"Найважче в цій боротьбі – не бути поруч з дітьми": велике інтерв'ю з Джамалою
Сьогодні співачка Джамала святкує свій день народження у Варшаві, де перебуває для підготовки у благодійних "Танцях з зірками". Напередодні вона буквально на день приїхала у Київ, щоб побачитися з чоловіком. Ми зустрілися з Джамалою у Києві, щоб поговорити про те, що відбувалося в її житті упродовж останніх пів року – пошуки мотивації, силу мистецтва та підтримку України.
Джамала24 лютого мене розбудив чоловік і сказав, що на нас напали. Ані тривожної валізи, ані плану дій ми не готували. Далі було швидке збирання, укриття на паркінгу з дітьми та собакою. Того ж дня ми вирішили їхати на Тернопіль до родичів, а звідти Бекір відвіз мене із синами (два та чотири роки. – Прим. ред.) на кордон з Румунією. Перетинали його ми пішки, і на душі було дуже гірко. У Румунії зустріли прикордонники та волонтери, а в цей час по нас вже їхав друг моєї сестри зі Стамбулу. У машину я сіла геть знесиленою, Селім та Емір вже заснули на мені. Дорога від Києва становила чотири доби: за цей час весь мій світ пішов шкереберть, але не відпускала надія, що це жахлива помилка. Ми всі зверталися до росіян, закликали їх зупинити війну: я записала сторіз, які передивилося 10 мільйонів людей – але це була лише ілюзія діалогу. Дорогою я відповідала на дзвінки журналістів і скасовувала концерти, бо не розуміла, де взяти сили, щоб співати. Але 28 лютого я вже зібрала пресконференцію у Стамбулі. Туреччина нам дуже допомогла – байрактарами, закриттям Босфору. І тоді я зрозуміла щось дуже просте: щоб прискорити повернення додому, треба рухатись далі.
Я влаштувала побут дітей, залишивши їх на сестру та маму чоловіка – вони мої супергерої, це завдяки їм я встигаю стільки зробити – а 3 березня в мене вже був виступ у Берліні на пів фіналі до нацвідбору Євробачення, де ми збирали кошти. Після ефіру нам повідомили, що люди прислали €67 млн, – мене це так надихнуло. Цей перший виступ розпочав челендж на наступні пів року. Запрошення були "сьогодні на завтра", без довгих домовленостей та зборів. Наступного дня я вже була в Румунії – співала і летіла далі. У цьому було так багато живої енергії. Згодом я зрозуміла, що спів корисний не лише моїй аудиторії, усім тим людям, які так щиро зустрічали мене на кожному концерті, – спів лікує і мене саму. І, можливо, я багато на себе беру, але чітко відчуваю: що більше сьогодні зроблю, то швидше ми переможемо. І це моя супермотивація.
Сьогодні 180-й день війни, і 150 з них я спала на новому ліжку чи канапі, в готелях чи гостях. У моїй валізі був той самий набір: косметичка та базові речі – джинси, штани, кросівки, босоніжки, туфлі. Звичайно, я і раніше співала в різних містах, звикла бути в турах, але завжди поверталася додому. А зараз я постійно в повітрі, як небесний ліхтарик, і не маю заземлення. Це дрібниця на тлі того, що відбувається в країні. Але я точно знаю, що коли у нас нема змоги побути хоч трохи дома – це стрес.
Серце на шматки, коли розумієш, що батьки в Криму, діти в Стамбулі, чоловік у Києві, а ти не знаєш, де будеш завтра. Ми важко звикали жити на відстані. Спочатку сини хворіли, як я їхала, а я без них іноді не могла дихати. Нещодавно не витримала і відпросилася на день з репетицій у Варшаві, щоб побачити хлопців. Вилетіла вночі, а наступного дня вже мала вертатися. Усю ніч молодший Селім дивився на мене, а я на нього. Ми не спали. І те, що зараз я не можу бути зі своїми дітьми, – найважче в цій боротьбі. Зараз паралельно з підготовкою до проєкту намагаюсь підготовувати усе в Варшаві, аби перевезти їх до себе. Сподіваюсь, це вийде вже найближчими тижнями.
У кожному новому місті – Братиславі, Берліні, Вашингтоні, Вільнюсі, Рейк’явіку, Мадриді, Барселоні чи Варшаві – у мене був приблизно той самий розклад: інтерв’ю десь п’ятьом виданням, саундчек, виступ. Я говорила про загрозу на Чорнобильській АЕС, зруйнований Харків, розіп’яту Бучу, спротив Херсона, Миколаїв без води, захисників Азовсталі, гуманітарну катастрофу Маріуполя... І я зрозуміла: що більше віддаляєшся від кордонів Україні, дедалі більше треба пояснювати й робити це людською мовою. Країни, які пережили радянську окупацію, давно знають, що ворог під маскою захисника може прийти у твою оселю, забрати, вбити та сказати, що так і було. Люди в Польщі, Литві чи Латвії бачили це на власні очі. Але коли я опинилася в Ісландії, то наче прилетіла на іншу планету: вони в курсі всіх новин, але мало знають про нас і не розуміють масштабів заподіяного Росією лиха. Втім, я почала шукати зрозумілі для них слова, я пояснила, що в Ісландії живе 366 тисяч людей, а в українському Маріуполі – 446 тисяч, і вони зараз голодують у бомбосховищах, гріють сніг на багатті, щоб утамувати спрагу, – і я відчула, що мене почули. Пам'ятаю, я мала честь відвідати благодійну вечерю першої леді Туреччини Еміне Ердоган, присвячену українським дітям-сиротам. Під час заходу друзі написали звістки про Маріуполь. Мовчати про це будо не під силу, відчула, що маю про це розказати, хоча за вечерею це і не зручно. Але мене вислухали. І треба розуміти, що такі речі не працюють миттєво, втім, це інвестиція в майбутнє. Кожна наша розмова має значення.
Я взяла участь у багатьох благодійних концертах та марафонах на підтримку України, але сьогодні зацікавлення до них спадає. І це нормально. Просто час шукати нові, креативніші форми для цієї непростої розмови зі світом. У литовському Каунасі ми зробили неймовірний перформанс: я співала наживо свою пісню "1944", пливучи на кораблі, під кадри з Харкова, Маріуполя і Бучі. Зараз є запит зробити виставу про Україну. А ще потрібні кіно та виставки. Разом з МЗС України та Banda Agency ми робимо проєкт Thank you, Stranger – це присвята тим, хто допомагає нашим людям за кордоном. Для благодійного NFT- проєкту We are Ukraine я підготувала три пісні з різних куточків України – "Виростеш ти, сину" (франківська), "Сохнет травушка" (чернігівська) і Meni Ğamdan Azat Eyle (кримська). Одна з пісень іде бонусом, як супровід до світлини України, що і є лотом. До речі, готуючись до проєкту, я натрапила на ресурс "Поліфонія", де зібрано понад 1 500 народних пісень з усієї України, які співають бабусі та дідусі. Я тиждень жила на тому сайті. У нас дуже потужна пісенна та мовна культура, яка раніше на медійному ринку висвітлювалася недостатньо, і я думаю, що тепер для неї з’явився простір.
Джамала і FreelВійна неодмінно закінчиться нашою перемогою. Я не вірю, що може бути інакше. Стільки наших людей об'єдналися, стільки допомоги йде з-за кордону, ми бачимо свою мету і боремося за свій дім, за своїх людей. Цією колабою з Freel мені хотілося подарувати людям надію на те, що от-от буде все добре.
Для мене участь у польських "Танцях із зірками" – це не просто привід прийти та знову поговорити про війну в Україні, я прагну бути переконливою в усьому. Проєкт розпочнеться вже за тиждень, буде багато репетицій та тренувань. Це неабиякий виклик не тільки для мене, а й для мого партнера Яцека. Так, він шестиразовий чемпіон Польщі з бальних танців, переможець одного із сезонів "Танців із зірками", але в шоу про стрази й пір’ячко ми хочемо розповідати про війну, – тому нам доведеться балансувати.
Коли я була за кулісами та спілкувалася з командою, то з'ясувалося, що в сім’ях кожного з них, від ведучого до стиліста, зараз живуть українці. Ця феноменальна підтримка поляків змушує мене викладатися на повну, бо я представляю Україну і не можу підвести. До того ж – що довше ми танцюватимемо, то більше коштів зберемо на потреби України. Це дуже мене мотивує.
У травні я планувала видати альбом кримськотатарської музики, пісні до якого збирала все своє життя. Мелодії, яким тисячі років, мали розказати слухачеві всю історію мого народу. Ще до депортації кримських татар 1944 року було знищено багато документів, яких вже не відновити. Але мені вдалося відтворити деякі пісні з Алушти, Алупки, Джанкоя чи Керчі. Для запису ми зібрали величезну команду – близько 150 людей, – та мали записувати музику із симфонічним оркестром. Це моя величезна і найкраща робота, яку я дуже хочу завершити.
Зараз я отримую багато листів від мешканців Харкова, Маріуполя про те, що рідний дім неможливо ось так взяти й забути. І я це добре розумію від 2014 року. За ці вісім років я втрачала надію, та вона знову поверталася. Але розуміння, що Крим – це мій дім, моя батьківщина і частина України, завжди було непохитне. Крим – це моя планета, й у мене є сподівання, що колись я покажу її синам.
Ще одна дуже чутлива тема – виїжджати з окупованих територій чизалишатися. Колись ми дуже швидко повірили, що в Криму немає ніякого спротиву. Але в багатьох тоді забирали бізнес, викрадали дітей, вбивали чоловіків, погрожували зброєю. Зараз ми це бачимо в Мелітополі, Херсоні, Маріуполі. Тому я прошу всіх обережніше поводитися зі словом "зрадник". Ми маємо знати більше інформації, перш ніж робити висновки. Не треба уподібнюватися росіянам, які живляться пропагандою і не перевіряють інформацію.
Маємо триматися єдиним фронтом і не втрачати зв’язок з реальністю. Якщо тобі зараз добре – це класно. Я за те, щоб тривало життя: діти не мають бачити бомбосховищ, ховатися від сирен і голодувати. Але якщо тобі добре, то спитай, як можеш допомогти тим, кому зараз не так. Надважливо, щоб усі, хто тут живе, почувалися українцями. Ми маємо відчувати біль там, де у нас відкусили, забувати про це не можна.
Текст: Анна Золотарьова
Фото: Anna Goltsberg
