Продолжая просмотр сайта, вы соглашаетесь с тем, что ознакомились с обновленной политикой конфиденциальности и соглашаетесь на использование файлов cookie.
Соглашаюсь

«Ми маємо розповідати правду на весь світ. Це наша зброя»: інтерв’ю з Аланом Бадоєвим

02 сентября 2022

Ще зовсім недавно режисер Алан Бадоєв знімав розкішні, багатобюджетні музичні кліпи для українських зірок. Але все це не на часі зараз, упевнений режисер. Сьогодні він працює над документальною стрічкою «Довга доба» – історією про життя, мрії та плани українців і про новий етап нашого життя, що розпочався 24 лютого під звуки вибухів, ППО та повітряної тривоги. Про роботу над фільмом, березневі прогулянки порожнім Києвом, юність у нині окупованій Горлівці й те, чого навчила війна, ми розпитали Алана.

Про порожній Київ у березні

«Коли почалося вторгнення, я на кілька тижнів виїхав з Києва, але не тому, що боявся ракет чи вибухів (боявся, звісно, але тоді ми всі "непуганные" були. – Прим. авт.). Але понад усе я боявся, що буде, як у Криму, – миттєва окупація, зміна влади. І я знав, що ані хвилини не зможу жити в атмосфері, яка хоч чимось нагадує росію… Втім, коли я побачив заяву президента, побачив ту відчайдушну силу, що показали всі українці, зрозумів: стоп, стояти, треба боротися».

Ми зустрічаємося з Аланом спекотним літнім днем у його оселі в сучасному ЖК в центрі Києва. Він живе на 20-му поверсі – з вікон відкриваються неймовірні краєвиди на історичний центр Києва, Липки, НСК «Олімпійський». Алан Бадоєв приїхав до Києва з рідної Горлівки 17-річним хлопцем – це був 1998 рік. «Біла ворона» в Горлівці, як він сам себе називає, Алан на той час вже давно думав про столицю – мріяв навчатися режисури, знімати кліпи, поринути з головою у творче життя. Саме відтоді Київ – справжнє кохання Алана.

На початку повномасштабного вторгнення Алан ненадовго виїхав з Києва до Львова, але швидко зрозумів, що має бути вдома. Щоб менше тривожитися, ходив Києвом годинами – спостерігав за містом, підтримував тих, хто залишився в столиці.

«У мене є така особливість – коли я відчуваю стрес, я його виходжую. Мені треба розчинятися в потоці, у повітрі. Плюс мені хотілося відчути своє місто, побачити, як воно змінилося. Тож це був і момент спостережень за Києвом, і потреба просто "виходити" стрес. Людей було мало, але всі дуже різні – хтось із сумною усмішкою, хтось зовсім безутішний, а хтось, навпаки, був готовий спілкуватися. Ми говорили, обіймалися з незнайомими людьми. Тому щиро раджу всім: не висиджуйте свої проблеми, треба виходити на вулицю, спілкуватися, відвертати увагу й розкручувати цю вирву у зворотний бік».

Про документальний фільм «Довга доба»

Як і безліч українців, від самого початку повномасштабного вторгнення Алан шукав, яким ділом може прислужитися країні. Доєднався до групи знайомих волонтерів, працював на кухні. Потім почав використовувати власний інстаграм для популяризації діяльності знайомих волонтерів – писав про них зворушливі нариси, щоб якомога більше підписників дізнавалися про цих людей та допомагали їм донейтами. Пам’ятаю, саме завдяки дописам Алана десь у березні я дізналася про мейкап-артистку Юлю Щелконогову, яка з перших днів почала розвозити медикаменти киянам і розгорнула згодом величезну групу допомоги бійцям ТрО та звичайним людям на Київщині.

«Але згодом я зрозумів, що все ж таки можу бути більш точним і корисним у власних діях, і треба робити те, що я вмію – та розпочав роботу над документальним фільмом», – зізнається Алан. До стрічки «Довга доба» Бадоєв залучить матеріали, що їх зняли безпосередні свідки подій. «Нинішня війна росії проти України – фактично перша війна, яку фіксує кожен учасник і свідок на телефон, відеореєстратор або інший ґаджет, щодня у форматі 360° з різних куточків нашої держави. Завдяки цьому весь світ може побачити всі події в режимі реального часу. Ми хочемо зібрати всі ці докази. Щодня ми оглядаємо щонайменше по 100 відео, які нам звідусюди надсилають, – плачемо, сміємося, лаємося, жахаємося. ДНК цього фільму зараз тільки вибудовується, тому що воно цілком залежить від того, які історії надішлють люди. Це той випадок, коли сам матеріал керує мною. На сьогодні ми вже опрацювали понад 3000 відео зі всієї України. Зараз розпочинаємо розробляти лінії головних героїв нашої майбутньої стрічки".

За освітою Алан Бадоєв – режисер-документаліст. Ще на перших курсах Київського університету культури та мистецтв Алан зняв кілька документальних фільмів – здебільшого про Київ та власне оточення, і зізнається, що нині символічно повертається до власних джерел.

Щодо художніх фільмів про війну, то режисер переконаний: створювати їх зараз ще занадто рано. «Я не люблю поспіху в кіно. Впевнений, що рано створювати художнє кіно про „Азовсталь“, наприклад. Треба побачити історію в чотири об’ємні боки, щоби потім зняти щось дуже точне. Я проти художніх фільмів, які створюють відразу ж, за гарячими слідами, адже вони часто дають пласку історію. „Список Шиндлера“, наприклад, створили набагато пізніше».

Як може артист допомогти своїй країні під час війни

В інстаграмі Алана Бадоєва – майже 700 тисяч підписників. У Макса Барських, артиста, з яким Алан співпрацює вже більш як десять років – понад мільйон. З першого дня повномасштабного вторгнення обидва професійно використовують власні сторінки як інформаційну зброю, називають речі своїми іменами – жорстко та щиро. Чимала частина їхніх підписників до 24 лютого була з росії, тож за свою правду і Бадоєв, і Макс отримали не просто безліч хейту, а цілком конкретні погрози, каже Алан.

«Сучасна війна – це, зокрема, інформаційна війна. Це величезна кількість пропаганди, яка заливається у вуха світової спільноти з боку росіі. Нехай це суперкустарна, незграбна робота, але вона працює. У них великі напрацювання в цьому. Хто, як не ми – артисти, режисери, художники повинні цьому протистояти? Ми маємо показувати правду, маємо розповідати про себе, співати про себе, грати про себе… Ми зобов’язані говорити правду, як вона є – і розповідати, що ми відчуваємо. Так, це моя зброя».

«Як показали перші дні, їм не просто не вдалося захопити Україну за три дні, – міркує Алан. – Вони ще й зазнали величезного фіаско в соцмережах, бо ніхто не думав, що буде таке згуртування в українських артистів, режисерів та всіх творчих людей. Що багато артистів, які виступали і в росії, приймуть таку активну проукраїнську позицію. Наприклад, вони не думали, що Макс учинить так, як він учинив, – і назве речі своїми іменами першого дня. Для них це величезний ляпас!».

Алан, який ще рік тому співпрацював з російським ринком, каже: за це йому зараз соромно. В інтерв’ю каналу "1+1" навесні цього року Алан сказав, що відчуває власну відповідальність за це – за те, що колись "стирав" кордони між росіянами й українцями, своєю творчістю зокрема. Тому зараз упевнений: його завдання як артиста – будувати нові стіни між росією та Україною. «Починати треба з мови – і не просто для галочки, а глибше. Читати поезію, дивитись українське кіно. Коли ти це робиш, дізнаєшся безліч цікавого про себе та свою націю. І дуже важливо, щоб це відбувалося не для галочки, не за потребою, а за покликом серця. Усі артисти, які представляють Україну, мають пам’ятати, що вони зараз і є цеглини тієї стіни, яка роз’єднує Україну та росію. Потрібно вміти говорити про себе та говорити змістовно».

Про рідну Горлівку

Алан Бадоєв виріс у Горлівці – невеликому містечку в Донецькій області. З 2014 року вона окупована росіянами. У Горлівці сьогодні живуть тітка Алана та племінник, про якого він говорить з великою любов’ю. Двоюрідна сестра Алана виїхала на заробітки до Москви.

«Ми спілкуємося з ними, оминаючи гострі кути, – хоч зараз це майже неможливо. На жаль, там є люди не проукраїнських настроїв – скажімо так, жертви пропаганди. Але я за них вболіваю, боюсь – у будь-якому разі. Я часто казав рідним: приїжджайте до Києва, але вони не готові переїжджати. І це величезна проблема, і я не знаю, як їй зарадити»

Алан згадує рідне місто із сумом – зізнається, що завжди відчував там себе білою вороною та хотів поїхати до Києва. «Не тому, що там погані люди – в жодному разі, я мав багато друзів, мав розкішних учителів, чудову класну керівницю Ольгу Степанівну. Але я не витримував атмосфери міста – я був білою вороною в Горлівці, мені було душно. Пам’ятаю, тоді була популярна пісня Zombie гурту The Cranberries – так ось я слухав її вечорами і весь час ридав».

Про науку війни

Алан – один з найуспішніших кліпмейкерів в Україні, легенда українського шоубізнесу. В його портфоліо — понад 500 кліпів, відзнятих за 15 років, співпраця з першим ешелоном музикантів — від Тіни Кароль до ONUKA. Але сьогодні, каже Алан, все це здається «не необхідним». «Я не бачу себе в цьому», – зізнається режисер. І одразу додає, що не варто сприймати його слова як константу, адже коливання настрою йому знайомі, як і кожному українцеві: від «сьогодні я не можу встати з ліжка» до «зараз я зверну гори!».

«Війна – це поганий учитель. Навряд чи вона чогось мене навчила, але вона показала, чим я найбільше дорожу. Внутрішня усмішка, яка для мене важлива і якою я охоче ділюся, – я зрозумів, що вона мені дуже важлива. І це набагато більше, ніж просто жест. Ти маєш відчувати в собі право на усмішку, на те, щоб так жити. Що більше і глибше ми у війні, то складніше мати право на усмішку».

«Але уявімо, за що ми боремося. Ми точно боремося й за те, щоб щастя було на нашому обличчі – адже росіяни нас ненавидять за те, як ми живемо, за наш волелюбний характер. За вміння вистояти. Я не хочу, щоб мої діти жили, по-перше, під бомбами, а по-друге, без усмішки. Українці – це щаслива нація, і так має бути».

«Я часто пишу в соцмережах про те, чому треба вибирати життя, а не смерть. Іноді стикаюся з критикою – адже чи можна радіти під час війни?.. Можна і треба, кажуть професіонали. Напевно, я міг би попрацювати психологом. (Сміється.) Але ж режисура саме про це – ти не можеш бути хорошим режисером без емпатії. Та мені хотілося б, щоб цього було ще більше – щоб дедалі більше професіоналів розповідали людям, чому треба вибирати життя попри все, чому не можна вибирати „бути жертвою“».

Фото: Дмитро Комісаренко

Еще в разделе MUSIC

Популярное