Архітектура оркестру: новий сезон київського "Вухо-ансамблю"

26 вересня концертом у Будинку звукозапису новий сезон відкриває київський "Вухо-ансамбль" – оркестр, який однаково люблять рейвери і богема.

Цього майже ніхто не знає, але "Вухо-ансамбль" придумали на лігурійській трасі, десь біля Спеції або Портовенере. Ми з Женею Шимальським (співзасновник музичного агентства "Вухо") гостювали у Луїджі Гаджеро – італійського цимбаліста, який виступав у нас на "Книжковому Арсеналі". Луїджі дуже хотілося помістити нас у Лігурію свого дитинства – фантастичну країну, якою правили равіолі з песто і мармеладні корнетто з набережної Нерві, – але раз за разом щось йшло не так: ми до нудоти колесили по нескінченних серпантинах і говорили, говорили, говорили.

На Луїджі: сорочка, штани, все – власність героя. На Саші: плаття з поліестеру, шерстяний жакет, все – Maison Margiela; тіара з колекції Eden, біле золото, білі діаманти (6,41 карата), Messika

Перед в'їздом в ще один тунель Луїджі заявив, що збирається серйозно зайнятися диригуванням і підшукує собі який-небудь оркестр – наприклад, український. Ми почали перебирати можливі варіанти, але швидко переключилися на обговорення того, що можна було б робити з власним оркестром: відкриті репетиції, музичний театр, замовлення творів, майстер-класи для композиторів, підготовка солістів до роботи зі специфічною новою музикою. З власним оркестром можна було б зробити все, що завгодно – тільки нам не було де його взяти.

Минув рік, ми запросили вокальний ансамбль Луїджі взяти участь в нашому циклі "Архітектура голосу" – їх програму з нових італійських мадригалів я хотіла відвезти в кінотеатр Флоренція на Троєщині (він весь в бежево-коричневій "флорентійській" плитці, з табличкою Cinema Firenze на фасаді ). Те, як Луїджі працював зі співаками, вразило нас: інтонування розбирали в найдрібніших деталях, для кожного виконавця знаходили найпотрібніше, найточніше слово. Навіть у відверто глухуватій акустиці кінотеатру твори переливалися безліччю відтінків і зберігали об'єм. Ми знову багато говорили, тепер уже коли намотували круги по київських заметах, – і зійшлися на думці, що все, що ми тоді придумали в машині, міг би робити і антрепризний ансамбль солістів, більш рухливий і підйомний. Вуху було три роки, у нас не було своїх інструментів і майданчиків, ми організовували виступи оркестрів – і не організовували оркестрів, але ми тільки що закінчили дві свої найуспішніші концертні серії, квитки на які розкуповували в лічені години. І тільки що зустріли свого диригента. Вухо-ансамбль перестав здаватися авантюрою – ми оголосили прослуховування.

Новина розійшлася швидко, хоча це був звичайний пост в Facebook: нам було потрібно 17 людей у Києві, а заявок прийшло більше 150 з усієї України. Луїджі відібрав 50, і на другому колі ми протягом тижня по 8-9 годин на день відслуховували всіх кандидатів, які прийшли пішки і приїхали на поїзді. Як і Луїджі, нас цікавила утопія – ансамбль, який грає ретельно відібраний, складний сучасний репертуар, репетирує по 50-60 годин перед кожним концертом, а відсутніх з якихось причин музикантів з основного складу замінюютль тільки більш підготовлені колеги. Перший час це здавалося чистим божевіллям: на заміну ми викликали ударників зі Страсбурга, арфісток з Парижа, а гітаристів з Порто. Це було тим абсурдніше, що ансамбль відразу став резидентом арт-центру "Плiвка", тільки що з'явився тоді в приміщенні Центру Довженка. Це потім уже "Плiвка" перетворилась в модне місце і велике Кураторське об'єднання поетів, рейверів і медіаартистів. Спочатку ж вона представляла 1,5 кв. км неопалюваних цехів, в яких постійно гасло світло, а клуби будівельного пилу були вологими і вічними одночасно. Контрабасові фаготи задихалися, але все-одно приїжджали – за це вдячна "Плiвка" постійно докидає нам нову, небачену раніше публіку. Коли в кінці першого сезону на концерт ансамблю в Філармонії прийшла київська технотусовка, це відчувалося як абсолютна перемога.

Герої одягнені в концертні костюми. На Діні: топ з віскози, Helmut Lang; нейлонова спідниця, розшита лелітками, P.A.R.O.S.H .; шкіряні босоніжки, Gianvito Rossi. На Рейчел: шовкове плаття, Prada; шкіряні босоніжки, Dior. На Саші: плаття з поліестеру, вовняний жакет, все – Maison Margiela; шкіряні човники, Ganni; сережка, срібло, авантюрин, кварц, перламутр, SIX. На Інні: плаття з поліестеру, топ з поліестеру, ботильйони з поліаміду, все – Prada

В кінці 2016-го сталося ще дещо: "Вухо" запросили в Національну оперу – готувати серію сучасних оперних постановок. За два роки ми пройшли шлях, який у звичайного європейського оркестру зайняв би десять років. Поставили три сучасні опери, подружили консервативну публіку Національної опери з богемою і рейверами, дали концерти на дуже незвичайних локаціях – від басейну до планетарію, – провели кілька багатогодинних марафонів української музики. Цього сезону у "Вухо-ансамблю" виходить відразу три міжнародних релізи: монографія Стефано Джервазоні (лейбл Winter & Winter) – восени, Тосіо Хосокави (Kairos) – взимку, Алессандро Сольбіаті (для EMA Vinci) – навесні. Ці лейбли – лідери нової музики в Європі, і ми поки все ще не віримо, що нас визнали. А ще в цьому році "Вухо-ансамбль" зніме свій перший музичний фільм – на музику нашого композитора Максима Коломійця, а також зіграє спільний концерт з легендарним ансамблем Neue Vocalsolisten Stuttgart.

Майже всі музиканти оркестру – українці, єдиний виняток – перша скрипка, американка Рейчел Кобляков, випускниця знаменитої Джульярдської школи, яка переїхала в Париж кілька років тому. Колись я випадково побачила фото, на якому маленьку Рейчел обіймає П'єр Булез, – так ми дізналися, що її батько іноді приїжджає послухати виступи скрипальки у нас, – музикознавець, який особисто знав увесь цвіт сучасної класичної музики. Це не єдина музична родина в ансамблі, звичайно. Перкусіоніст Женя Ульянов – син перкусіоніста і брат перкусіоніста; дідусь альтиста Зенона Дашака – знаменитий ректор Львівської консерваторії, засновник української школи альта. Зенон грає на його інструменті, якому близько 300 років.

У музичних біографіях, зазвичай, перераховують тільки перемоги в конкурсах, і даремно – мені це завжди здавалося дивним: без особистості інтерпретатора немає музики. У бас-кларнетиста Артема Шестовського в дитинстві виявили проблеми з легенями – духові призначили як профілактику, яка визначила згодом долю. Назар Стець мріє про те, що в українських музичних школах колись з'являться дитячі контрабаси – щоб контрабасисти перестали бути просто "поганими скрипалями". Трубач Сергій Череватенко колись убив нас своєю відповіддю на запитання, яка музика йому подобається: "Та, яка славить Господа". Він грає в ансамблі вже три роки. Кожного разу, коли бачу його, думаю, що справа "Вухо-ансамблю" богоугодна. В інші дні вона мені просто дуже симпатична.

Текст: Саша Андрусик

Фото: Roman Himey & Yarema Malashchuk

Стиль: Vena Brykalin

Зачіски: Denis Yarotskiy

Грумінг: Svetlana Rymakova, Ekaterina Kharlanova

Асистенти стиліста: Vika Filipova, Nadya Tatarinova