UA

Журнал VOGUE

Подписаться
Продолжая просмотр сайта, вы соглашаетесь с тем, что ознакомились с обновленной политикой конфиденциальности и соглашаетесь на использование файлов cookie.
Соглашаюсь

Зона комфорту: речі, з якими ми не розлучаємося впродовж війни

24 марта 2022

Наша зона комфорту – це 603 548 кілометрів квадратних. Але впродовж війни, коли вона у вогні, ми вишукуємо для себе індивідуальні мікрозони, де нам комфортно. Редакція VOGUE UA – про речі, які допомагають і підтримують щодня. 

Ідея: Mark Livin, ілюстрація: @unikornandwine
Альона Пономаренко, б’юті-редакторка VOGUE UA

Поспіхом покидаючи дім на початку війни, потягнулась до чорного худі SokolRoom, який колись заповів мені фешн-директор Веня Брикалін. Я вже вдягала цю річ напередодні, тож її насправді треба було б покласти в пральну машину. Але на ній був напис UKRAINIAN AS A STATEMENT, і це вирішувало все. Потім виявилося, що ця річ стане моєю зоною комфорту. В цьому худі я лягала спати, коли знала, що треба буде серед ночі ховатися в льоху; евакуйовувалася з-під Києва; працювала на кухні франківського ліцею і за ноутбуком; ходила до лікаря та на каву з подругою. В ньому виходжу за продуктами, в ньому гуляю. Щовечора він закидається в прання, за ніч на гарячій батареї сохне, і зранку чекає на мене, свіжий та наче оновлений. Я так вдячна цій речі. Вже вся в ковтунцях, вона рятує моє sanity кожного дня. Since 24/02/2022.

Помічні речі, в яких я беру силу, – це білизна Juliaз мікрофібри (дякую цьому українському виробникові безліч разів) і браслет-ланцюг українського бренду ile.it. Коли я бачу його на зап’ястку, то вже не страшно ані чистити буряки, ані мити 50-літровий баняк, ані терти підлогу, ані шукати бронежилети чи кошти на них. Ми переможемо. 

Ксенія Шагова, бренд-менеджерка VOGUE UA

Поїхавши з дому з маленьким рюкзачком, я зрозуміла, що мені зовсім байдуже, де спати та що носити. Зрозуміла, що мені достатньо одних спортивних легінсів, джинсів і 3 футболок. Я не маю улюблених речей у цій «подорожі». Ба більше, я мрію спалити все, що на себе вдягнула. Але я зрозуміла, чого мені бракує по-справжньому. Ароматів.

Дуже несподіване відкриття для мене. Коли уявляю їх на собі, відчуваю дім і всміхаюся. Коли думаю про те, що мені можуть їх передати, тішуся, як дитина. Я не знаю, звідки це в мене, і як це висловити... Напевно, це відчуття повноцінного життя для мене. Коли господарка квартири, яку я винаймала в Києві, збирала мені речі, щоб передати, – одну валізу, – я попросила її покласти всі парфуми. 

Віолетта Федорова, шеф-редакторка vogue.ua

У мене не було заздалегідь зібраної тривожної валізки – я збирала речі 24 лютого о 6-й ранку. Ми мали 15-20 хвилин на збори, тому діяла швидко – спершу взяла дуже мало всього, але потім згадала досвід подруги, яка виїхала з Донецька у 2014-му на тиждень і більше туди не повернулася. З цими думками кинула ще кілька пар джинсів, а також мінісумочку Chanel – вона як нагадування про мирне та щасливе життя. Наразі точно буде не до подібних покупок.

Але найнезвичайніша річ, яку я із собою взяла, – мішечок з розсипом дрібних аметистів (це камінь мого знака Тельця). Мені їх подарував восени близький друг зі словами, що це каміння змінює колір залежно від мого емоційного стану, якщо його стиснути в руці. Коли 30 годин ми добувалися з Києва на захід України, я постійно стискала їх у руці – вони були темними як ніколи. Було зрозуміло, що мій рівень стресу зашкалює. Нині, перебуваючи в порівняній безпеці, я частенько їх перебираю та стискаю в долоні – їхній колір уже майже не змінюється. Я цьому дуже рада. Вони для мене справжній антистрес.

Олександра Семенченко, фешн-редакторка VOGUE UA

Гуркіт від снаряда, що розбудив мене 24-го лютого, та сильний стрес, від якого моє тіло просто билося в конвульсіях, перевернули моє уявлення про речі загалом. Збираючи тривожну валізу о 5-й ранку, я зрозуміла, наскільки мізерні всі ті сукні, костюми, підбори, що завжди чекали правильного часу в моїй шафі. Виявилося, що все, чого я потребую, – спортивний костюм, кросівки, дві пари черевиків, дві пари джинсів та кілька кофт. Цей чорний спортивний костюм з обʼємним худі, до речі, колись був моїм улюбленим, але тепер я його просто ненавиджу, адже він постійно нагадує про безсонні ночі, які я провела на паркінгу або на підлозі в коридорі, де немає вікон.

Моїм імпульсивним супутником стала моя улюблена мʼяка іграшка – авокадо. Чомусь 24-го лютого я вирішила, що це саме те, що допоможе мені в складний час. І я таки мала рацію! Так, вона не захистила мене від постійних сирен чи пострілів, але абсолютно точно в найтемніші часи думками повертала мене додому – у той час, коли все було добре, а життя ще не розділилося на "до" та "після".

Інколи я згадую всі ті речі, що залишилися вдома. Усі яскраві сорочки, спідниці, топи, штани, піджаки, сумки, протисонцеві окуляри, капелюхи. Та все ж таки понад усе я просто мрію скоріше повернутися додому. До рідних стін, що лікують. До свого улюбленого дивана темно-зеленого кольору. До своєї бібліотеки, яку з любовʼю збирала роками.

Марина Шулікіна, редакторка vogue.ua

Війна перевернула життя кожного з нас догори дриґом. Тексти про тренди витіснили пам’ятки про допомогу в разі контузії чи вогнепального поранення, музику замінили сирени, замість Netflix — щонайменше сім Telegram-каналів, у яких ледь не цілодобово відстежуєш новини, забувся смак улюблених страв з київських закладів, натомість — проста домашня їжа. Цей список можна доповнювати й далі. В кожного з нас у новій буденності з’явилися сублімати попереднього, довоєнного життя.

З Києва довелося їхати швидко, спонтанно, майже не усвідомлено. Окрім рюкзака (улюбленого, але не придатного до екстрених ситуацій), в якому були складені документи й лептоп, я не взяла із собою абсолютно нічого. Не змогла навіть відповідно вдягнутися. Порушуючи воєнний дрес-код, я евакуювалася в довгому чорному пальті та класичних синіх штанах. Якби не рани на ногах від нових черевиків, то здуру їхала б і в них, однак довелося перевзутися в кросівки. Всі улюблені речі залишилися в затишній квартирі, біля вікон якої скоро розквітне алича.

Думаю про все, що залишила позаду. Наче й нічого, а наче й усе. Коли сонце сліпить очі, згадую улюблений капелюх JW Anderson та вінтажні окуляри, які купила на барахолці в Берліні. Загалом на моду в поточних умовах особливо не зважаєш, але коли набридають ті кляті сині штани, які вдягаю щодня впродовж місяця, уявлю, як повернуся додому й одягатиму по черзі все, що є в гардеробі. А ще постійно думаю про книги, які залишилися на полиці, які завжди переїжджали зі мною з місця на місце.

Нині для мене зона комфорту – моя свідомість (фантазії, спогади та несміливі мрії) і старі книги. Читаю про Черчилля під час Другої світової, перечитую Ремарка — знову ж таки твори про війну. Література тепер — не спосіб ескапізму, а радше інструмент для переосмислення. Читаю й розумію: те, що колись лише уявлялося, зараз переживаєш особисто. Це усвідомлення більше не лякає, навпаки, втішає. Бо розумієш, що війни, страждання, смерті, розрухи, занепади були й раніше, але вони закінчилися. Закінчаться й ці.

З дурного, від чого я справді отримала непідробну насолоду за останні тижні — це впольована на полицях супермаркету комбуча. Хто б знав, що чайний гриб може так утішити.

Ірина Володько, менеджерка з реклами VOGUE UA

Річ, яка мені додає сили, – червона помада. Це була друга річ (після дезодоранту), яку я купила у Варшаві після евакуації. Найдешевша помада з першої-ліпшої крамниці декоративної косметики. Просто маленький кольоровий квадратик, без футляра й пензля для нанесення. Колір – червоний з ледь помітним морквяним відливом. Максимально подібний до кольору тієї, улюбленої, що лишилася в Києві.
Мені дуже соромно про це зізнаватись, я відчуваю, що з боку ця покупка на вигляд як абсолютна примха й точно річ не першої потреби. Але цей колір щоранку додає сил, бо хоч на міліметр, але повертає мені мене – ту, якою я була до 24.02.2022. 
Дивовижні та неймовірно чуйні нові знайомі з Польщі помітили мою любов до помад і встигли подарувати ще дві. Але я не можу користуватися нічим іншим і щосили тримаюся за свій звичний червоний квадратик.

Наталія Бондарчук, директор з реклами VOGUE UA
Наталія Бондарчук

Дивлячись на цю річ 24 лютого, я не розуміла навіщо вона мені, але схожа підсвідомість у абсолютно будь-якій найскладнішій ситуації все ж таки видає звичне за необхідне, яким би дивним і непотрібним на той момент воно не здавалося. Ранок, 25 лютого на дачі поки ще є світло і вода, з собою улюблений фен, який здався повною нісенітницею вчора, дуже сильно допоміг прийти до тями: ідеально рівного волосся досягнуто – моя улюблена зачіска в тому минулому щасливому житті. Ось так несподівано мій фен став одним із моїх вітамінів групи В.

Еще в разделе LIFE

Популярное