Ті, що залишилися: піарниця Аліна Врублевська та фотографка Ганна Озерчук – про рішення бути в Києві
Піарниця Аліна Врублевська та фотографка Ганна Озерчук з України – про війну в Україні й рішення залишатись у рідному Києві
Ганна Озерчук. Вранці 24 лютого Україна прокинулася від вибухів.
Деякі люди почали збиратися та їхати до інших міст і за кордон. Здалось, що пів дня я просто сиділа завмерши й не могла нічого зробити. Хоча за кілька днів до цього прокручувала в голові план: які речі брати, як забирати бабусю, куди приблизно їхати. Але нікуди не поїхала.
Аліна Врублевська. Я прокинулась о 8 ранку. Вибухів я не чула, бо довго не могла заснути напередодні, тому спала дуже міцно. Прокинулась о 8 ранку й відразу побачила величезну кількість новин — хронологія підлого вторгнення російських окупантів. Майже одразу мені написала подруга, яка мала прийти до мене того ж дня на сніданок: "Я не приїду. Війна. Ми тікаємо за кордон". Страх і відчай — все що відчуваєш у той момент. Ще пів дня я не могла прийти до тями. Здавалося, що це жарт. Я просто сиділа на дивані та дивилась у стіну. Самій удома було дуже страшно, але до мами вирішила не їхати – вона живе на лівому березі. Ідея їхати через кілька мостів безпечною не здавалася.
А.О. Десь о 16 годині мені написала Аліна, ми живемо поруч. Запропонувала прийти до неї, щоб була змога пересидіти в метро повітряну тривогу. Я вирішила спершу піти на розвідку та пошукати сховище у своєму буднику чи поряд. Більшість із зазначених на мапі були зачинені. Є просто абсурдні історії. Магазин "Ralph Lauren Home", на -1 поверсі якого мало бути сховище, не пустив туди людей. Сусіди телефонували директорці магазину, на що вона відповіла, що там меблів на 5 мільйонів, і вона не відкриватиме сховища для простих людей.
А.В. Я живу поруч із метро – казали, що там найнадійніше. Спершу це здавалося гарною ідеєю, але тепер я розумію, як там було б складно. Друзі, що вирішили переховуватися в метро, казали, що умови там – одні з найважчих. Самій мені ставало дедалі неспокійніше, тому написала Ані й почала збирати "тривожну валізку". Сьогодні вже шостий день війни, а я була впевнена, що лишаю дім щонайбільше на день-два. Взула нові білі кросівки, бо подумала, що буде безглуздо їх берегти, якщо я не повернуся…
А.О. Після того, як я знайшла й перевірила сховище, Аліна прийшла з речами до мене. Стежили за новинами. Спробували заснути під увімкнений стрім Україна 24. О 4 ранку ми прокинулися від вибуху та повітряної тривоги й швидко перебрались у сховище. Люди спали там ще з ночі. Знайшли собі місце в кутку та сиділи там наступні годин 12.
Коли стало спокійніше, занесли туди з дому ковдри, речі, трохи їжі. Цей день був морально найважчим. Жодні слова не опишуть цього. Коли стало зовсім погано, я взяла камеру й почала знімати все, що бачила.
Поряд було багато чудових людей. Всі чемні та чуйні, допомагають одне одному. В цьому наша сила.
А.В. Перші години у сховищі були найважчі. Ми намагалися підтримувати одна одну. Плакали. Продовжували постійно стежити за новинами. Навколо було багато страху, всі лякалися сирен. Наше сховище – старий спортивний зал на -1 поверсі, на Печерську. Не можу сказати, що там дуже безпечно в разі чого, але психологічно там трохи спокійніше.
Нам дуже пощастило із "сусідами по сховищу". На другу ніч нам знайшли стару дерев’яну дошку, щоб ми не спали на бетоні. Більшість людей там намагаються зберігати відносний спокій, навіть жартувати.
Вчора був перший день весни, а для українців – шостий день страшної та кривавої війни.
За шість днів змінилося багато чого.
Ми звикли. Ніхто не бігає від сирен. Вони стали буденністю.
Ми втомилися. Щодня людей у сховищі стає дедалі менше. Залишаються у квартирах, попри вибухи й постріли.
Попри величезну кількість пропозицій втекти за кордон, ми вирішили залишитися в місті. Тут дім, тут рідні. Також знаємо, що наразі нам пощастило з умовами, в яких ми перебуваємо. Тому використовуємо всі можливості – спілкуємося з журналістами, іноземними виданнями та намагаємося розповідати правду про російську агресію. Ми віримо в перемогу та вдячні за кожен новий день.
А.О. Я зрозуміла, що я там, де маю бути зараз. Фото – це моя зброя, моя робота, мій спосіб розказувати світові правду.
