Життя в окупації: що насправді відбувається в Новій Каховці
"Будуть звільнені і Херсон, і Нова Каховка, Мелітополь, Бердянськ, Дніпрорудне
та всі інші тимчасово окуповані міста й громади, у яких окупанти вдають із себе господарів.
Український прапор повернеться всюди, де він має бути по праву.
Повернеться разом з нормальним життям,
яке росія просто не здатна забезпечити навіть на своїй власній території"
Президент України Володимир Зеленський, промова від 1 травня
Продовжуємо цикл матеріалів про окуповані міста. Журналістка, піарниця, громадська активістка Ганна Лодигіна розповідає про Нову Каховку – місце, де вона народилася.
На четвертий день окупації міста ми мали б святкувати його 70-річчя.
Тобто усі ми, його жителі, нащадки тих, хто це місто на степових пісках уздовж Дніпра збудував. Наші дідусі проклали дороги, якими ми ходили до школи, звели будинки, у яких ми живемо досі, і спорудили Каховську ГЕС, будівництво якої відвідав Олександр Довженко й надихнувшись побаченим, написав кіносценарій "Поема про море". Фільм за ним уже після смерті режисера зняла його дружина.
Пам’ятаю, до міста років 17 тому приїжджали американці за програмою обміну й постійно казали, що Нова Каховка – це український Вермонт (одне з найзеленіших міст США). Тепер не віриться, що, аби закласти паркову зону, звідти доводилося вивозити тоннами пісок і завозити чорнозем. Головний садівник міста замовляв саджанці не тільки з українських розплідників, а й з-за кордону. Так у Новій Каховці з’явилася, наприклад, японська софора. Вздовж вулиць насадили багато абрикос, вишень, черешень, щоб навесні місто потопало в білому цвіті.
Все будували продумано, з любов’ю до цієї землі. Хоч місто переважно російськомовне, ностальгії за СРСР там не було. Влітку в Новій Каховці відбувається яхтова регата, тенісисти тренуються на корті з краєвидом на Дніпро, діти купаються в річці, на вихідних містяни виїжджають у плавні чи на дачі з виходом на Північнокримський канал. Та попри стереотипність про неспішних людей з Півдня, місто постійно квапиться, усі багато працюють.
Окупанти тепер кажуть: "У вас так красіво! Жаль, єслі будєм отступать, – нічево тут не оставім". Ці слова виривають рештки серця з нутра.
Те, що в разі повномасштабного вторгнення росії Нову Каховку намагатимуться брати чи не першою, було очевидно – принаймні через розташування там ГЕС та Північнокримського каналу, завдяки яким вода йде на Крим. Є й інші причини, але не братимуся їх оцінювати, оскільки я в них не експертка.
Від вибуху 24 лютого прокинулася моя мама. Підійшла до вікна, побачила, як у небо здіймається вогняний гриб. Коли я зателефонувала батькам з Києва о 6 ранку, збираючи речі, вони вже закуповували продукти в крамниці та заправляли автівку. Втім вирішили не виїжджати, щоб оцінити ситуацію. Але все розвивалося дуже швидко. За кілька годин над ГЕС уже майорів російський прапор й усі виїзди було заблоковано.
Вулиці, передмістя, сусідні селища відразу заполонила російська техніка. Власне місто не обстрілювали, але звідти запускали ракети, гатили з градів. Дуже постраждали селища з іншого берега Дніпра – Веселе й Козацьке. Багато зруйнованих будинків і будівель. Люди сиділи кілька тижнів у підвалах, без їжі, води, світла, зв’язку.
Дивно було, що про окупацію ніхто не говорив у медіа. Містян це обурювало. Нову Каховку взяли без єдиного пострілу, уже були випадки розстрілу людей.
По своїх медіаканалах я повідомила про окупацію міста. А за день після цього сиділа вночі й думала, що можу зробити ще. Я опублікувала допис, у якому стисло розповіла про ситуацію в місті. Це був крик відчаю. Публікація миттєво почала збирати репости, коментарі й розлетілася. За день я отримала охоплення в пів мільйона переглядів. Мені почали писати – починаючи з Української правди й закінчуючи CNN, щоб дізнатися більше та отримати контакти людей на місці. Впродовж місяця я збирала інформацію в регіоні й передавала різним медіа, допомагала з контактами героїв. Деякі ЗМІ досі пишуть і просять допомогти. Так про місто стали говорити частіше.
Загалом у Новій Каховці ситуація така ж, як і в інших окупованих регіонах. Брак продуктів, ліків, страх вийти на вулицю, життя під ракетами та постійним гатінням з градів, викрадення людей, допити. Нещодавно я дізналася, що сина моєї вчительки з англійської мови взяли в полон ще в перші дні окупації. Він не був військовим, у нього немає військових серед рідних, пацифіст, дуже тихий і скромний, причина його ув’язнення невідома. З ним немає зв’язку уже три місяці. Росіяни кажуть, що хлопець у Криму.
Що вражає мене найбільше, так це те, що люди, яких ти знав усе життя, з якими святкував дні народження, раптом стають агресивними прихильниками "русского мира" та співпрацюють з окупантами. Шукаєш у засіках пам’яті зачіпки з минулого, натяки, обмовки цих людей, які могли б їх видати ще тоді. Багато колаборантів, яких зараз призначають начальниками, – це ті, хто не зміг реалізуватися в мирному житті, і тепер намагається використати шанс, адже конкуренції немає.
Найоптимістичніші історії з окупації – це коли ЗСУ вдається знищити склад боєприпасів окупантів, або партизани знищують ворожий танк. Втім, в останньому випадку росіяни так оскаженіли, що скасували зелений коридор з окупованих селищ, де жити було вже неможливо.
Новокаховчани не скорилися окупантам. І єдине, що змогли зробити росіяни, – це "покласти" українську мережу. Мобільний зв’язок ловить лише в певних точках. Смішно, що в цих точках стоять і українці з телефонами в намаганнях зв’язатися з рідними, і окупанти, які теж ловлять мережу. Російські сім-картки продають, але не масово; щоб купити, треба дізнатися, де саме міститься торгова точка. Коштує стартовий пакет близько 70 гривень. Для цього треба надати паспортні дані. Втім, є люди, які продають їх від 150 до 300 гривень без надання паспортних даних. Цікаво те, що поповнити рахунок поки неможливо, тобто ти користуєшся місяць стартовим пакетом, а що робити за місяць – невідомо.
У деяких людей нещодавно вдома з’явився Wi-Fi. Українських телеканалів, радіостанцій немає майже від початку. Тільки російські. Та багато людей вже знайшли способи, як налаштувати українські канали. Одна бабуся розповідала, що в неї з березня немає українського мовлення, зате дивом транслює один канал – без картинки, але зі звуком нашого національного марафону. А тепер ще й Wi-Fi з’явився, тож вона дивиться YouTube та новинні стрічки наших медіа. Бабуся, якій майже 80 років! Тому, коли кажуть, що в росіян немає доступу до інформації – це смішно.
АТБ "переобладнали" на російську крамницю. Половина продуктів ще українські, половина російські, їх завозять з Криму. Розрахунок здебільшого в гривнях, втім вартість дублюють і в рублях. Асортимент загалом у крамницях мінімальний. До аптек починають завозити ліки, теж з Криму. Найскрутніше людям з хронічними хворобами та складними діагнозами: вони залишилися або без медикаментів, або домовляються про доставу теж з Криму.
На ринку втричі дешевше, ніж зазвичай, продають фрукти та овочі. Полуниця – 40 гривень, помідори – 20. Втім, якщо поїхати до фермерів, то буде ще дешевше: продуктів у них багато, а збуту немає. Є випадки, коли вони роздають врожай українцям задарма.
Загалом місто завмерло в очікуванні, що далі. Працюють лише ті, від кого залежить життєдіяльність інших – лікарні, крамниці, аптеки… А так, люди втратили роботи, позакривали бізнес. Окупанти вимагали від підприємців, які хочуть і далі працювати, зареєструватися в них і надати для цього документи. Інакше – закриття і навіть конфіскація майна. Люди довго думали, зважували, як бути. Хтось вирішив припинити роботу, а хтось таки пішов і зареєструвався, щоб не втратити бізнес, дати одним людям роботу, а іншим – товари.
Окупанти роблять, що хочуть. У нашого сусіда забрали автомобіль, в іншого – обікрали будинок. Можуть прийти й попросити їжі або просто забрати її, можуть поставити снайпера вдома на горищі. Російські військові асимілювалися з місцевим населенням. Якщо поїхати в центр, вони ходять там у крамниці, на ринок, п’ють каву в місцевій кав’ярні.
Росіяни намагаються зробити все, аби змусити людей повірити, що вони вже там назавжди. Влаштовують концерти, зокрема до дня росії та на 9 травня. Втім, на них майже ніхто не ходить. Усе це має жалюгідноий вигляд. Якось вони організували мітинг, завезли 30 гастролерів, які махали триколорами на відстані кілька метрів одне від одного. Все це, звісно, знімали російські медіа й розповідали, що всі дуже щасливі там. А за два тижні до того вийшли тисячі людей з українськими прапорами. Вони заповнили всі вулиці міста. Окупанти цього явно не сподівалися.
Вони викрадають людей, катують, декого згодом відпускають. А дехто не виходить на зв’язок місяцями. Нашого знайомого взяли в полон ще в березні, де він – досі невідомо. Лише одного разу його показали по російському телебаченню, ніби він у Криму й засуджує українську владу, хоча всі ми розуміємо, що після катувань можна змусити людину сказати що завгодно.
Відчутний у місті і прояв суспільного протесту: листівки, рух опору. Про нього обмаль інформації – на те він і таємний.
У Херсонській області не було жодного офіційного зеленого коридору. У перший день війни російські окупанти розстріляли родину з п’ятьох осіб, що намагалися виїхати через Каховську ГЕС. Серед них – шестирічна дівчинка та півторамісячний малюк. Це не просто люди з новин, це люди, яких ми знали.
Тому тривалий час ніхто не поспішав виїжджати. Згодом почали ризикувати, збиратися в колони по кілька авто й вибиратися через десятки окупантських блокпостів відразу на підконтрольну Україні територію. Комусь щастило, і він за кілька годин долав шлях. Але переважно люди потрапляли під обстріли, на заміновані дороги. Окупанти могли навмисно тримати колону з авто на виїзд кілька діб, а потім розстріляти її.
Також можна вибратися через Крим і росію до Латвії чи Грузії. Втім дорога досить дорога – близько 600 доларів, не в усіх є такі гроші. І не всі хочуть їхати через Росію. Крім цього, у такому разі допит буде не лише на блокпостах, а й на митному контролі – спершу перед Кримом, а потім – на кордоні з іншою державою. Чоловіків допитують прискіпливіше. Перевіряють в усіх телефони, контакти, листування. Просто знищити завчасу компромітовну інформацію не досить, адже росіяни за допомогою застосунків і програм можуть відновити всі файли. Тому варто підготуватися і знайти в інтернеті, як безпечно й безповоротно знищувати файли. Є багато випадків пограбувань: якщо знаходять гроші або коштовні речі – їх можуть забрати.
Тож досі багато людей залишається. Тому що не мають куди їхати, не мають грошей, не хочуть залишати своє. У місцевих підприємців до того ж є відповідальність. Вони дають робочі місця та доступ до певних послуг, продуктів, ліків. І як сказав мені знайомий: "Це мій дім. І коли нас звільнятимуть, ЗСУ потрібні будуть люди, які допомагатимуть перемогти".
Найкраще, що ви можете зробити, задонейтити перевіреним волонтерам, які купують гуманітарку й спрямовують її туди, де це потрібно. Я довіряю @little_puida. Напередодні звернулася до неї для закупівлі спеціальної суміші для дитини із синдромом Ларсена в Херсоні.
І, звісно, важлива інформаційна підтримка. Світ має знати про жах на Херсонщині, а місцеві – знати, що відбувається загалом і відчувати, що ми пам’ятаємо про них, а ЗСУ робить усе можливе для звільнення території.
