Продолжая просмотр сайта, вы соглашаетесь с тем, что ознакомились с обновленной политикой конфиденциальности и соглашаетесь на использование файлов cookie.
Соглашаюсь

Як українська фешн-фотографка Вєра Бланш документує війну

28 июня 2022

"Філантропка. Художниця. Фотографка" – написано в інстаграмі Вєри Бланш. Саме в такій послідовності. Киянка Вєра Бланш – відома українська фешн- та артфотографка, що знімала для Vogue, Dazed and Confused, Fucking Young, Harper’s Bazaar, L’Officiel та співпрацювала з модними брендами. Вєра закінчила лондонський коледж Central Saint Martins та обожнювала знімати моду й портрети людей. Але з початком повномасштабного вторгнення дівчина дістала акредитацію ЗСУ й вирушила на фронт документувати війну. Ми записали її історію.

Вєра Бланш
«… Їдеш Бородянкою і тобі здається, що це сценографія воєнного фільму, що цього не може бути»

Перший тиждень після повномасштабного вторгнення я нічого не знімала: просто сиділа чи в бомбосховищі, чи у своїй ванні, читала новини й жахалася звуків артилерії та кулеметних черг навколо Києва. Неможливо було щось робити. А за тиждень, коли певною мірою звикла до сирен і пострілів, я зрозуміла: стоп, пора щось робити.

Я взяла камеру й пішла подивитися на вулиці. Київ був порожній, людей не було. І був негласний закон: якщо ти береш камеру, ти відразу ворог – як чужий серед своїх. Так я зрозуміла, що треба акредитуватися як військова фотокореспондентка. Поїхала до Львова, отримала акредитацію ЗСУ. Трішки пофільмувала Львів, біженців – у ті дні вокзал був як мурашник, як Майдан у 2013. Стільки людей! Заїхала до Франківська та Чернівців, трішки оговталася й надихнулася силою своїх друзів, що волонтерили там, і повернулася до Києва.

Одним з перших воєнних міст, які я знімала, став, як не дивно, саме Київ. Він дуже змінився з початку березня, коли я поїхала. Став як фортеця. Блокпости на кожному боці. Це не те місто, з якого я поїхала – воно буде готове до бою. Я в’їхала, побачила згорілі машини на Житомирській трасі, зруйновані будинки на Нивках – так я вперше побачила війну. Тоді я відчула блювотний рефлекс. Я не могла повірити в те, що це відбувається в нашому Києві, в нашій країні.

Потім я поїхала на Київщину. Це було, коли ще війська рашистів стояли на Житомирській трасі, останні дні перед деокупацією. На Петрушках, здається, ми потрапили в безпосередній бій: ідуть гради, гради, гради, а потім починається кулеметна черга.  Але ми вже звикли – я і в Києві це чула. Але ти навіть не переживаєш – просто робиш свою справу.

Один з перших разів ми потрапили на Київщину з криміналістами, коли вони забирали тіла закатованих українців. Ми були свідками цього, фільмували це страхіття. Відчуття були складні, і ще було дуже холодно, навіть всередині – бо усвідомити це нереально, що людина здатна на такі звірства. Там були не просто вбиті люди. Вони були закатовані, не мали кінцівок, у них були виколоті очі, вони були порізані, вони були спалені. Потім Ірпінь, Бородянка. Дорога була складна, машини застрявали, грузли в цій багнюці, ми їх штовхали.

Пам’ятаю свої відчуття на початку. Ти їдеш Бородянкою, і тобі здається, що це сценографія воєнного фільму. Або коли ти фотографуєш понівечені будинки, і знаєш, що під завалами ще є люди, які чекають на порятунок. Відчуття цього болю – я не знаю, як його викорчувати із себе.

А ще земля – ніколи цього не забуду. Ти постійно йдеш по чорній спаленій землі. Замість вулиць – суцільна чорна порожнеча.

"Українські військові – наші воїни світла"

Перші рази, коли мені випала нагода знімати військових, я тремтіла. Бо розуміла, що зараз торкаюся нашого щита, наших героїв, воїнів світла! Вони надлюди, вони тримають на своїх плечах мир цього світу. І мій, і твій, і мир України, і мир західного світу. Тримають на собі мир тієї цивілізації, яку відбудовувало декілька століть усе людство і за яку ми всі стоїмо.

Згодом, коли я щораз довше проводила з ними час, і їхала далі й далі, на схід, у Слов’янськ, Бахмут, Краматорськ, вони стали для мене побратимами. Як сім’я. І ще я відчувала, що вони мене бережуть. Наприклад, я хотіла поїхати познімати на базарі кераміки у Слов’янську. Це ще жовта зона, але зі мною зажди їздив конвой. Я просто відчувала фізично, як вони мене оберігають – навіть більше, ніж потрібно (сміється).

Це люди, яким хочеться вклонятися. Обійняти. Цікаво, що люди в тилу дуже часто просять мене обійняти військових. Особливо жінки (сміється). А там, на передовій, хлопці завжди передають великий привіт усьому тилу. Вони дуже вдячні й кажуть: якби не тил, нас би не було.

"Так, мені страшно"

Не можу сказати, що мені не страшно. Страшно, звісно. Зараз у мене навіть «ротація» – я взяла творчу паузу, щоб поїхати на артрезиденцію й підготуватися до виставки в Чернівцях, яку потім покажуть у Європі й Америці. Це культурний фронт, і ми маємо на ньому працювати. Але зараз побратими мене вже кличуть до Краматорська (сміється).

Інколи я відчуваю страх і некомфорт. На сході, коли їдеш порожніми трасами, і тільки рідкісні машини навкруги. І там немає цивільних – чи військові, чи гуманітарний вантаж, чи швидка. Кров інколи стигне. Особливо коли вперше їхала на схід, до Слов’янська, в кареті швидкої допомоги, взагалі не розуміючи, що на мене очікує.

Страх часто поруч. Перебуваючи там, на передовій, ти навіть не можеш сама піти до крамниці. Ти ідеш з озброєним солдатом. Тільки так. Чи коли кажуть: можливо, вночі буде оточення, відходитимемо. Але ти розумієш: якщо буде відступ, ти йдеш не в бік тилу. Воно ще не трапилося, але ти відчуваєш жах...

Навіть коли я перебуваю в безпечному місці, у мене є страх, що мене може хтось викрасти, чи кинути гранату, підстерігши мене, бо все-таки я військова фотокореспондентка. Можливо, це безглуздо, але так воно є. Навіть коли я думаю про те, що поїду в Європу та зустріну там рашистів, мене це бентежить. Я відчуваю небезпеку від рашистів. Хоч де вони є – в Парижі чи Берліні.

"Людяність, яку ми бачимо в українцях, зачаровує..."

Та нелюдяність, яку ми бачимо у ворога, нас руйнує зсередини, знищує нас. І водночас та людяність, яку ми бачимо в інших людях, вона зачаровує. Адже щоразу ми зустрічаємося з героями. Наприклад, на передовій ти бачиш японського парамедика, який приїхав, щоб рятувати українських хлопців і дівчат. І він біжить туди, на передову, під обстрілами, щоб витягти поранених. І ти розумієш, що цей його крок може бути останнім – але цим своїм кроком він дає шанс іншим на життя.

Одного разу ми везли з Краматорська важко пораненого бійця. Пробиті легені й за кілька сантиметрів від серця застряг уламок снаряда... Адже це війна артилерії, травми дуже жорстокі. Він стікав кров’ю. Їхати кілометрів 20. А лікар над ним, як янгол, підтримував його і не давав заснути. Просто як янгол.

Так і в тилу – всі намагаються допомагати. І це мене повертає до життя.

На початку квітня ми їхали в Мощун. Їхали просто вздовж зруйнованих селищ. Навколо тебе – чорна суцільна пляма замість будинків, де ще кілька місяців тому жили й процвітали люди. Сонце вже сідало, сутеніло. Ще не темно, але майже все навкруги чорне. І раптом, дуже повільно, із цього чорного пейзажу виходять люди. Це були місцеві, які були весь цей час там, в окупації... Ми їхали з гуманітарним конвоєм, привезли їм їжу, ліхтарики, воду –  уявіть, вони місяць були в окупації. І кажуть, мовляв, нам це не треба, віддайте комусь ще. В росії за пакунок цукру б’ють рожі, а в нас люди завжди готові поділитись останнім.

Чи буде мода актуальною після війни? Чи краса? Аякже!

Серед усього, що я можу фотографувати, найбільше мене захоплює людське обличчя. Не так давно я була в Чернівцях і побачила на вулиці гарну дівчину. Вона стояла й мила вітрину галереї. Виявилося, вона модель. Я закохуюсь у красу, в чоловіків і жінок, я люблю вродливих людей – тож просто запропонувала їй зробити знімання в студії.

Я потім думала, а про ще це? Думаю, мені захотілося знов відчути красу. Захотілося не руйнації, а краси. Адже краса надихає. Я взагалі думаю, що все це заради краси. Ми перемагаємо заради майбутнього, заради життя, заради краси. Ми мусимо відбудувати своє українське ДНК – творче, щире, справжнє, талановите. Ми маємо його підняти.

Нещодавно друг запитав мене, а чи буде мода актуальною після війни? Чи краса? Аякже! Після другої світової війни жінки малювали чорним олівцем стрілочки на ногах позаду, імітуючи панчохи. Заради краси. Заради життя.

Я рада, що вибрала не поїхати, не лишити своєї країни. Вибрала бути біля рани своєї країни. Тому ще це був для мене певний шанс стати поруч із нашими воїнами та фільмувати. Це вкрай важливо – висвітлювати це. Нині пишеться новітня історія України: через кров, через жертви, через війну. Ми пишемо нову історію світу. Стояти з камерою й транслювати це – честь для мене.

Я рада, що в мене знайшлася внутрішня сила не сісти в автобус до Берліна, хоча спокуса була дуже сильна. Коли всі твої подруги  їдуть на той вокзал у Львові й кричать тобі: Вєро, пока! І хоч як ти хочеш у ту безпеку, ти повертаєшся до Києва…

Фотограф, художник, відеограф, дизайнер, режисер – кожна людина на культурному фронті тепер важлива! Кожен з нас робить свою справу. В цьому наш волонтерський рух – ми всі самостійно шукаємо шляхи, щоб нас почули, щоб розповісти про Україну на увесь світ, щоб нам дали більше підтримки й прихистку. Щоб Україна мала шанс на перемогу!

Еще в разделе LIFE

Популярное