До Vogue UA Conference 2023 залишилося
SOLD OUT

Як росія двічі позбавила мене дому: особистий досвід Ксенії Шадурської

"Щодня, щохвилини відчуваю сором за те, що я не в Україні. Психологи називають це синдромом біженця. Навіть не можу передати, як це важко. Та одночасно – це ніщо, порівнюючи з тим, як почуваються люди, що втратили близьких. Не можу дихати, жити, відчувати. Я не живу – я просто існую на антидепресантах". Вокалістку, співачку, блогерку Shadu (Ксенію Шадурську) війна двічі позбавляла дому: спершу в тимчасово окупованому Криму, тепер – у Києві. Вона залишила Україну, щоб реабілітувати чоловіка після інсульту, проте кожного дня мріє повернутися додому.

Shadu
Про анексію Криму

Все життя я живу в Україні: народилася в Черкаській області, звідки родом мої батьки. Тато був військовим інженером і служив у будівельних військах у кримському Партеніті. Тож дитинство і юність були пов’язані з українським Кримом. Це одна з найболючіших тем у моєму житті, адже я втратила родинний дім, той, у якому виросла, де жили мої батьки, де були наші речі та все наше життя. На момент анексії я жила, навчалася і працювала в Києві. З новин дізналася, що до Криму зайшли російські війська. Почала телефонувати батькам – телефон був недоступний, не було зв’язку. Я божеволіла від невідомості, що з моєю мамою, татом і молодшим братом. Не можу передати, як страшно від нерозуміння, чи живі твої близькі, чи ні. У такий момент життя пробігає перед очима. Я уявляла найжахливіші картини...

Реклама

Після анексії Криму мої батьки переїхали до центральної України, у Черкаси. Це був перший раз, коли Росія позбавила мене дому. Було ясно: допоки в Криму російська влада та російські війська, я не зможу там жити. Але зараз з’явилася надія, що ми повернемо наш український Крим у найближчому майбутньому.

Друзі та знайомі тоді розділилися на два табори: хтось був за Україну, хтось, навпаки, підтримував анексію. Більшість людей, яких я знаю, були шоковані тим, що відбувається, не розуміли, як це можливо, щоб ще вчора над півостровом майорів український прапор, а сьогодні його змінили на російський, що Гімн України змінили російським гімном. Багато хто не міг збагнути, як це можливо в XXI столітті, щоб хтось зненацька прийшов до твого дому й почав у ньому господарювати, ще й називати себе "ввічливими людьми". Тих, хто підтримав прихід росії, ідеологічно чи пасивно, я вважаю безхребетними. Їх я назавжди викреслила зі свого життя.

Два роки тому в мого чоловіка раптово стався інсульт – у молодому віці. Це були найскладніші часи: постійний страх за рідну людину, яка може померти просто в тебе на руках. На щастя, загроза життю минула. Проте залишалося найважче – реабілітація. Потрібна була щоденна невпинна праця, щоб відновити ліву сторону тіла. Два роки зусиль дали свої плоди. Та почалася війна.

Про нову хвилю російської агресії

Ми дізналися про початок війни вранці 24 лютого, як і більшість українців. Подзвонила свекруха, яка живе в Маріуполі. Вона сказала, що почали бомбити місто. У це несила було повірити, хотілося думати, що це помилка, що вона щось наплутала, а насправді все нормально… Потрібен був час усвідомити: мирне життя закінчилося, почалася війна. Належало зібратися з думками, зрозуміти, що треба зробити, бо від цього залежало життя. Ми вирішили переміститися з квартири до підземного паркінгу, взявши із собою документи, ліки чоловіка, наших улюблених песиків та ковдру з подушками. Там, у машині, ми просиділи перші вечір і ніч, під звуки перших вибухів…

Про евакуацію

Хотілося сподіватися, що все ненадовго, тому ми вирішили залишатися вдома, в Києві. Але батьки хвилювалися й почали просити нас виїжджати, поки є можливість: "Київ – столиця, його намагатимуться захопити". Ми не хотіли їхати; проте мої батьки, старенькі бабусі й дідусі – на Черкащині, тож ми подумали, що в складні часи краще бути разом, щоб допомагати. Досі пам’ятаю, як незвично було рухатися воєнним Києвом, проїжджати блокпости, бачити людей зі зброєю в руках. Я була за кермом. Намагалася бути максимально холоднокровною, щоб не робити помилок.

Черкаси, на щастя, не обстрілювали, люди не гинули. Але ракети рашистів регулярно прилітали на територію області, і сирени лунали по п’ять разів на добу, особливо вночі. Щоразу треба було хапати рюкзаки з документами, саджати собак у сумки й бігти до бомбосховища. Ми зрозуміли, що треба спати одягненими, щоб збиратися швидше. Часті сирени потроху ставали звичними, і вже здавалося, що в укриття йти не обов’язково, що це дарма витрачений час. Але ми усвідомлювали небезпеку: можна сто разів бігати в бомбосховище, і обстрілу не станеться, а на 101-й, коли нехтуєш і вирішиш, що минеться, в будинок потрапить ракета. Тому ми пообіцяли собі завжди реагувати на сигнал тривоги.

Укриття в підвалі ТЦ було за п’ять хвилин від нашого будинку, проте мій чоловік ходить з паличкою. А ще не може вдягнутися й узутися без допомоги. Отже, збиралися ми повільно, діставалися укриття – теж. І завжди непокоїла думка: "А раптом саме цього разу не встигнемо?". Чоловік завжди просив, щоб я думала про себе, бігла щосили й чекала в безпеці. Але я розуміла, що не кину його. Тому ми вирішили спробувати їхати туди, де спокійніше.

Про подальший путь

У пошуках безпеки ми колували заходом України. З початком війни знайти житло стало справжнім випробуванням, проте нам щастило: знайомі, друзі, а іноді навіть зовсім чужі люди допомагали, коли було потрібно. Ми справді відчули, як згуртувалася нація під час війни. Незнайомі люди раптом ставали своїми. Відчуття, що ти не один, хоч куди їдеш, що скрізь знайдуться люди, які будуть готові допомогти, неймовірно підтримувало.

Але було те, що не давало спокою. У воєнний час працювати з реабілітологами стало неможливо. Я знала: якщо припинити реабілітацію, всі зусилля будуть марні, чоловік ніколи не відновиться й не зможе жити повноцінним життям. Я мала зробити все, аби дати шанс коханій людині одужати. Для цього треба було їхати за кордон. Нас були готові прийняти в Молдові. Як усі чоловіки призовного віку, чоловік пройшов медкомісію. За висновками йому дозволили виїхати на лікування.

Shadu з чоловіком Андрієм

Ми збиралися швидко. Не взяли із собою майже нічого, окрім документів і ліків, які потрібні щодня. Добре, що був автомобіль. Ми поклали в нього валізу, взяли сумки-переноски із собаками й рушили в дорогу. Думки залишити їх у нас не було; мені досі страшно уявляти, що дехто закривав у будинках і квартирах своїх тварин, які потім помирали з голоду.

Про спроби жити заново

На жаль, інсульт – це надскладна, іноді незрозуміла навіть для лікарів хвороба, тому що людський мозок до сьогодні залишається недостатньо вивченим. Коли в чоловіка стався інсульт, лікарі взагалі не давали шансів. Казали: 50% що він загине, 50% – перетвориться на "овоча". Але Андрій залишився зі мною, він вижив, ми намагаємося жити настільки повноцінним життям, наскільки це можливо. Наразі він ще дуже повільно ходить, користується паличкою, ліва рука майже не працює. Але я точно знаю, що було багато випадків, коли після важких інсультів люди в разі постійних, щоденних тренувань за п’ять років поверталися до звичайного життя, одужували повністю. Тому тепер одна з моїх головних цілей – відновити здоров’я коханого чоловіка. Хочу, щоб він міг бігати, стрибати, користуватися обома руками, як усі здорові люди. Кілька разів на тиждень, іноді – щодня, він працює з реабілітологами. Це складно. Але ми не втрачаємо надії й віримо в перемогу над хворобою.

Нині в Кишиневі ми винаймаємо невеликий будиночок. Нам дуже пощастило з господарями: це чуйні та душевні люди, які дуже підтримують українців. І таких людей у ​​Молдові – більшість. Всі, з ким ми спілкувалися, завжди висловлювали бажання допомогти – і допомагали, чим могли. Ми будемо вдячні за це все життя.

Тут я намагаюся й далі робити те, що робила в Україні, – писати та записувати пісні, вести блог. До війни він був про моду, а тепер я використовую соцмережі, щоб висловити свою громадянську позицію та політичні погляди. Не можу й не буду мовчати. Інколи буває важко, проте я не мовчатиму. Світло переможе темряву. І ми, українці, обов’язково переможемо в цій війні.

Про мрії

Мої батьки у порівняній безпеці (постійно мене в цьому переконують), але я знаю, що сигнали повітряної тривоги лунають у Черкасах іноді по три-п’ять разів на добу, і дуже за них хвилююся. Взяла з них обіцянку: щоразу, коли лунає сирена, йтимуть до бомбосховища.

Мама мого чоловіка залишається в Маріуполі. Це її вибір, на який, на жаль, ми не можемо вплинути. Вона вірить у наших бійців, у ЗСУ, і впевнена: найближчим часом Маріуполь обов’язково звільнять від орків наші герої. Мати сказала, що хоче бути в рідному місті того дня, коли правда переможе, і місто очиститься від нечисті. Хоч як ми вмовляли її виїхати (все-таки була можливість евакуюватися – і не один раз), вона відмовляється. Ми хвилюємося, чоловік нервує. Але вона в нас сильна, вольова жінка, з власною думкою. І ми маємо це поважати.

Моя найбільша мрія – повернутися додому, до рідного Києва. Дуже сподіваюся, що буде куди повернутися. Це все, чого я хочу. Засинаю із цією думкою і прокидаюся з нею. Вірю, що скоро повернуся в нашу мальовничу Україну, країну, яка засвідчила всьому світові, яка вона сильна і які ми мужні.

Коли я повернуся до свого дому,

Я буду жити не як раніше,

Я буду любити усе навколо

Іще сильніше!

Не слідуй за модою — відчувай її

Підписатися

Ще в розділі

Популярне на VOGUE

Продовжуючи перегляд сайту, ви погоджуєтесь з тим, що ознайомилися з оновленою політикою конфіденційності, та погоджуєтесь на використання файлів cookie.