавання – це окремий вид мистецтва. Вони мають бути зручними та ефектними. Їх прикрашають безліччю кристалів, щоб у променях та краплях води вони виблискували спалахами. "Проте важливо, щоб купальник не був надто важким, – сміється Марта, – бо ще підеш на дно".

Марта Федін

Після виступу дівчат на Олімпіаді в Токіо їхні купальники, дорогі та ефектні, залишилися в музеї Ігор. Марта розповідає про це зі змішаними почуттями: з одного боку, це велика честь; з іншого, шкода було прощатися з розкішними виробами ручної роботи.

У Марти та її колежанок по збірній – космічні тіла, так і просяться у знімання. Зріст Федіної – 180 см, вага – 60 кг. Така форма не дається просто так, її доводиться виборювати: 6 тренувальних днів на тиждень, 4 дні з них дівчата тренуються двічі на день. Повний робочий день.

До того ж, Марта звикла до спартанського раціону: відварені яйця або м'ясо, гречка, йогурт. Іноді, каже дівчина, тренування такі виснажливі, що апетит зникає. Ось і всі секрети стрункості: фізичні навантаження та поміркований раціон.

Попри ідеальну форму, дівчина демонструє її не так часто. Проте, якщо треба вийти у всій красі, обирає шорти чи міні або речі з відкритою спиною.

Перерви у підготовці до змагань украй небажані. Проте, якщо підхопити вірус з високою температурою, доведеться зробити передишку 2-3 дні. Це максимум. "Часто буває, ти погано почуваєшся. Але ти також маєш розуміти, що тренування – і треба чимось жертвувати". Марта згадує, як перед чемпіонатом Європи раптом прокинулася з гострим болем у спині. Це не завадило їй прийти на тренування. Лікуватися все одно довелось: уколи, масаж, обережні вправи. А потім – болісне повернення до тренувань, через біль та важку працю. Хай там як, Марта знає, заради чого все це.

У 20-річних спортсменок зазвичай багато мрій. У Марти мрія одна – щоб Україна перемогла. "Щоб усі родичі, друзі жили повним життям. Нічого не боялися, ані сирен, ані літаків. Коли моя мама приїхала до Будапешту, щоразу, як бачила літаки в небі – здригалася. Я хочу, щоб ми знову могли насолоджуватися життям. Це моє найпалкіше бажання".